Молитва – це час перемоги над самотністю й відчаєм. Слово Папи Франциска на загальній аудієнції 9 січня 2019 року

Дорогі брати і сестри, доброго дня!

Сьогоднішня розмова стосується Євангелія від Луки. Через розповіді про дитинство Христа воно змальовує Його постать у сповненій молитвою атмосфері. Це Євангеліє містить і ті три гімни, якими позначена щоденна молитва Церкви: «Benedictus», «Magnificat» і «Nunc Dimittis».

Тож у цій розмові про «Отче наш» ми зробимо крок уперед і подивимося на Ісуса-молільника. Ісус молиться. У розповіді Луки, наприклад, епізод переображення безпосередньо пов’язаний із молитвою. Євангеліст пише: «І коли Він молився, вигляд Його обличчя став інший, а одежа – біла та блискуча» (Лк 9, 29). Але й кожен крок Ісуса натхнений диханням Духа, Який провадить Його в усіх діяннях. Ісус молиться, коли отримує хрещення в Йордані, Він розмовляє з Отцем перед найважливішими виборами, Він часто усамітнюється, аби помолитися, Він просить за Петра, який незабаром відречеться від Нього. Сказано так: «Симоне, Симоне! Ось Сатана наставав, щоб просіяти вас, як пшеницю, та я молився за тебе, щоб віра твоя не послабла» (Лк 22, 31-32). Це втішає: знати, що Ісус молиться за нас, молиться за мене, за кожного з нас, аби наша віра не послабла. І це правда. «Але ж, отче, Він що, й досі так робить?» Він і досі так чинить перед Отцем. Ісус молиться за мене. Кожен із нас може так сказати. І ми можемо також сказати Ісусові: «Молися за мене, молити далі, бо я цього потребую». Саме так, сміливіше.

Навіть смерть Месії настає в атмосфері молитви, і години страждань наповнюються дивовижним спокоєм: Ісус утішає жінок, молиться за тих, хто Його розпинає, обіцяє небо доброму розбійникові й конає, промовляючи: «Отче, у Твої руки віддаю духа мого!» (Лк 23, 46). Молитва Ісуса, здається, втихомирює найгіркіші емоції – бажання відплатити й помститися – і примиряє людину з її найжорстокішим ворогом, примиряє з самою смертю.

Саме в Євангелії від Луки ми знаходимо прохання одного з учнів про те, аби сам Ісус через молитву виховав нас. Отож, він каже: «Господи, навчи нас молитись» (Лк 11, 1). Учні бачили, як Він молився. Також і ми можемо звернутися до Христа: «Навчи нас, Господи! Ти молишся за мене, я знаю, але навчи мене, щоб я теж міг молитися».

Із цього прохання – «Господи, навчи нас молитися» – народжується чимале повчання, у якому Ісус пояснює учням, якими словами і з якими відчуттями вони мають звертатися до Бога.

Перша частина цього повчання – це і є, власне, «Отче наш». Моліться так: «Отче наш, що єси на небі» (пор. Мт 6, 9). «Отець»: як добре промовляти це слово. Ми можемо весь час молитви перебувати в цьому єдиному слові: «Отче». І відчути, розуміти, що в нас є отець – не керівник, не вітчим. Аж ніяк. Отець. Християнин звертається до Бога, називаючи Його насамперед Отцем.

У повчанні, з яким Ісус звертається до Своїх учнів, цікаво зупинитися на деяких настановах, що увінчують текст молитви. Щоб додати нам упевМолитва – це час перемоги над самотністю й відчаєм. неності, Ісус дещо пояснює. Ідеться про поведінку, поставу молільника. Наприклад, є притча про настирливого чоловіка, який збирається потурбувати цілу сім’ю, що вже спить, бо зненацька здалека приїхала якась людина, а він не має хліба, аби нагодувати її. Що говорить Ісус тому, хто стукає у двері й будить приятеля? «Кажу вам, що коли й не встане та не дасть тому, що він його приятель, все ж таки з-за його настирливості підведеться і дасть, скільки той потребує» (Лк. 11, 9). Цим Він хоче навчити нас молитися й бути наполегливими в молитві. Й одразу після того наводить приклад батька, який має голодного сина. Усі ви, батьки, бабусі й дідусі, зібрані тут, коли син чи онук щось просить, бо голодний, просить і просить, а потім плаче й плаче, бо голодний: «Котрий із вас, батьків, коли син попросить риби, замість риби дасть йому гадюку?» (Лк 11, 11). І всі ви маєте такий досвід – коли дитя просить, то ви даєте йому те, про що воно просить, заради його блага.

Цими словами Ісус пояснює, що Бог завжди відповідає, що жодна молитва не залишиться непочутою. Чому? Тому що Він – Отець, і Він не забуває своїх дітей, які страждають.

Звісно, це може нас знітити, бо ж скільки разів наші молитви начебто не мали жодного результату. Скільки разів ми просили – і не отримували; кожен із нас має такий досвід – скільки разів ми стукали, а відповіддю нам ставали замкнені двері? Ісус закликає нас у такі моменти бути наполегливими й не відмовлятися від прохання. Молитва завжди перетворює реальність. Якщо речі не змінюються навколо нас, принаймні ми змінюємося, змінюється наше серце. Ісус обіцяв дар Святого Духа кожній людині, яка молиться.

Можемо бути певні, що Бог відповість. Є невизначеність, яку можна пояснити фактором часу, – але ми не сумніваємося, що Він відповість. Можливо, нам доведеться наполягати протягом усього життя, але Він відповість. Він обіцяв нам: Він не схожий на батька, який замість риби дає гадюку. Немає нічого певнішого: прагнення щастя, яке ми всі носимо в серцях, буде сповнене. Ісус каже: «Бог хіба не оборонитьсвоїх вибраних, які до Нього день і ніч голосять, і чи баритиметься до них?» (Лк 18, 7). Так, Він учинить по справедливості, вислухає нас. Що ж це тоді буде за день прослави й воскресіння! Молитва – це час перемоги над самотністю й відчаєм. Молитися. Молитва перетворює реальність, не забуваймо про це. Вона змінює або стан речей, або наші серця, але завжди щось змінює. Молитися – це здобувати перемогу над самотністю й відчаєм. Це так, немов кожен фрагмент творіння занурений у тінь якоїсь історії, яку ми не завжди можемо зрозуміти. Але все рухається, іде своїм шляхом – і що ж чекає наприкінці кожної мандрівки, наприкінці нашої дороги? Наприкінці молитви, наприкінці часу наших молінь, наприкінці життя – що там? Там – Отець, Який чекає на все і на всіх, широко розкривши руки. Дивімося ж на цього Отця.

Франциск, Папа
Ватикан, зала Павла VI
9 січня 2019

Переклад КМЦ за vatican.va