Папа: Покликання – це шлях на все життя

Про це повідомляють Новини з Ватикану.

У заздалегідь підготованій промові йшлося про три явища: святість, спільність і саме покликання, – поєднані з поняттями «щастя», «свобода» й «разом».

Святість

Коли йдеться про покликання, думка відразу лине до молоді, адже молодість – це «упривілейована пора» для вибору шляху. Проте не треба забувати, що «покликання – це шлях, який триває протягом усього життя». Покликання стосується й молодості як часу для зрозуміння того, що робити, щоб відповісти на Боже запрошення, і дорослого життя «в перспективі плідності та розрізнення добра, яке потрібно втілити».

«Життя призначене для того, щоби принести плід у любові, і це стосується покликання до святості, яке Господь дав усім, кожному на його власній дорозі», – пише Папа. Ми схильні думати про покликання як про «індивідуальну пригоду», та «ніхто не спасається сам, святими стаємо разом».

Спільність

Душпастирство не може не бути «синодальним», воно мусить утілювати «спільне прямування вперед». За словами Папи, «нові покликання зроджуватимуться з сопричастя Церкви». «Лише визнаючи себе насправді спільнотами – відкритими, живими й інклюзивними – станемо спроможними до майбуття. Саме цього прагне молодь», – наголошує він.

Покликання

Слово «покликання» не застаріло, як дехто вважає. Є спільноти, які вирішили не використовувати цього слова, мовляв, «молодь його боїться». Але це хибна стратегія. Нам потрібні «захоплені чоловіки й жінки, миряни й богопосвячені особи», усім життям «спроможні звіщати щастя, яке випливає з їхнього покликання».

Щастя, свобода й перебування разом

Бути «знаком радості» дуже важливо в наш час, коли «ідол нарікання» має чимало послідовників. «Щастя ж, – пише Папа, – глибше, воно триває навіть тоді, коли зникають ентузіазм і радість, і тоді, коли приходять труднощі, біль, знеохочення, розчарування. Щастя триває, бо ним є Сам Христос, дружба Якого нерозривна».

Слово «покликання» справді може лякати молодь, адже його часто плутають «із проектом, який відбирає свободу». Бог же «завжди й до кінця підтримує свободу кожного». І про це слід згадувати, коли супровід викликає залежність чи, що гірше, сліпе копіювання, бо це «дуже серйозна проблема», яка стає на заваді «зростанню та зміцненню свободи». 

«Ніхто не може зробити життєвий вибір лише для себе; покликання завжди є для інших і з іншими, – зазначає Папа. – Господь ніколи не кличе нас як окремих осіб, а завжди всередині братерства, щоб ділитися Його задумом любові». Тому «душпастирство покликань мусить бути завданням не лише окремих лідерів, а спільноти».

Покликання до особливого присвячення

Папа висловлює впевненість, що Святий Дух не перестає пробуджувати покликання до священства й богопосвяченого життя, а тому заохочує людей, відповідальних за душпастирство покликань, «вкладати ще більше енергії в започаткування процесів та розширення простору братерства, що захоплює інших, бо живе Євангелієм». Його Святості йдеться про «щиру працю безлічі священників, дияконів, богопосвячених осіб і єпископів, які щодня чесно й самовіддано жертвують себе служінню для молоді. Їхня праця – це ліс, що росте, не здіймаючи галасу».

«Не бійтеся виклику звіщати покликання до богопосвяченого життя та до рукопокладеного служіння, – пише Папа. – Церква цього потребує. А коли юнаки й дівчата зустрічають гідних довіри богопосвячених осіб – не тому, що ті досконалі, а тому, що позначені зустріччю з Господом, – то вміють відчути смак іншого життя й запитувати про їхнє покликання».

Не прозелітизм, а допомога в дусі терпеливості

У слові, сказаному експромтом, Його Святість наголосив на тому, що праця з покликаннями «не може й не повинна бути прозелітизмом», схожим до спроб залучити нових членів до якогось клубу. У цьому контексті він піддав критиці практику «вербування покликань», коли у відповідь на брак покликань у власній країні кандидатів до монастиря збирають в інших.

Папа також вказав, що необхідні люди, які допомагають молодій людини розпізнавати своє покликання – чи світське, чи чернече, чи священицьке – і ведуть до діалогу з Господом, до запитання «Чого Ти очікуєш від мене?». Така «праця з молоддю вимагає чималого терпіння й уміння вислухати». А з другого боку, для неї необхідно «навчитися мови сьогоднішньої молоді», бо «ми іноді говоримо з нею так, як звикли говорити з дорослими». Тож неабиким викликом стає належна комунікація.