Декрет про вписання літургійного святкування cвятого Павла VI, Папи, в Римський загальний календар

Павло VI (у світі Джованні Баттіста Монтіні) народився 26 вересня 1897 року в Кончесіо (Брешія), в Італії. 29 травня 1920 року був рукоположений у пресвітери. Від 1924 року співпрацював з Верховними Понтифіками Пієм ХІ і Пієм ХІІ, а також виконував священицьке служіння серед університетської молоді. Призначений субститутом Державного секретаріату, під час Другої світової війни давав прихисток переслідуваним євреям і біженцям. Як просекретар із загальних питань Церкви, завдяки своїй особливій посаді зустрів багатьох прихильників екуменічного руху. Ставши архієпископом Мілана, різнопланово дбав про свою дієцезію. У 1958 році його підніс до гідності кардинала Святої Римської Церкви святий Йоан ХХІІІ, після смерті якого Павло VI був обраний на кафедру Петра 21 червня 1963 року. Наполегливо продовжуючи справу, яку розпочали попередники, зокрема довів до завершення Другий Ватиканський Собор і дав початок численним ініціативам, які стали знаком його живої турботи про Церкву й сучасний світ. Серед цих ініціатив варто пригадати його паломницькі подорожі, здійснені заради апостольського служіння, які допомагали підготувати єдність християн і підкреслити важливість пошани до основних прав людей. Він виконував найвищий учительський уряд на користь миру, сприяв прогресу народів та інкультурації віри, а також літургійній реформі: затверджував обряди й молитви, зберігаючи вірність традиції й одночасно пристосовуючи їх до нових часів, і проголошував власним авторитетом для римського обряду Календар, Месал, Літургію годин, Понтифікал і майже весь Ритуал, аби сприяти активній участі вірного люду в літургії. Крім того, дбав про простішу форму понтифікальних літургій. 6 серпня 1978 року, в Кастель Ґандольфо, віддав душу Богу і, згідно з його побажанням, був скромно похований, як скромно й жив.

Бог, Пастир і провідник всіх вірних, довіряє Свою Церкву, яка подорожує в часі, тим, кого Він сам установлює заступниками Свого Сина. Між ними сяє святий Павло VI, що об'єднав у своїй особі чисту віру святого Петра й місіонерський запал святого Павла. Про його самосвідомість буття Петром свідчить факт, що 10 червня 1969 року, під час візиту до Екуменічної ради Церков у Женеві, він представився, кажучи: «Моє ім’я – Петро». Але він також зміною імені, яке собі вибрав, вказав на місію, до якої був обраний. Як Павло, він присвятив життя Євангелію Христа, долаючи нові кордони та стаючи свідком Христовим у проголошенні та в діалозі, як пророк Церкви, що виходить назовні, звертає очі на далеких і дбає про бідних. Церква завжди була його постійною любов’ю, його першочерговою турботою, його постійною думкою, першою фундаментальною провідною лінією його понтифікату, адже він бажав, щоб вона глибше розуміла саму себе й поширювала справу проголошення Євангелія.

Беручи до уваги святість життя цього Верховного Понтифіка, засвідчену вчинками та словами, зважаючи на великий вплив його апостольського служіння на користь Церкви, поширеної по всій землі, Його Святість Франциск, дослуховуючись до прохань і побажаннь Божого народу, постановив, що літургійне святкування святого Павла VI, Папи, буде вписане в Римський загальний календар на 29 травня в ранзі довільного спомину.

Цей новий спомин має бути внесений у всі календарі та літургійні книги для звершення Меси й Літургії годин. Долучені до цього декрету літургійні тексти Конференції єпископів мають перекласти, ухвалити та, отримавши затвердження цієї Дикастерії, опублікувати.

Цим декретом скасовуються усі постанови, які йому суперечать.

Дано в Конгрегації Божого культу і дисципліни таїнств, 25 січня 2019 року, у свято Навернення святого Павла, апостола.

Роберт кардинал Сара, префект
Архієпископ Артур Рош, секретар

Відважний Апостол Євангелія

Декретом Конгрегації Божого культу і дисципліни таїнств від 25 січня Папа Франциск постановив, що спомин святого Павла VI має бути вписаний у Загальний календар Церкви римського обряду, зважаючи як на універсальне значення його дій, так і на приклад святості, даний Божому народу. Днем літургійного спомину буде 29 травня, дата його рукоположення в пресвітери 1920 року, бо на 6 серпня, день його народження для неба, припадає свято Преображення Господнього. Якщо святий це той, хто уподібнює власне життя до Христа, приносячи плід Божої благодаті у вчинках, то Павло VI відповів на покликання до святості як охрещений, священик, єпископ, Верховний Понтифік і тепер споглядає Бога обличчям в обличчя. Він завжди підкреслював, що «лише в щирому пошукові Бога, здійсненому з молитвою, з покаянням, із наверненням [metánoia] усього єства, можна запевнити справжні осягнення християнського й апостольського життя й утілити первісний і завжди живий заклик Господа до святості: «Сповнився час, і наблизилося Боже Царство; покайтеся і вірте в Євангеліє» (Мк 1, 15). Тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий» (Мт 5, 48) (Промова до Священної колегії з нагоди привітань з іменинами, 21 червня 1976 року).

