Справжня слава – це слава любові, бо тільки вона дарує життя світові. Слово Папи Франциска на загальній аудієнції 17 квітня 2019 року

Дорогі брати і сестри, доброго ранку!

Цими тижнями ми роздумуємо про молитву «Отче Наш». Тепер, напередодні Великоднього тридення, зупинімося на деяких словах, якими Ісус під час Страстей молився до Отця.

Перше звертання пролунало після Останньої вечері, коли Господь, «підвівши очі Свої до неба, проказав: “Отче, прийшла година! Прослав свого Сина… прослав Мене, Отче, у Себе – славою тією, що її Я мав у Тебе перед тим, як постав світ!”» (Йн 17, 1.5). Ісус просить про славу, і це прохання здається парадоксальним, адже Страсті вже під дверима. Що ж це за слава? Слава в Біблії – це вказівка на проявлення Бога, це виразний знак Його спасительної присутності серед людей. Відтепер Ісус – це Той, Хто остаточно показує Божу присутність і спасіння. І стається це на Пасху: піднесений від землі на хресті, Він став прославлений (див. Йн 12, 23-33). Так Бог остаточно відкриває Свою славу: Він усуває останню запону та вражає нас, як ніколи раніше. Насправді ми дізнаємося, що слава Бога – це всуціль любов: любов чиста, безумна й немислима, поза всілякими обмеженнями й мірами.

Брати і сестри, зробімо молитву Ісуса своєю: просімо Отця зірвати запону з наших очей, бо в ці дні, дивлячись на розп’яття, ми можемо осягнути, що Бог – це любов. Як часто ми уявляємо Його начальником, а не Отцем, як часто вважаємо Його суворим суддею, а не милосердним Спасителем! Але Бог на Великдень зменшує відстань, проявляючись у смиренній любові, яка прагне любові нашої. Тому ми віддаємо Йому славу, коли переживаємо все, що чинимо, з любов’ю, коли діємо зі щирим серцем, як для Нього (див. Кол 3, 17). Справжня слава – це слава любові, бо тільки вона дарує життя світові. Звісно, така слава – це протилежність слави мирської, коли нами захоплюються, хвалять, вітають, коли ми перебуваємо в центрі уваги. Божа слава парадоксальна: без аплодисментів і без аудиторії. У її центрі не наше «его», а інше: на Великдень ми бачимо, що Отець прославляє Сина, коли Син прославляє Отця. Ніхто не прославляє сам себе. Можемо сьогодні спитати себе: «Якою славою я живу? Моєю чи Божою? Хочу просто отримувати від інших чи все-таки й віддавати іншим?»

Після Останньої вечері Ісус іде до Гетсиманського саду й там також молиться до Отця. Поки учням не вдається чувати, а Юда ось-ось має прийти з солдатами, Ісус починає «жахатися та тривожитися». Він тужить і сумує про те, що на Нього чекає: зрада, зневага, страждання, невдача. Він «смутиться» й там, у глибині, у цій пустці звертається до Отця з найніжнішим і наймилішим словом – «Авва», тобто «Отче» (див. Мк 14, 33-36). У випробуванні Ісус навчає нас обіймати Отця, бо молитва до Нього – це сила, яка дозволяє терпіти й долати болі. У втомі ця молитва дає полегшення, довіру, розраду. Покинутий усіма, занурений у внутрішню пустку, Ісус не сам, Він з Отцем. Ми ж у своїх Гетсиманіях часто воліємо залишатися на самоті, але не казати «Отче», не довірятися Йому, як Ісус довірився Його волі, яка є справжнім нашим благом. Утім, замкнувшись у собі, ми вдаємося до самокопання, рухаємося болючим інтровертним шляхом, який має єдиний напрямок – дедалі глибше в себе. Найбільша проблема полягає не в стражданнях, а в тому, як із ними впоратися. Самотність не пропонує виходу; а от молитва – так, бо це стосунки, це довіра. Ісус усе довіряє й увесь довіряється Отцеві, приносячи Йому те, що відчуває, спираючись на Нього у борінні. Увіходячи в свою Гетсиманію – а кожен має власну Гетсиманію, або мав, або матиме колись – не забуваймо про це; коли ми входимо, коли ми увійшли до своєї Гетсиманії, пам’ятаймо це слово молитви: «Отче».

Нарешті, Ісус звертається до Отця з третьою молитвою: «Отче, відпусти їм, не знають бо, що роблять» (Лк 23, 34). Він молиться за тих, хто був до Нього злий, за Своїх убивць. Євангеліє вказує, що ця молитва лунає, коли Його розпинають. Це був, мабуть, момент найгострішого болю – коли цвяхи забивали в зап’ястки й ноги Ісуса. Тут, на вершині болю, любов досягає апогею: приходить прощення, дар небаченої сили, який руйнує коло зла.

Молячись цими днями «Отче наш», ми можемо просити про ці благодаті: прожити всі дні життя на славу Божу, тобто жити з любов’ю; уміти у випробуваннях доручити себе Отцеві та сказати Йому «Тату», здобувши в зустрічі з Отцем прощення й мужність прощати. Це дві речі, які йдуть разом. Отець прощає нас, але й дає нам мужність прощати.

Франциск, Папа
Ватикан, площа святого Петра
17 квітня 2019

Переклад КМЦ за vatican.va