Католицький Медіа-Центр Конференції римсько-католицьких єпископів України
» » » Послання Папи Франциска до Римської Курії (частина 1)
11:04 Вівторок 0 131
6-02-2018, 11:04

Послання Папи Франциска до Римської Курії (частина 1)

Перед Різдвом Папа зазвичай влаштовує урочистий прийом для працівників Римської Курії, аби привітати їх із прийдешніми святами. Як і звернення до іноземних дипломатів, цю промову Понтифіка вважають однією з найважливіших: вона дозволяє зрозуміти стан внутрішнього куріального життя Ватикану та його перспективи на наступний рік. Пропонуємо увазі читачів переклад звернення до Курії 21 грудня 2017 року.
Промова Святого Отця Франциска на прийомі з нагоди різдвяних привітань для Римської Курії

Дорогі брати і сестри!

Різдво – це свято віри в Божого Сина, Який став людиною, щоб повернути людям їхню синівську гідність, втрачену через гріх і непослух. Різдво – це свято віри в серцях, які перетворюються на ясла, аби прийняти Його, які дозволяють посіяним Богом надії, любові й вірі проростати зі стебла своєї вбогості.

Сьогодні маємо нову нагоду обмінятися різдвяними привітаннями й побажати тутешнім працівникам, усім, хто представляє Папу, всім людям, які служать у Курії, й усім вашим близьким святого й радісного Різдва і веселого Нового року. Нехай це Різдво очистить наш погляд, щоб ми могли відмовитися від усього зайвого, неправдивого, помилкового й неправильного та побачити необхідне, істинне, добре й справжнє. Мої якнайкращі й найщиріші побажання!

Дорогі брати, раніше я говорив здебільшого про «ad intra» (внутрішній устрій) Римської Курії, а цього року хочу поділитися з вами деякими думками про діяльність Курії «ad extra», назовні: про її відносини з націями й державами, з партикулярними Церквами, зі Східними Церквами, в екуменічному діалозі, стосунках із юдаїзмом, ісламом та іншими релігіями – тобто з зовнішнім світом.

Мої роздуми, безумовно, спиратимуться на фундаментальні принципи й канони роботи Курії, на її історію, а також на особисте бачення, яким я останніми роками намагався поділитися з вами у промовах у контексті поточної реформи.

Коли йдеться про реформу, на думку одразу спадає симпатичний і промовистий вислів монсеньйора Фредеріка-Франсуа-Ксав’є де Мерода: «Робити реформи в Римі – це ніби чистити єгипетського Сфінкса зубною щіткою». Ця фраза показує, скільки терпіння, відданості й чуйності потрібно, щоб досягти мети, адже Курія – це стародавня інституція, комплексна й поважна, складена з людей різних культур, мов і ментальностей і одвічно структурно пов’язана з первосвятительським служінням Єпископа Рима – зі «священною» службою, угодною Господу Христу для блага всього тіла Церкви, «ad bonum totius corporis».

Тож універсальність служби Курії походить і випливає зі вселенськості Петрового служіння. Якби вона замкнулася від світу, то зрадила б свою мету і, зосереджена лише на собі, була би приречена на самознищення. Курія за самою природою має призначення «ad extra», яким пов’язана з Петровим служінням, служінням Слову і проголошенням Доброї Новини: що Бог-Еммануїл народився серед людей і став людиною, аби явити кожному Свою найглибшу близькість, безмежну любов і божественне прагнення, щоб усі люди спаслись і могли насолоджуватися небесним блаженством (пор. 1 Тим 2, 4); що Бог велить сонцю сходити на добрих і на злих (пор. Мт 5, 45); що Бог прийшов не для того, щоб Йому служили, а щоби служити й дати життя Своє (пор. Мт 20, 28); що Бог сотворив Церкву, щоб та була у світі, але не від світу, і стала інструментом спасіння та служіння.

Вітаючи нещодавно Отців і Глав Східних Католицьких Церков, я саме з думкою про цю мету служіння – і Петрового, і куріального – вжив зворот «примат дияконії», посилаючись на прекрасний образ, який запропонував святий Григорій Великий: «Servus servorum Dei», раб рабів Божих. У христологічному вимірі це визначення виражає насамперед тверду постанову наслідувати Христа, Який прибрав вигляд слуги (пор. Флп 2, 7). Бенедикт XVI якось зауважив, що в устах Григорія ця фраза була «не лише побожною формулою, а справжнім проявом його способу життя й діяльності. Він був глибоко вражений смиренням Бога, Який у Христі став нашим слугою, мив і надалі миє наші брудні ноги».

