Хоча в сучасній культурі слово «аскеза» стосується лише релігійного життя людини, в античності воно окреслювало практикування якихось здібностей – фізичні вправи, розвиток мислення тощо. Справжня християнська аскеза ґрунтується на любові та прагненні Істинного Бога, а також на розумінні власних можливостей, на належному сприйнятті свого тіла – у ній немає місця знущанню чи ненависті до себе.

Для будь-якої практики важлива систематичність. Так і в аскезі, де постійна й тривала праця скерована на звільнення від усього, що заважає поєднанню з Богом. Вона стосується не лише тілесних обмежень, а й відмови від гріха, відречення не тільки від пожадливостей тіла, а й від «очей і гордині життя» (пор. 1 Йн 2, 16). Томас Мертон, учитель духовного життя, казав, що аскеза необхідна для духовного поступу, бо без неї людина наражається на занедбання молитви й Божих справ. Ця духовна праця може бути скерована вглиб або назовні.

Внутрішня аскеза в основі має споглядання присмертного Ісуса, Його мук, роздуми про справу спасіння й ціну, якою нас відкуплено. Такий напрям пробуджує каяття й жаль за власні провини, спонукає позбутися гріхів і вад, відшкодувати переступи. Раніше одним із проявів такої аскези було бичування, зношення упокорень і зневаг. Але страждання без єдності з муками Христа можуть призвести до пихи й роздратування на тих, хто довкола. Справжня аскеза – вихід з зони комфорту, аби разом з Ісусом відчинити двері нужденним, зрозуміти біль ближнього та не полишити його в скруті.

Другий вимір аскетичної практики скерований назовні, він приносить добро і любов туди, де цього бракує. Людина, практикуючи таку аскезу, стає воїном, вона не зважає на свої болі, не зупиняється на жалі до себе, а виходить із Христом до інших заради участі в справі спасіння. Зовнішня аскеза має оптимістичний образ світу та скерована на побудову доброго суспільного життя. У ній людина віддає свої здібності та професійність на служіння, у якому немає зиску.

Аскетичне життя має відповідати стану, у якому живе людина. Та в сучасному швидкому світі дедалі менше часу залишається молитві, що стає небезпекою для духовного життя. Тому християнин постійно змагається з собою, дияволом і світом. Аби боротися з ворогом нашого спасіння, треба слушно оцінити його та свою силу, оминати його пастки і провокації. Головна зброя злого духа – спокуса, яка збиває пріоритети, а істину заміняє на фальшиві цінності.

У боротьбі зі світом важливо мати дозрілу віру, щоби спромогтися відділити істинні зерна Божої правди від того, що накидає свої закони й виправдовує гріх. Боротьба з тілом, отже, спрямована на впорядкування ненаситного прагнення приємностей. Суспільство пропагує гонитву за втіхами, проте ненаситне прагнення догоджати собі може призвести до втрати спасіння. Інший аспект боротьби з тілом – страх страждань (хвороб, болю, присутності неприємних людей чи ситуацій). Але християнин – учень Того, Кого розіп’яли, Хто пройшов шлях страждання й так увійшов у славу. «Ви ще не протиставились до крові в боротьбі проти гріха» (Євр 12, 4).

Юлія Бойко