Папа Франциск про три колони богопосвяченого життя: молитву, вбогість і терпіння

Доброго ранку всім!

Спочатку я думав виступити з добре зробленою гарною промовою… Але згодом мені спало на думку сказати про нагальне, про те, що на часі саме зараз.

Ключем до того, про що я казатиму, слугуватиме прохання кардинала [префекта Конгрегації]: назвати справжні критерії для розуміння поточного стану речей. Адже тепер, коли відбувається так багато різного, нам необхідні справжні критерії, які провадитимуть нас і допоможуть не загубитися в цьому світі, у тумані суспільного життя, у провокаціях, у дусі війни, у багатьох інших явищах. Може, ці критерії допоможуть нам розібратись у справах.

Є й іще одне: справжня біда зі Святим Духом [сміється сам, сміх аудиторії], тому що Він ніколи не втомлюється бути творчим! А нині, коли є такі розмаїті нові харизми й форми богопосвяченого життя, Він справді може бути творчим. Як цікаво: Автор різноманіття, а водночас – Творець єдності. Це Святий Дух. Із розмаїття харизм і ситуацій Він творить єдність Тіла Христового, а також єдність богопосвяченого життя. І це теж виклик.

Я розмірковував: що саме в богопосвяченому житті Дух хотів би зберегти сильним? І думка майнула, сягнула, повернулася… Завжди пам’ятатиму той день, коли я пішов у Сан-Джованні-Ротондо, – не знаю, чому; там я зустрів багатьох працівників, богопосвячених чоловіків і жінок. Я замислився про те, що казав їм тоді – а йшлося мені про «три колони». І сказав собі: це сталі, непорушні колони богопосвяченого життя: молитва, вбогість і терпіння. Тож сьогодні хочу говорити з вами про це: що я думаю про молитву в богопосвяченому житті, а потім – про вбогість і терпіння.

Молитва завжди повертає до першого поклику. Будь-яка молитва, мабуть, молитва в потребі, але вона завжди звернута до тієї Особи, Яка покликала мене. Молитва богопосвяченої людини – це повернення до Господа, Який покликав мене бути поруч із Ним. Повернення до Того, Хто поглянув мені в очі і сказав: «Приходь. Покинь усе і прийди». – «Але я хотів би покинути половину…» (ми згадаємо про це, коли йтиметься про вбогість). – «Ні, прийди. Покинь усе. Ну ж бо, прийди». І радість миті, коли позаду лишилося багато чи небагато того, що ми мали. Кожен знає, що він покинув: матір, батька, сім’ю, кар’єру… Так, іноді кар’єру шукають тут, «усередині», і це недобре. Це мить знаходження Господа, Який покликав мене близько наслідувати Його. Кожна молитва – повернення до цього. І молитва дає мені можливість служити цьому Богові: не власним інтересам або тій інституції, де я працюю, ні, а Господові. Є слово, яке часто використовують, воно аж занадто вживане, тому втратило трохи міці, але дуже добре демонструє цю ситуацію: радикальність. Мені воно не подобається, бо ним часто зловживають, але йдеться саме про це: я покидаю все для Тебе. Це усмішка перших кроків… Згодом виникають проблеми, багато проблем, з якими всім нам доводиться зустрічатися, але завжди йдеться про повернення до зустрічі з Господом. І молитва в богопосвяченому житті – це повітря, яке дає нам дихати цим покликом, відновлювати його. Без цього повітря ми не можемо бути добрими богопосвяченими особами. Хорошими людьми – можливо: християнами, католиками, залученими в різні справи Церкви. Однак своє богопосвячення необхідно постійно оновлювати в молитві, у зустрічі з Господом. «Але мені ніколи, зовсім ніколи, у мене так багато справ…» Проте молитва важливіша. Ідіть молитися. І це буде молитва, яка повсякчас триматиме нас у присутності Господа. У кожному разі – молитва. «Але в мене занадто важлива робота, яка відбирає весь час…» Подумаймо про богопосвячену особу наших днів – Матір Терезу. Мати Тереза весь час «шукала проблем», вона була немов машиною для пошуку проблем – тут, і тут, і там… Але ніхто не міг позбавити її двох годин молитви перед Пресвятими Дарами. «Ах, велика мати Тереза!» Але робіть так само, як вона. Шукайте свого Господа, Того, Хто вас кличе. Моліться. Не тільки вранці… Кожен має вигадати, як це робити, де це робити, коли це робити. Але завжди робіть це – моліться. Не можна жити богопосвяченим життям, не можна розпізнавати те, що відбувається, не розмовляючи з Господом.

