Отче наш – VІІ: Отець небесний
Дорогі брати і сестри, доброго дня!Сьогоднішня аудієнція відбувається у двох місцях. Спочатку я зустрівся з вірними Беневенто, які були на площі святого Петра, а тепер із вами. І це пов’язано з завбачливістю префектури Папського дому, яка не хотіла, аби ви змерзли: подякуймо тим, хто доклався до цієї справи. Дякую.
Ми продовжуємо розмову про «Отче наш». Перший крок кожної християнської молитви – це вступ до таємниці, яка стосується батьківства Бога. Не можна молитися, як папуги. Або ви занурюєтесь у таємницю, в усвідомлення того, що Бог – це ваш Отець, або ви не молитеся. Якщо я хочу молитися Богові, своєму Отцеві, то занурююсь у таємницю. Щоб осягнути повноту Божого батьківства, подумаймо про постаті своїх батьків – але пам’ятаймо, що їх для цього треба певною мірою «рафінувати», очистити. Про це каже й Катехизм Католицької Церкви: «Очищення серця стосується батьківських чи материнських образів, які породжені особистою і культурною історією та впливають на наше ставлення до Бога» (ККЦ, 2779).
Ні в кого з нас не було досконалих батьків, ні в кого; і ми теж ніколи не будемо досконалими батьками або пастирями. Кожен із нас має недоліки, кожен. Наші стосунки любові завжди позначені нашими обмеженнями, егоїзмом, вони часто заплямовані бажаннями володіти чи маніпулювати іншими. Ось чому інколи слова про любов змінюються спалахами гніву й ворожості. Лишень погляньте на цих двох, які так голубилися минулого тижня, а сьогодні вже ненавидять одне одного аж до смерті: ми щодня бачимо такі сцени! І це тому, що в кожному з нас глибоко приховані гіркі корені любові; це погано, бо іноді вони виповзають назовні й завдають шкоди.
Тому, коли ми говоримо про Бога як про Отця, а думаємо про своїх батьків, особливо якщо вони нас люблять, потрібно зробити ще один крок уперед. Адже любов Бога – це любов Отця, Який «є на небі», згідно з висловом, яким запрошує скористатися Ісус: це всезагальна, всеохопна любов, яку ми в цьому земному житті відчуваємо тільки недосконало. Чоловіки й жінки – це вічні жебраки любові, ми – жебраки любові, ми потребуємо любові – і шукаємо, хто нарешті нас полюбив би, але все намарно. Як багато в нашому світі ілюзорних дружніх стосунків і скільки ж розчарованих кохань – багато!
У грецькій міфології бог любові – це найтрагічніший персонаж зі всіх: не зрозуміло, чи це ангельська істота, чи демонічна. Міфологія говорить, що він був сином Пороса й Пенії, тобто хитрощів і бідності, а тому риси цих батьків мали позначитися й на ньому. Це дозволяє нам замислитися про амбівалентну природу людської любові: вона здатна розквітнути й нестримно буяти, а пізніше того самого дня зів’янути й померти; тільки-но здобути щось – і вмить забути (пор. Платон, «Бенкет», 203). Пророк Осія безжально каже про вроджену слабкість нашої любові: «Таж любов ваша, немов уранці мряка, мов та роса, що притьмом геть приходить» (Ос 6, 4). Ось яка часто буває наша любов: обіцянка, якої важко дотриматися; намагання, що швидко згасає й випаровується, трохи скидаючись на нічну росу, яку сонце збирає вранці.
Скільки разів ми, люди, любили слабко й нетривко. Усі маємо цей досвід: ми любили, а потім любов або зникла, або стала заслабкою. Бажаючи любити, ми зустрілися з власними обмеженнями, з неміччю своїх сил: нам не до снаги було дотриматися обіцянки, яка в час благодаті здавалася легкою для втілення. Навіть апостол Петро боявся і мусив тікати. Апостол Петро не був вірний у любові до Ісуса – і завжди є ця слабкість, яка змушує нас падати. Ми жебраки-подорожні, що, ймовірно, ніколи остаточно не знайдуть того скарбу, який шукають від першого дня свого життя, – любові.
Проте є інша любов – Отця, Який «на небі». І нехай ніхто не сумнівається, чи ця любов призначена для нього. Отець любить нас. «Він любить мене», – може сказати кожен. Якщо навіть – припустімо – батько й мати нас не люблять, то є на небі Бог, Який любить нас, як ніхто на землі ніколи не любив і не може полюбити. Божа любов – це константа. Пророк Ісая каже: «Невже ж забуде молодиця своє немовля? Не матиме жалю до сина свого лона? Та хоча б вона й забула, Я тебе не забуду. Глянь! Я записав тебе в Себе на долонях» (Іс 49, 15-16). Сьогодні модні татуювання: «Я записав тебе в Себе на долонях». Господь зробив татуювання про тебе на Своїх руках. Я – в руках Бога, і ніхто не може вирвати мене з них. Любов до Бога подібна до любові матері, якої ніколи не забудеш. А що робити, якщо мати забуде? «Я не забуду», – говорить Господь. Це досконала любов Бога; ось як Він нас любить. І навіть якщо всі земні любові зруйнуються й не залишать у наших руках нічого, крім пилу, завжди всіх нас огортатиме палка, єдина й вірна любов Бога.
Спраглі любові, яку відчуває кожен, не шукаймо того, чого не існує; наша спрага – це запрошення пізнати Бога, який є Отцем. Навернення святого Августина, наприклад, сталося на такому зламі: молодий і блискучий ритор просто шукав серед живих творінь щось, чого жодне творіння не могло йому дати, аж доки одного разу не набрався мужності піднести очі до неба. І того дня він пізнав Бога, Бога, Який любить.
У словах «на небі» немає прагнення підкреслити дистанцію – це вказівка на радикальну відмінність любові, інший вимір любові, невтомність любові, яка завжди поруч, яка завжди буде в межах досяжності. Просто скажіть: «Отче наш, що є на небі», – і любов прийде.
Тому не бійтеся! Ніхто з нас не самотній. Якщо навіть, на нещастя, твій земний батько забув тебе, а ти образився на нього, то ніхто не здатен заборонити тобі звернутися до фундаментального досвіду християнської віри: знати, що ти улюблене дитя Боже і що в житті немає нічого, спроможного згасити Його пристрасну любов до тебе.
Франциск, Папа
Ватикан, зала Павла VI
20 лютого 2019
Переклад КМЦ за vatican.va