1931 року, розпочавши священицьке служіння для Святого Престолу, він написав, що не хотів «жодного правила, жодного надзвичайного додатку», які відрізняли б його християнське життя від звичайного, і додав, що хотів би плекати «особливу любов до того, що є суттєвим і спільним для всіх у католицькому духовному житті. Тож матиму Церкву за матір любові: її Літургія буде упривілейованим правилом для моєї духовності». Роздумуючи над закликом із літургії пресвітерських свячень «Наслідуй те, що звершуватимеш» [«Imitamini quod tractatis»], він черпав із Таїнства Євхаристії імпульс до «жертвування свого життя повсюди». Це жертвування він називав «Месою в житті», яка сполучена з постійною подякою [«semper gratias agentes», «завжди дякуйте» – з Еф 5,20] (Нотатки для духовних вправ у Монтекасіно).

Разом із декретом публікуються тексти, які потрібно додати в літургійні книги (Календар, Месал, Літургію годин, Мартиролог). Молитва колекти озвучує те, що Бог здійснив у своєму вірному слузі: «Ти доручив свою Церкву керуванню святого Павла VI, Папи, відважного апостола Євангелія Твого Сина», – і просить Його: «Зроби, щоб, освітлені його повчанням, ми могли співпрацювати з Тобою в поширенні у світі цивілізації любові». Тут коротко викладено головні характеристики його понтифікату та його повчання: єдина Церква, що належить Господу («Ecclesiam Suam») [назва першої енцикліки св. Павла VI, виданої 6 серпня 1964 року], Церква, заангажована в проголошення Євангелія й покликана свідчити, що Бог є любов’ю, як нагадано в «Evangelii nuntiandi» [апостольське звернення св. Павла VI, видане 8 грудня 1975 року].

Подано також біблійні читання для Меси, вибрані зі спільних текстів для Пап, а як читання для Години читань вибрані деякі уривки з проповіді, виголошеної під час останньої публічної сесії Собору, 7 грудня 1965 року, підсумованої в тезі: «Для того, щоби пізнати Бога, необхідно пізнати людину». Павло VI жив, перш ніж стати Папою й після того, постійно вдивляючись у Христа, необхідність Якого для кожної людини відчував та проголошував. Це він показав своїм першим пастирським посланням у ролі архієпископа міланського, яке назвав словами святого Амвросія: «Для нас усім є Христос» [«Omnia nobis est Christus»].

В одній нотатці з дня 5 серпня 1963 року, через півтора місяця після обрання на Кафедру Петра, він писав: «Я мушу повернутися до початку: стосунки з Христом… мають бути джерелом найщирішої покори: “віддалися від мене, бо я людина грішна…”; а також готовності: “зроблю вас рибалками…”; у симбіозі волі і благодаті: “для мене жити це Христос…”». Любов до Христа – це любов до Його Церкви. У творі «Думка про смерть» він слушно написав: «Молю Господа, щоби дав мені благодать зробити з моєї близької смерті дар любові до Церкви. Можу сказати, що я завжди її любив і що для неї, а не для будь-чого іншого, я, як мені здається, прожив».

Захоплений постаттю й апостольською діяльністю святого Павла, коли Святий Дух вказав на нього як на наступника святого Петра, не шкодував сил на службі Христового Євангелія, Церкви та людства, яке споглядав у світлі Божого плану спасіння. Захисник людського життя, миру та істинного прогресу людства, як показує його навчання, він хотів, аби Церква, черпаючи натхнення з Собору та втілюючи в життя його нормативні принципи, дедалі більше відкривала свою ідентичність, долаючи поділи минулого, і щоб була дуже уважна до нових часів: Церква Христова, що ставить на перше місце Бога, проголошення Євангелія, навіть коли дбає про братів, аби будувати ту «цивілізацію любові», започатковану Святим Духом у П’ятидесятницю.

У «Нотатках для мого заповіту» Павло VI написав: «Жодного пам’ятника для мене». Навіть якщо в жовтні 1989 року йому було поставлено пам’ятник у кафедральному храмі Мілана, то справжній пам’ятник Павло VI побудував собі своїм свідченням, вчинками, апостольськими подорожами, екуменізмом, працею над «Новою Вульгатою», відновленням літургії й численними повчаннями і прикладами, показуючи таким чином обличчя Христа, місію Церкви, покликання сучасної людини та допасовуючи християнську думку до потреб важкого часу, у якому він, багато страждаючи, був покликаний вести Церкву.

Роберт кардинал Сара
Префект Конгрегації Божого культу і дисципліни таїнств