Не хочу далі заглиблюватись у розмову про це, але вірю, що ви мене зрозуміли. Молитва. Церква потребує чоловіків і жінок, які моляться в цей час великої скорботи людства.

Друга колона – це вбогість. Святий Ігнатій Лойола писав нам, єзуїтам, про неї в конституціях – але це не було щось оригінальне; гадаю, він міг запозичити ідеї отців-пустельників: «Убогість – це мати, це опорна стіна богопосвяченого життя». Це «мати». Цікаво: йому йдеться не про чистоту, яка, можливо, більше пов’язана з материнством, батьківством, ні. Убогість – це мати. Без неї в богопосвяченому житті немає плідності. І це «стіна», яка захищає нас. Поза сумнівом, захищає від духу змирщення. Ми знаємо, що диявол заходить через кишені. Ми всі це знаємо. І маленькі спокуси, спрямовані проти бідності, зранюють належність до тіла богопосвяченого життя. Вбогість описана правилами, конституціями кожної конгрегації, і вони можуть різнитися. У правилах сказано: «Наша вбогість виявляється отак», «Наша походить від цього», – але дух бідності є завжди. І це не підлягає обговоренню. Без убогості ми ніколи не зможемо добре розпізнати те, що відбувається у світі. Без духу вбогості. «Покинь усе, роздай бідним», – каже Господь юнакові. І ця молода людина – усі ми. «Але, отче, я не такий уже й заможний…» – так, але ви маєте щось, якісь прив’язання! Господь просить вас відмовитися від цього: нехай це стане «Ісааком», яким ви мусите пожертвувати. Оголені душею, бідні. І цим духом убогості Господь нас захищає – Він нас захищає! – від численних проблем і від багатьох речей, здатних знищити богопосвячене життя.

Є три кроки, через які богопосвячене чернецтво може зійти до рівня чернецтва змирщеного. Так, навіть чернецтво; багато ченців і богопосвячених осіб – це змирщені особи. Три кроки. По-перше, гроші, тобто брак бідності. По-друге, марнославство, яке змушує ходити павичем серед суєтних дрібниць. А по-третє, гордощі, пиха. Звідси всі хиби. Але перший крок – це прихильність до багатства, прив’язання до грошей. Якщо зважати на це, вдасться не допустити інших. І мені йдеться про багатство, а не просто про гроші. Прив’язання до багатства. Аби розпізнати, що відбувається, потрібен дух убогості. Домашня робота: а як щодо мої бідності? Подивіться у скринях, у ящиках ваших душ, зазирніть у себе, погляньте на своє згромадження… Перевірте, як там справи з бідністю. Це перший крок: якщо ми стоятимемо тут на чатах, то інші хиби не пройдуть. І захищає від них стіна, ця мати, яка робить нас релігійнішими та змушує передати всі багатства Господові. Стіна, що вберігає від того змирщеного розвитку, який завдає шкоди кожній богопосвяченій особі. Бідність.

А третя колона – терпіння. «Але, отче, до чого тут терпіння?» Воно важливе. Ми зазвичай не говоримо про це, але воно вкрай важливе. Подивімося на Ісуса: терпіння – це те, на що Він спирався аж до кінця життя. Можна сказати, що, перебуваючи після Таємної Вечері на Оливній горі, Ісус по-особливому «входить у терпіння». «Входження в терпіння»: це поведінка всіх богопосвячених осіб, починаючи від дрібних речей спільнотного життя, яку кожному в повноті розмаїття дає Святий Дух. У маленьких речах, у дрібничках, у невеликих жестах приязні, які треба вчиняти, коли так хочеться вилаятися… Аж до самого жертвування собою, своїм життям. Терпіння. Це як «носи на плечах» (hypomoné) у святого Павла: він говорив про «носіння на плечах» як про християнську чесноту. Терпіння. Без терпіння, тобто без здатності страждати, без «входження в терпіння» богопосвячене життя не може втриматися на ногах, воно буде половинчасте. Якщо немає терпіння, то зрозуміло, наприклад, чому починаються внутрішні чвари в згромадженні: бракувало терпіння, аби зносити одне одного, тож гору взяв найсильніший, але не завжди найкращий; ба навіть те, що здобуте, також не найкраще, бо здобуте через нетерпимість. Якщо немає терпіння, то зрозумілим стає кар’єризм на генеральних капітулах, виникнення «угрупувань»… Далі я наведу два приклади. Ви й не уявляєте всіх тих проблем, внутрішніх конфліктів, суперечок, із якими має справу монсеньйор Карбальо [секретар Конгрегації]. Але він із Галісії, він здатний це знести! Терпіння. Щоби зносити одне одного.

