Порох і пил: хто зна?

Що таке пил? Астрономові це слово може нагадати гігантську космічну хмару, яка закручується і стискається, доки не дасть життя новій зірці; Філіп Пулман вбачає в ньому часточку матерії, яка становить основу раціонального; для Джона Стейнбека пил позначає світ голоду та спустошення, з якого людині марно намагатися втекти; для автора книги Буття це слово розкриває щедрість Бога, Який сотворив людину з пороху (2, 7), і Його справедливість, коли Він засудив змія на покарання їсти пил землі (3, 14); а більшості з нас, особливо тим, хто живе у старих будинках, мабуть, спадає на думку повсюдний леткий бруд, який осідає скрізь і на всьому, вимагаючи постійного догляду та прибирання.

У Попільну Середу Церква об’єднує всі ці значення (хіба крім Пулманового) у фразі, яка звучить, коли голову людини посипають попелом: «Пам’ятай, що ти є порохом і в порох обернешся». Ці слова – щось більше, ніж просто «memento mori» – нагадування про неминучість смерті. Вони кажуть про велику і страшну ентропію всіх земних речей: «Усе прямує до одного місця; все з пороху постало і все повертається у порох» (Проп. 3, 20). Найчудовіший кухар годинами готує бенкет, який буде спожитий за декілька секунд і безслідно зникне за кілька годин; багатий бізнесмен здобуває успіх за успіхом, аж доки крах біржі не зруйнує його справу; розпусник втішається здобиччю, допоки серце його не скам’яніє й жодні спогади не зможуть його розтопити; інтелектуал проводить усе життя, п’ючи з джерел світового знання, та зрештою схиляє голову в сухий могильний порох. У кожному нашому досягненні ховається розпад, щоденний провісник віддаленого ворога – смерті: «Розпадаються речі, не можуть триматися центру». Осідають порох і пил; залишаються порох і пил.

Отож, чому саме цього дня? Навіщо ми носимо порох свого падіння, неначе знак честі? Чому зосереджуємося на сумному кінці замість того, щоб відволіктися на щось приємне? А тому, що порох і смерть – це не останні слова про наше життя. Коли ми блукаємо, як ізраїльтяни, майже сліпі від пилу своїх гріхів, ослаблені власним злом і зранені чужим, лунає голос: «Хто зна, чи не пожаліє він знову і не залишить по собі благословення?» (Йоіл 2, 14). Ось нарешті цей звук, аж ніяк не схожий на сухий шелест запорошених вуст смерті; ось голос, сповнений силою і життям, який, напевно, може зродити надію. Хто зна, а якщо порох і пил – це не місце нашого вічного супокою? Хто зна, а якщо смерть не знищує все і вся? Хто зна, а раптом вихід є, як є Велика Правда і життя вічне? Хто зна, а якщо ми можемо в це вірити, мати надію – і навіть любити?

Сьогоднішній попіл – це, безумовно, знак Божої справедливості, ми-бо згрішили проти Господа, Який сотворив нас; але він позначає не тільки це. У попелі є ще й знак Божого милосердя: Господь не покидає нас на гріховних шляхах, щойно ми відкинули Його благодать. Навіть тих, хто зовсім укритий дорожнім пилом, Бог наділяє здатністю повернутися до Нього, просити пробачення, любити новим серцем. Протягом Великого Посту ми молимося, постимо й роздаємо милостиню – але робимо це не для себе, похмуро пригадуючи напівзабуті насолоди єгипетські, і не для того, щоб відкупитися від безмежного Господа обмеженими пожертвами. Ми відповідаємо Богові на Його благодать любов’ю й упевненістю, що Він перемінить наші серця і приведе нас до Себе.

Ми знаємо, що пил і порох осідають на всі речі, що всі люди вмирають. Попіл на чолі нагадує сьогодні нам, що, можливо, «далі буде». Можливо, ось тепер – час сприятливий. Можливо, ось тепер – день спасіння (2 Кор 6, 1-2).

Брат Ґабріель Торретта ОР, «Dominicana»

За темою:
Послання Папи Франциска на Великий Піст 2018
Ми слухаємо Євангеліє – і маємо відповісти своїм життям. Папська катехиза за 7 лютого 2018 року
Підручник Томаса Мертона. Зі святості