Навіть найсвятіша людина не перестає бути Божим боржником. Слово Папи Франциска на загальній аудієнції 10 квітня 2019 року

Дорогі брати і сестри, доброго ранку! День не такий уже й гарний, але все одно – доброго ранку!

Попросивши Бога про щоденний хліб, ми входимо з молитвою «Отче наш» у сферу стосунків з іншими. Ісус навчає нас просити Отця: «Прости нам довги наші, як і ми прощаємо довжникам нашим» (Мт 6, 12). Ми потребуємо хліба – і так само потребуємо прощення. Щодня.

Християнин, молячись, перепрошує Бога насамперед за все, чим завинив, тобто за свої гріхи, за те погане, що скоїв. Це найперша правда кожної молитви: навіть якби ми були досконалими людьми, найкришталевішої чистоти святими, які ніколи не відхиляються від блага, то все одно залишились би дітьми, які за все в боргу перед Отцем.

Яка настанова найнебезпечніша у християнському житті? Це гординя. Це настанова тих, хто стає перед Богом, вважаючи, що їхні рахунки з Ним завжди впорядковані: горді вірять, що у них усе на своєму місці. Як отой фарисей із притчі, який вважає, що молиться в храмі, а насправді вихваляється перед Богом: «Дякую тобі, Господи, бо я не такий, як інші». Так само й люди, які почуваються досконалими, люди, які критикують інших, горді люди. Ніхто з нас не досконалий, ніхто. Навпаки, митар, який стоїть у храмі позаду, грішник, якого зневажають усі, зупиняється при дверях, не почувається гідним увійти до святині й віддається на милість Божу. Ісус так коментує цю ситуацію: «Цей повернувся виправданий до свого дому, а не той» (Лк 18, 14), – тобто здобув прощення, спасіння. Чому? Тому що він не гордий, тому що він визнав свої обмеження та гріхи.

Гріхи бувають видимі – і невидимі. Є гріхи відверті, які аж кричать про себе, але трапляються хитрі гріхи, які ховаються в серці, а ми часом навіть не усвідомлюємо їх. Найгірший із таких гріхів – зарозумілість, яка може вражати навіть тих, хто живе інтенсивним релігійним життям. Був колись жіночий монастир, знаменитий у XVII-XVIII століттях, за часів янсенізму: тамтешні сестри були досконалими, і про них казали, що вони чисті, мов ангели, але зарозумілі й пихаті, як демони. Це погано. Гріх розколює братерство, гріх спонукає нас вважати себе кращими за інших, гріх змушує нас вірити, що ми такі самі, як Бог.

Насправді ж перед Богом ми всі грішники, тож маємо підстави бити себе в груди – усі! – як той митар у храмі. Святий Йоан у Першому посланні пише: «Коли ми кажемо, що гріха не маємо, то ми самих себе обманюємо, і правди в нас немає» (1 Йн 1, 8). Якщо ви хочете обдурити себе, скажіть, що не згрішили: так самі себе обманете.

Ми в боргу насамперед за те, що в цьому житті з зайвиною отримали: життя, батька й матір, дружбу, чудеса творіння… Навіть якщо доводиться переживати тяжкі дні, завжди потрібно пам’ятати, що життя – це благодать, це чудо, яке Бог видобув із нічого.

По-друге, ми в боргу вже тому, що навіть коли любимо, то робимо це не своїми силами. Справжня любов – це наша здатність любити, але з Божою благодаттю. Ніхто з нас не сяє власним світлом. Але є те, що стародавні богослови називали «mysterium lunae» – місячною таємницею – і воно стосується не лише Церкви, а й історії кожного з нас. Що означає «mysterium lunae»? Уподібнитися до місяця, який не випромінює власного світла, а лише віддзеркалює світло сонця. Ми також не маємо свого світла: наше сяйво – це віддзеркалення Божої благодаті, Божого світла. Якщо ти любиш, то це тому, що хтось інший посміхнувся тобі в дитинстві, навчаючи тебе відповідати посмішкою. Якщо ти любиш, то це тому, що хтось поруч зумів пробудити тебе до любові, змусивши усвідомити, що сенс існування – саме в ній.

Спробуймо послухати розповідь про когось, хто помилився: ув’язнений, засуджений, наркозалежний… Ми знаємо стількох людей, які спотикаються в житті. Без шкоди для відповідальності, яка завжди особиста, ми іноді запитуємо себе, що звинувачувати в їхніх помилках: тільки їхню власну совість чи історію ненависті й відкинення, які вони несуть за плечима?

І це «mysterium lunae», місячна таємниця: ми любимо насамперед тому, що нас любили, ми прощаємо тому, що нам простили. І якщо хтось не був осяяний сонячним світлом, він стає холодним, як зимовий пейзаж.

Як можна не роздивитись у ланцюжку любові, що передує нам, також провіденційну присутність Божої любові? Жодна людина не любить Бога так, як Він любить нас. Треба просто стати перед розп’яттям, аби зрозуміти цю різницю: Він перший полюбив нас і завжди любитиме.

Молімося ж: Господи, навіть найсвятіший із нас не перестає бути Твоїм боржником. Отче, змилуйся над усіма нами!

Франциск, Папа
Ватикан, площа святого Петра
10 квітня 2019

Переклад КМЦ за vatican.va