Але терпіння стосується не тільки життя спільноти: потрібно також витримати страждання світу. Нести проблеми та страждання світу на плечах. «Увійти в терпіння», як Ісус увійшов у терпіння, аби здобути звільнення. Це ключовий момент, тут ідеться не лише про уникнення скандальних внутрішніх чвар, а про витривалість у богопосвяченні, про змогу розпізнавати. Терпіння.

А ще – терпіння в загальних проблемах богопосвяченого життя: подумаймо про брак покликань. «Ми не знаємо, що робити, бо ж у нас немає покликань… Ми закрили три монастирі…» – ці щоденні плачі ви чули на свої вуха й відчували серцем. Не йдуть покликання. А коли ще й бракує терпіння… Те, про що я кажу зараз, справді коїться: я знаю щонайменше два випадки в украй секуляризованій країні, ситуації двох конгрегацій і двох відповідних провінцій. Провінції ступили на той дуже мирський шлях, який можна назвати «ars bene moriendi» – «мистецтвом доброї смерті». І що ж це означає для цих провінцій, двох провінцій двох різних згромаджень? Припиняємо приймати в новіціат, старішаємо й умираємо. І згромадження на цьому закінчується. Це не казки: я кажу про дві провінції чоловічих згромаджень, які ухвалили такі рішення; провінції двох релігійних згромаджень. Їм не вистачило терпіння – і їх спіткало «ars bene moriendi». Терпіння вичерпалося, а покликань немає? То продаймо все і тримаймося за гроші, бо хтозна, що чекає в майбутньому. Це сигнал, сигнал того, що ви близькі до смерті: коли згромадження починає чіплятися за гроші. Йому забракло терпіння – і до цього долучається ще й брак бідності.

Спитаймо себе: чи те, що сталося в цих двох провінціях, які обрали «ars bene moriendi», знаходить відгук у наших серцях? Чи нам забракло терпіння, тож ми просто виживаємо? Без терпіння не можна бути великодушними, не можна наслідувати Господа: ми втомлюємося. Наслідуємо Його до певного моменту і – після першого чи другого випробування – Господи, бувай! Я обираю «ars bene moriendi»; на цьому моє богопосвячене життя закінчується, на цьому я замикаю серце – і виживаю. У стані благодаті, так, звісно. «Отче, я не потраплю в пекло?» – ні, ймовірно, не потрапите. Але як щодо вашого життя? Невже ви відмовилися від можливості бути батьками й матерями родини, радіти дітям і онукам заради отакого кінця? Це «ars bene moriendi» – духовна евтаназія богопосвяченого серця, яке не може, не сміє більше йти за Господом. І поклику більше не чутно…

Я зупинився на розмові про брак покликань: це ранить душу. «У мене немає нащадків, – так плакав наш отець Авраам. – Господи, мої статки успадкує чужинець». Господь сказав йому: «Будь терпливий. У тебе буде син». – «Але в дев’яносто років?» – це дружина за вікном, яка була, перепрошую за жарт, жінка як жінка, тож підслуховувала під вікном, але така вже вдача в жінок, це добре, не погано. Отож, вона всміхнулася, бо подумала: «Але в мої дев’яносто років? А чоловікові – майже сто… І в нас буде син?» – «Терпіння», – сказав Господь. Надія. Уперед, уперед, уперед.

Чувайте над цими трьома колонами: молитвою, бідністю й терпінням. Будьте уважні. І я вірю, що Господу буде до вподоби вибір – дозволю собі вжити слово, яке мені не подобається, – такий радикальний вибір. Чи особистий, чи спільнотний. Але тут можна закластися.

Дякую за терпіння, яке вам знадобилося, аби дослухати цю промову [сміх, оплески аудиторії]. Дякую вам. І зичу бути плідними. Ви ніколи не знаєте напевно, звідки та які плоди отримаєте, але якщо ви молитеся, якщо ви бідні, якщо ви терплячі, то будьте певні, що принесете плоди. Як? Господь це покаже, коли будемо «по той бік»; але в цьому рецепт плідності. Ви будете отцем, будете матір’ю – будете плідні. Це те, чого я хочу побажати чернечому життю: нехай буде плідне.

Дякую! Навчайтеся, працюйте, висувайте хороші пропозиції, але завжди з огляду на те, чого хоче Ісус. І коли подумаєте про першу «колону», згадайте й помоліться про мене. Дякую!

Тепер помолімося до Богородиці: «Радуйся, Маріє…»

[Благословення]

Доброго вам дня!

Франциск, Папа
Ватикан, зала Павла VI

П’ятниця, 4 травня 2018 року

Переклад КМЦ за vatican.va