Чому шукаєте живого між мертвими?

1. Жінки несуть пахощі до гробниці, але побоюються, що це марна проща, бо ж великий камінь закриває вхід. Дорога цих жінок – це й наша дорога; вона схожа на шлях спасіння, за яким ми знову сьогодні спостерігали. Здається, що все може розбитися об цей камінь: краса творіння об драму гріха; звільнення з рабства об невірність Завіту; обіцянки пророків об сумну байдужість народу. Так само відбувається і в історії Церкви, і в історії кожного з нас: схоже, що наші дії ніколи не досягнуть мети. Аж можна дійти висновку, що розчарування в надії – це і є похмурий закон життя.

Сьогодні, однак, ми з’ясовуємо, що наша дорога аж ніяк не марна, що її не зупиняє камінь на вході до гробниці. Одна фраза вражає жінок і змінює історію: «Чому шукаєте живого між мертвими?» (Лк 24, 5); чому ви думаєте, що все марно, що ніхто не може відкотити ваші камені? Чому ви відступаєте та схиляєте голову перед невдачами? Великдень – це свято відкочених каменів. Бог прибирає найважчі камені, які загрожують надіям і сподіванням невдачами й бідами: смерть, гріх, страх, обмирщення. Людська історія не закінчується надгробним каменем, бо сьогодні вона стає свідком «каменя живого» (див. 1 Пт 2,4): воскреслого Ісуса. Ми, Церква, засновані на Ньому. І навіть коли занепадаємо духом, коли зазнаємо спокуси судити про все через досвід наших невдач, Він приходить, щоб учинити щось нове, відкинути наші розчарування. Сьогодні увечері кожен покликаний знайти в Живому Того, хто зніме з серця найважчі камені. Спитаймо себе для початку: що то за мій камінь, який треба було б відкотити, як він називається?

Часто надії заважає камінь зневіри. Коли він трапляється на шляху, породжуючи думки, що все йде не так, що трапиться найгірше, що мети ніколи не буде досягнуто, змушуючи нас заклякнути в остраху, що смерть сильніша за життя, то ми стаємо цинічними та глузливими, носіями нездорового розчарування. Камінь за каменем ми зводимо в собі пам’ятник невдоволеності, гробницю надії. Нарікаючи на життя, ми робимо його залежним від жалів і духовно недужим. Так твориться своєрідна психологія гробниці: усе закінчується, надії вийти живими немає. Саме в цьому, однак, і полягає найгостріше питання Пасхи: чому шукаєте живого між мертвими? Господь не живе в закляклості. Він воскрес, його тут немає; не шукайте Його там, де ніколи Його не знайдете: він Бог не мертвих, а живих (див. Мт 22, 32). Не ховайте надію!

Є другий камінь, який часто запечатує серце: це камінь гріха. Гріх спокушає, обіцяє легкі й уже готові речі, успіх і добробут, але потім полишає в людині порожнечу та смерть. Гріх – це пошуки життя поміж мертвими, пошуки сенсу життя в тому, що проминає. Чому шукаєте живого між мертвими? Чому б вам не наважитися відкинути той гріх, який, немов камінь на серці, заважає Божественному світлу потрапити всередину? Чому ви віддали перевагу блискучій спокусі грошей, кар’єри, гордості й задоволень, і знехтували Ісусом, справжнім світлом (пор. Йн 1, 9)? Чому б вам не сказати мирській суєті, що ви живете не задля неї, а для Господа життя?

