У Христі наша крихкість – це вже не прокляття, а місце зустрічі з Отцем. Слово Папи Франциска на загальній аудієнції 8 серпня 2018 року

Дорогі брати й сестри, доброго дня!

Сьогодні ми далі роздумуватимемо про Декалог, заглиблюючись у тему ідолопоклонства, про яку йшлося минулого тижня. Повернімося до цієї теми, бо її важливо розуміти. І почнімо з виняткового ідола, золотого тельця, згаданого в книзі Вихід (32, 1-8) – щойно ми чули цей уривок. Цей епізод має точний контекст: пустеля, де люди чекають Мойсея, який зійшов на гору, аби отримати вказівки від Бога.

Що таке пустеля? Це місце, де панують небезпеки й непевність; у пустелі немає нічого: ні води, ні їжі, ні притулку. Пустеля – це образ людського життя, сповненого сумнівів і позбавленого бідь-яких гарантій. Ця нестабільність породжує в людині велике сум’яття, про яке Ісус згадує в Євангелії: «Що будемо їсти, що пити й у що зодягнемося?» (Мт 6, 31). Це найперше, що хвилює. Пустеля викликає ці тривоги.

І тут, у пустелі, трапляється щось, що призводить до ідолопоклонства: «Мойсей забарився, не сходив із гори» (Вих 32, 1). Він перебував там 40 днів, і люди втратили терпець. Точка відліку, якою був Мойсей, зникла: бракувало лідера, очільника, керівника, який давав надію, – і це невимовно гнітило. Тоді люди стали просити про видимого бога – народ потрапив у цю пастку – якого можна було б ідентифікувати, який став би для них орієнтиром. І сказали вони Аронові: «Зроби нам бога, щоби він ішов поперед нас», «Зроби нам очільника, зроби нам лідера». Людська природа, щоб уникнути нестабільності – пустелі нестабільності – прагне релігії «саморобної» релігії: якщо Бог не хоче об’явити Себе, ми зробимо собі бога самотужки. «З ідолом немає ризику почути заклик вийти за межі власної безпеки, тому що ідоли “мають уста, і не говорять” (Пс 115, 5). Тоді ми розуміємо, що ідол – це лише привід, аби зробити себе самого центром реальності, поклоніння справі своїх рук» (Lumen fidei, 13).

Арон не може опиратися людським проханням – і виготовляє золотого бичка. На стародавньому Близькому Сході теля має подвійне значення: з одного боку, воно вказувало на плодючість і добробут, а з іншого – на енергію й силу. Але насамперед золотий ідол – це символ багатства, успіху, влади та грошей. Це великі кумири: успіх, сила і гроші. Це спокуси всіх часів! Ось що таке золоте теля: відбиток усіх бажань, які начебто дають ілюзію свободи, насправді забираючи в неволю, бо ідол завжди поневолює. Ти зачарований ним – і йдеш до нього. Це чари змії, яка дивиться на птаха – і той втрачає спроможність навіть поворухнутися, тому й стає її здобиччю. Арон не знав, як боротися з цим.

Та все це походить від того, що ми не можемо довіряти – насамперед Богу: довірити Йому свою безпеку, аби Він надав прагненням нашого серця справжньої глибини. Тому й носимо в собі слабкість, невизначеність і незахищеність. Покладання на Бога робить нас сильними у слабкості, у непевності, у нестабільності. Без першості Бога нам легко потрапити в тенета ідолопоклонства й задовольнитися мізерними й непевними гарантіями. Про цю спокусу ми часто читаємо в Біблії. Добре подумайте ось про що: звільнити людей із Єгипту не становило для Бога аж занадто великого клопоту; Він зробив це зі знаками сили й любові. Але надзвичайний клопіт для Господа полягав у тому, щоб вирвати Єгипет із серця народу, тобто вирвати з серця народу ідолопоклонство. Бог ще й досі працює, щоб вирвати його з наших сердець. Це велика Господня справа: вирвати той «Єгипет», який ми несемо у нутрі, зачаровані ідолопоклонством.

Коли хтось приймає Бога Ісуса Христа, Хто, хоч був багатим, став бідним задля нас (пор. 2 Кор 8, 9), тоді й виявляється, що визнати свої слабкості – це не ганьба людського життя, а необхідна умова, щоб відкритися для Того, Хто справді сильний. Тоді Боже спасіння входить через двері немочі (пор. 2 Кор 12, 10); саме через свої недоліки особа відкривається для Господнього батьківства. Людська свобода полягає в тому, щоб визнати справжнього Бога єдиним Господом. І це дозволяє нам сприйняти свою безпорадність – і відкинути кумирів із сердець.

Ми, християни, звертаємо погляди на розіп’ятого Христа (пор. Йн 19, 37), слабкого, зневаженого й позбавленого всього. Але в Ньому проявляється обличчя справжнього Бога, прославленого любов’ю, а не оманливим блиском. Ісая каже: «Його ранами ми вилікувані» (53, 5). Ми зцілилися саме слабкістю людини, яка була Богом, Його ранами. Й у своїх слабкостях можемо відкритися до Божого спасіння. Наше зцілення походить від Того, Хто став бідним, Хто прийняв крах, Хто до кінця взяв на Себе нашу незграбність, наповнивши її любов’ю й силою. Він приходить, щоб явити нам отцівство Бога; у Христі наша крихкість – це вже не прокляття, а місце зустрічі з Отцем і джерело нової сили з неба.

Франциск, Папа
Ватикан, зала Павла VI
8 серпня 2018

Переклад КМЦ за vatican.va