Як підводиться з руїн монастир на батьківщині святого Бенедикта

Землетрус ставить геть усе з ніг на голову: дах над головою – цей найпоказовіший символ безпеки – раптом стає джерелом небезпеки; те, що покликане захистити, перетворюється на загрозу.

У серпні 2016 року перша серія підземних поштовхів струсонула землі центральної Італії, і наш монастир у Норчії опинився у самому їхньому епіцентрі. Зазнавши доволі сильних пошкоджень, Норчія, проте, не знала жертв. А от сусіднє місто Аматриче, хоч і розташоване далі від епіцентру, було геть зруйноване, а сотні людей загинули.

Базиліка святого Бенедикта і значна частина нашого монастиря були дуже пошкоджені, половині братії довелося перебратися до колишнього капуцинського монастиря на схилі пагорба, поки тривала відбудова нашої обителі. Друзі прийшли на допомогу – і ферма, де вирощували картоплю, перетворилася на живий монастир: теплицю вдалося пристосувати під каплицю, а спальні й житлові приміщення облаштували у великому шатрі.


За вихідні вдалося відновити монастирський розпорядок і спільнотне життя, попри брак інфраструктури. Або майже брак: вправам «Lectio Divina», м’яко кажучи, не сприяла доволі свіжа температура повітря в шатрі, а душові кабінки, встановлені на вулиці, до середини жовтня стали щонайменше покутним знаряддям.

Завдяки великодушності благодійників та інших монастирських спільнот ми невдовзі змогли перейти до перших більш-менш облаштованих приміщень, які насправді були двома великими садовими повітками. Коли після ще одного землетрусу залишки монастиря стали остаточно непридатні для проживання, решта спільноти приєдналася до нас – і простір, який досі був достатньо зручно облаштований, раптово виявився дуже щільно заселеним.

А згодом стався ще й великий землетрус 30 жовтня. Наша нова оселя тривожно хиталася, але вистояла. Вибігши навулицю, ми стали свідками того, як внизу в долині руйнується Норчія. Місто часто затоплює туман, але того ранку над ним стояла величезна хмара пилюки та сміття, яка ховала його від наших поглядів, і схожі хмари піднімалися над усією долиною.

Наші священики кинулися були надавати останню душпастирську послугу присмертним, але серед хаосу й жаху чудесним чином не було жертв. Зі схилу ми молились і спостерігали, як поволі спадає пилюка.


Такого сонячного дня все нагадувало поштівку, і стороння особа навряд чи помітила б численні зміни. Але ми не були сторонні. Ми бачили все те, що ще годину тому було приховане під дахом, у будівлях, за міською стіною. І помітили, що дзвіниці базиліки святого Бенедикта вже немає.

Новини надходили поволі й потроху – і ми дізналися, що від базиліки залишився тільки фасад, а монастир зазнав непоправних пошкоджень. Скоро стало зрозуміло, що наш новий дім – це схили гори. Ми не покинули міста, а спробували перетворити необхідність на чесноту: на цьому тихому і спокійному узгір’ї живемо справжнім чернечим життям, тут ми можемо бути кращими хранителями місця, де народився святий Бенедикт, і краще служити городянам, паломникам і туристам. Ми дуже норчійські ченці, але насамперед – усе-таки ченці.

Менш ніж за рік ми розробили проект, отримали дозвіл і побудували простий дерев’яний монастир. Попри те, що будівля невеличка, завбільшки хіба з один кружганок абатства Монте-Кассіно, ми дуже тішимося нею.

Через півроку у маленькій каплиці двоє братів принесли тимчасові обітниці, а один – довічні. Та в нас часто занадто людно, і братський корпус уже майже переповнений, тому ми розуміємо, що це тільки перший крок. У нас немає справжнього будинку для паломників, а більшість бібліотеки досі перебуває в руїнах міста.


Хоча саме ченці, живучи монастирським життям, роблять із будівлі монастир – зрештою, може вистачити будь-якої споруди – справжній монастир має допомагати чернечому життю, а не заважати. Саме там, живучи у спільноті, ми зростаємо у вірі й любові.

Це місце нашого спасіння та вдосконалення, одночасно родинний дім – і дім Божий. Наша мета – не звести чудовий монастир, а провадити монастирське життя; ми просто хочемо побудувати обитель, яка це уможливить.

Ми розуміємо, що події в Норчії могли піти й інакше. Було дуже багато якихось випадковостей, які врятували нас, ченців. Якби це був не святковий день, якби тої ночі не переводили годинників, якби скеля впала не так, якби ми вчасно не укріпили дверних прорізів... Ми також усвідомлюємо, що це може статися знову й знову. Тому будуватимемо, застосовуючи найбезпечніші інженерні технології, але завжди пам’ятатимемо про крихкість матеріальних речей і нетривкість цього минущого світу.

Хай би що на нас чекало, ми й надалі шукатимемо Бога, Який явить Своє обличчя в Новому Єрусалимі, бо, за словами святого Бенедикта, «ми триваємо у наших житті й вірі, ми йдемо шляхом Божих заповідей, а наші серця переповнені невимовним захопленням любов’ю».

За темою:
Папа Франциск не забуває постраждалих від землетрусу на Іскії
Землетрус у Мексиці: співчуття та допомога італійської організації «Caritas»
У Німеччині через брак ченців закривають абатство, засноване святим Бернардом Клервоським