2. Повернімося до жінок, які йдуть до гробниці Ісуса. Вони вражено спинилися перед відкоченим каменем, а побачивши ангелів, як каже Євангеліє, «налякались» і «схилили до землі обличчя» (Лк 24, 5). Їм бракує сміливості підвести погляд. Як часто це трапляється і з нами: ми вважаємо за краще сховатись у своїх обмеженнях і страхах. Це дивно: чому ми так робимо? Часто тому, що там, у закритості й смутку, головні герої – це саме ми; тому, що легше залишитися на самоті в темних закутках серця, аніж відкритися Господу. Однак лише Він здатний підносити. Як сказала одна поетеса, «Ніколи не знаєш, якого ти зросту, допоки тебе не покличуть підвестись» (Емілі Дікінсон, «We never know how high we are»). Господь закликає нас підвестися, устати в Його Слові, дивитися вгору й вірити, що ми створені для Небес, а не для землі, для височин життя, а не тліну смерті: чому шукаєте живого між мертвими?

Бог кличе нас подивитися на життя Його поглядом – а Він завжди вбачає в кожному з нас нестримне ядро краси. У гріху Він бачить, як діти підводяться з нього; у смерті – як брати воскресають; у відчаї вбачає серця, які потребують розради. Тож не бійтеся: Господь любить ваше життя, навіть коли вам страшно поглянути на нього й узяти його у власні руки. На Великдень Він показує вам, як сильно Йому любе ваше життя: аж так, щоб пережити його все, відчути тугу, зраду, смерть і відхлань, аби вийти переможцем і сказати вам: «Ви не самі, довіртеся мені!» Ісус – майстер перетворення нашої смерті на життя, наших плачів на танці (див. Пс 30, 12): із Ним ми можемо звершити Пасху, тобто перехід – від закритості до сопричастя, від спустошення до розради, від страху до довіри. Ми вже не дивимося налякано в землю, ми бачимо воскреслого Ісуса: Його погляд дає надію, бо каже нам, що ми завжди улюблені, що жоден наш учинок не змінить Його любові. У цьому полягає безперечна визначеність життя: Його любов не змінюється. Спитаймо себе: як я дивлюся на життя? Розглядаю земні могили чи все-таки шукаю Живого?

3. Чому шукаєте живого між мертвими? Жінки слухають ангелів, які додають: «Пригадайте собі, як промовляв до вас, коли ще був у Галілеї» (Лк 24, 6). Ці жінки забули про надію, бо не пам’ятали слів Ісуса, Його заклику, що пролунав у Галілеї. Втративши живу пам’ять про Нього, вони вдивлялися в могилу. Віра має знов повернутися до Галілеї, аби відродити першу любов з Ісусом, нагадати Його заклик: примиритися з Ним, тобто в буквальному сенсі повернути Йому своє серце. Повернутись у живу любов із Господом – ось що найважливіше, бо інакше наша віра буде музейною, а не пасхальною. Але Ісус – це не персонаж із минулого, Він – жива людина сьогодення; ми не дізнаємося про Нього з історичних книжок, а зустрічаємо Його в житті. Пригадаймо сьогодні, як Ісус покликав нас, як Він здолав наші гріхи, опір і темряву, як Він торкнувся серця Своїм Словом.

Жінки, згадавши Ісуса, повертаються від гробниці. Великдень навчає нас, що вірянин недовго залишається на цвинтарі, адже покликаний іти назустріч Живому. Спитаймо себе: а куди прямую я? Іноді ми сліпо сунемо тільки за своїми проблемами, які ніколи не закінчуються, і навіть якщо звертаємося до Господа, то лише для того, щоб Він допоміг нам. Але в такому разі орієнтир – не Ісус, а наші потреби. І тоді це завжди пошук Живого між мертвими. Як же часто після зустрічі з Господом ми повертаємося до мертвих, блукаючи самі в собі, знов і знов перелопачуємо свої жалі, картання, зранення й невдоволення, не даючи Воскреслому Господу переобразити нас. Дорогі брати і сестри, віддаймо Живому центральне місце в житті. Просімо, аби благодать не дозволила нам, захопленим течією, зникнути у вирі проблем; аби допомогла не зазнати трощі на каменях гріха та на скелях зневіри і страху. Шукаймо Його, у всьому й насамперед. З Ним ми воскреснемо.