Католицький Медіа-Центр Конференції римсько-католицьких єпископів в Україні
» » » Бог хоче, щоб Його діти розмовляли з Ним без страху. Слово Папи Франциска на загальній аудієнції 12 грудня 2018 року
10:06 П'ятниця 0 191
11-01-2019, 10:06

Бог хоче, щоб Його діти розмовляли з Ним без страху. Слово Папи Франциска на загальній аудієнції 12 грудня 2018 року

Отче наш – IІ: Молитися – це прохати з довірою
Дорогі брати і сестри, доброго дня!

Ми продовжуємо цикл розмов про молитву «Отче наш», який розпочався минулого тижня. Ісус вкладає у вуста Своїх учнів коротку й сміливу молитву, яка складається з семи прохань – це число в Біблії не випадкове, воно вказує на повноту. Я кажу «сміливу», бо ж якби Христос сам не запропонував цього, то, мабуть, ніхто з нас – навіть найвідоміший теолог – не наважився б так звертатися до Бога.

Так Ісус запрошує учнів наблизитися до Бога й довірливо звернути до Нього свої прохання: перш за все ті, що стосуються Його, а вже потім – нас. В «Отче наш» немає преамбули. Ісус не навчає, як підлеститися до Господа, навпаки, Він закликає молитися, відкинувши бар’єри підпорядкованості й страху. Йому не йдеться про те, аби учні зверталися до Бога як до «Всемогутнього», «Всевишнього», «Того, Хто перебуває так далеко від нас, убогих». Ні, про це не йдеться, Він каже просто: «Отче», – з усією простотою, з якою дітлахи звертаються до свого батька. І це слово – «Отець» – виражає впевненість і синівську довіру.

Молитва «Отче наш» закорінена в конкретній людській реальності. Наприклад, у ній ми просимо хліба – хліба повсякденного: просте, але важливе прохання, яке говорить про те, що віра – це не «декорація», відірвана від життя, якою переймаються тоді, коли всі інші потреби вже задоволені. Ось воно – молитва починається з самого життя. Молитва – як учить нас Ісус – виникає в людській екзистенції не після наповнення шлунка; вона радше повсюдно розлита там, де є людина, будь-яка людина, яка голодна, плаче, бореться, страждає й запитує «чому?». У певному сенсі нашою першою молитвою був крик, яким супроводжувався наш перший подих. Цей плач новонародженого немовляти був провісником людської долі й усього життя: безперервного голоду, ненастанної спраги, пошуку щастя.

Через молитву Ісус не хоче «вимкнути» людину, знеболити її. Він не хоче, щоб ми припинили питати й просити, навчившись зносити що завгодно. Натомість Він хоче, аби кожне страждання, кожну турботу ми звернули до неба, налагоджуючи з ним діалог.

Як сказала одна людина, мати віру означає мати звичку волати.

Ми всі маємо бути як Вартимей із Євангелія (див. Мк 10, 46-52) – пригадаймо євангельський фрагмент, де йдеться про Вартимея, сина Тимея, – той сліпий жебрак, який сидів край дороги при брамі Єрихона. Навколо нього було багато добрих людей, які казали сидіти тихо: «Замовкни ж! Господь іде. Замовкни. Не турбуй Його. Учитель має багато чого зробити; не чіпай Його. Ти дратуєш своїми криками. Не турбуй!» Але Вартимей не слухав цих порад: зі святою наполегливістю й викликом, який він міг дозволити собі у своєму жалюгідному стані, він просив, щоб Ісус нарешті відповів. Він волав дедалі голосніше! Ввічливі люди казали: «Та ні, будь ласка, ні, це ж Учитель! Ми ж справимо погане враження!» А він закричав, бо хотів бачити, він хотів бути зціленим: «Сину Давидів, Ісусе, змилуйся надо мною» (в. 47). Ісус, давши йому зір, сказав: «Віра твоя спасла тебе» (в. 52), – ніби пояснюючи, що вирішальну роль у зціленні Вартимея відіграла саме та молитва, те прохання, викрикнуте з вірою, сильнішою за «здоровий глузд» численних осіб, які хотіли його втримати. Молитва не тільки передує спасінню – її можна вважати його початком, бо ж вона звільнює від відчаю тих, хто не бачить виходу з багатьох нестерпних ситуацій.

Звісно, вірні також відчувають потребу прославляти Бога. Євангелія розповідають нам про прояви радості, що плинуть із серця Ісуса, сповненого здивування і вдячності Отцеві (див. Мт 11, 25-27). Перші християни навіть вважали своїм обов’язком додати в текст «Отче Наш» славослов’я: «Бо Твоя є сила і слава на віки» (Дидахе 8, 2).

Ніхто з нас не зобов’язаний підтримувати теорію, яку висунув хтось у давнину, що, мовляв, молитва прохання – це буцімто найслабша форма віри, а справдешня молитва має полягати в чистій прославі, яку проголошує той, хто шукає Бога, не обтяжуючи Його жодним проханням. Ні, це не так. Молитва-прохання справжня, у своїй спонтанності вона стає актом віри у Бога, Який є Отцем, добрим і всемогутнім. Це акт віри, що відбувається в мені – наймалішому, грішному, нужденному. І саме тому молитва-прохання дуже шляхетна. Бог – це Отець, Який має величезне милосердя до нас і хоче, щоб Його діти розмовляли з Ним без страху, прямо називаючи Його Отцем; щоб у складні моменти життя вони казали: «Господи, що мені робити?» Ось чому ми можемо розповідати Йому про все, навіть про те, що в нашому житті спотворене й незрозуміле. Він обіцяв нам, що буде з нами завжди, по всі дні, які ми проводимо на цій землі. Тож молімося до нашого Отця, розпочавши з такого простого звернення: «Отче», «Тату». І Він зрозуміє, адже надзвичайно сильно любить нас.

Франциск, Папа
Ватикан, площа святого Петра
12 грудня 2018

Переклад КМЦ за vatican.va

Залишити коментар

Клацніть на зображення щоб оновити код, якщо він нерозбірливий