Кожне християнське покликання подружнє, бо це – плід зв’язку любові з Христом. Слово Папи Франциска на загальній аудієнції 31 жовтня 2018 року

Дорогі брати і сестри, доброго дня!

Сьогодні я хочу завершити розмову про шосту заповідь Декалогу, «Не чини перелюбу», підкресливши, що вірна любов Христа – це світло, яке дозволяє людським почуттям жити красою. Наша емоційність – це, по суті, заклик до любові, яка проявляється в тому, аби приймати іншого й бути вірними й милосердними. Це дуже важливо. Як проявляється любов? У вірності, у тому, аби прийняти іншого, й у милосерді.

Проте не можна забувати, що ця заповідь насамперед вказує на вірність у шлюбі, добре відбиваючи глибину й основу сенсу шлюбного союзу. Цей фрагмент зі Святого Писання [Еф 5, 25-32] – уривок із послання святого апостола Павла – насправді революційний Думати відповідно до антропології свого часу та сказати, що чоловік мусить любити дружину, як Христос любить Церкву, – це ж справжня революція! Можливо, як на ті часи це була найреволюційніша думка про шлюб. Завжди йти дорогою любові. Ми можемо спитати себе: кому призначена ця заповідь вірності? Невже лише подружжям? Насправді це заповідь, адресована кожному, це батьківське Боже Слово, звернене до кожного чоловіка й до кожної жінки.

Пам’ятаймо: шлях людського дозрівання – це шлях любові, який простягається від отримання опіки й до здатності запропонувати опіку, від отримання життя до здатності дарувати життя. Стати дорослими чоловіками й жінками – це значить пройнятися подружньою та батьківською позицією, яка проявляється в різних життєвих ситуаціях як здатність взяти на себе тягар когось іншого, люблячи однозначно й безумовно. Отже, це глобальна настанова людини, яка вміє прийняти реальність і спроможна вступати в глибокі стосунки з іншими.

Хто ж такий перелюбник, невірний і хтивий? Це незріла людина, яка дбає лише про власне життя й інтерпретує ситуації суто з огляду на свої добробут і задоволення. Отже, щоб укласти шлюб, не достатньо лише відсвяткувати весілля! Треба подолати довгий шлях – подорож від «я» до «ми», думати самому, але про обох, жити самому і жити в обох: це дуже хороший шлях, це прекрасний шлях. Коли нам вдається «децентралізувати» себе, тоді кожен учинок стає подружнім: ми працюємо, говоримо, вирішуємо, зустрічаємо інших гостинно й відповідально.

Будь-яке християнське покликання в цьому сенсі – а тепер ми можемо трохи розширити цей погляд і сказати, що таки кожне християнське покликання, – це подружжя. Суть священства – в заклику Христа й Церкви служити спільноті з усією відданістю, конкретним піклуванням і мудрістю, які дав нам Господь. Церкві служать не шукачі ролі священиків – ні, такі не потрібні, їм краще залишатися вдома – а люди, чиїх сердець торкнувся Святий Дух, торкнувся однозначною та беззастережною любов’ю до Нареченої Христа. У священстві кожен любить Божий люд – з усією батьківською відданістю, ніжністю й міццю чоловіка й отця. Так само й богопосвячене дівоцтво у Христі живе у вірності й радості, подібно до шлюбних і плідних стосунків материнства й батьківства.

Повторю: кожне християнське покликання подружнє, бо це – плід зв’язку любові, у якій усі відроджуються, зв’язку любові з Христом, як у прочитаному трохи раніше уривку з апостола Павла. Через вірність Йому, ніжність до Нього, щедрість до Нього ми з вірою дивимося на шлюб і кожне покликання, розуміючи повний сенс сексуальності.

Людське створіння в нерозривній єдності духа й тіла, у своїй чоловічій і жіночій біполярності – це щось надзвичайно добре, призначене любити й бути любим. Людське тіло – це не інструмент для задоволення, а місце нашого покликання до любові, а у справжній любові немає місця для пожадливості й легковажності. Чоловіки й жінки заслуговують на більше!

Так слова «Не чини перелюбу», хоч і через заперечення, спрямовують нас до найпершого покликання, тобто до найповнішої та вірної любові, яку явив і подарував Ісус Христос (див. Рим 12, 1).

Франциск, Папа
Ватикан, площа святого Петра
31 жовтня 2018

Переклад КМЦ за vatican.va