Аналогічний дияконський характер має бути властивий тим, хто по-різному активно долучається до праці Римської Курії, яка, згідно з Кодексом канонічного права, діє від імені й силою влади Верховного Понтифіка, «виконуючи свої функції на благо і задля служіння Церкві» (кан. 360; пор. ККСЦ кан. 46).

Примат дияконії «стосується Папи»; і так само дияконська та праця, яка триває в Римській Курії – і всередині, і за її межами. Тема службової й куріальної дияконії змушує мене згадати стародавній текст «Апостольських дидаскалій», де сказано: «Диякон – це вуха і вуста єпископа, його серце й душа його». Із цією узгодженістю сердець пов’язані сопричастя, гармонія та спокій у Церкві, адже диякон стоїть на варті служіння Церкви. Я гадаю, що невипадково йдеться про вухо, орган для слухання й утримання рівноваги, і рот, завдяки якому розрізнюють смаки й розмовляють.

Ще один стародавній текст додає, що дияконів називають подібними до очей єпископа. Око дивиться, аби передавати зображення розумові, допомагаючи йому вирішувати і спрямовувати все тіло до блага.

Ці образні вирази скеровують нас до висновку, що є зв’язок сопричастя синівської слухняності задля служіння святому народові Божому. Немає сумнівів і щодо того, що те саме стосується всіх, хто працює в Римській Курії: від керівників дикастерій і начальників до службовців і всіх працівників. Сопричастя з Петром зміцнює й підсилює сопричастя всіх членів.

У цьому сенсі порівняння з відчуттями людського тіла допомагає помітити відкритість назовні, увагу до того, що назовні. Відчуття – це найперше, що пов’язує людський організм із зовнішнім світом; це міст, який провадить до нього; це наш шанс встановлювати зв’язки. Відчуття допомагають нам схопити реальність і розмістити себе в реальності. Недарма святий Ігнатій Лойола спирався на відчуття в контемпляції таємниці Христа й істини.

Дуже важливо пам’ятати про це, щоб подолати незбалансовану і збочену логіку домовлень і малих кіл, які насправді – попри благі наміри й виправдання – виявляються раковими пухлинами, які ведуть до зосередження на собі та проникають навіть у нутро церковних організмів – і в людей, які там працюють. Щойно так трапляється, ми втрачаємо радість Євангелія, радість спілкування з Христом і сопричастя з Ним; втрачаємо також щедрість нашого освячення (див. Діян 20, 35; 2 Кор 9, 7).

Дозвольте сказати кілька слів і про іншу небезпеку: про зраду довіри або зловживання материнством Церкви, тобто про людей, які були ретельно відібрані, щоб надати ще більшої сили цьому тілу та його реформі, але, не розуміючи шляхетності своєї відповідальності, самі підлягли корупції через амбіції чи марнославство. І коли їх обережно усувають, вони проголошують себе мучениками системи, «непоінформованого Папи», «старої гвардії» тощо – замість сказати: «Mea culpa». Поруч із цими людьми є й інші, які досі працюють у Курії; цим особам дають достатньо часу на вибір правильного шляху у сподіванні, що в терпінні Церкви вони знайдуть можливість для покути, а не зловживань. Звісно, не треба забувати про переважну більшість вірних людей, які працюють тут з гідними похвали стараннями й намірами, компетентно й віддано, ба навіть із великою святістю.

Доречно буде, повертаючись до образу тіла, підкреслити, що «інституційні відчуття», з якими можна порівняти дикастерії Римської Курії, мають діяти відповідно до своєї природи й мети: від імені й силою влади Верховного Понтифіка, завжди на благо і для служіння Церкві. Вони покликані стати для Церкви вірними й чутливими антенами, які передають і приймають.

Передавальні антени дозволяють точно транслювати волю Папи й вищих посадовців. Слово «вірність» для тих, хто працює при Святому Престолі, «особливе, бо вони віддають служінню Наступника Петра більшість своєї енергії, часу і щоденного служіння. Це серйозна відповідальність, але й особливий дар, який із плином часу сприяє формуванню емоційного зв’язку з Папою, зв’язку внутрішньої довіри, природного “idem sentire”, добре вираженого якраз словом “вірність”».

Образ антени стосується й іншого напрямку – зворотного, тобто приймача. Ідеться про збирання звернень, питань, побажань, волань, радостей і сліз Церкви і світу, аби передати їх Єпископові Рима й уможливити ефективніше виконання його завдання й місії «вічного й видимого початку й фундаменту єдності віри і сопричастя». З такою «якістю сприйняття», важливішою за директивні аспекти, дикастерії Римської Курії великодушно долучаються до вислуховування й синодальності, про які я вже говорив.

Дорогі брати і сестри!

Я вдавався до терміна «примат дияконії», образів тіла, відчуттів і антен, щоби пояснити: аби дістатися до місця, де Дух промовляє до Церкви (тобто історії), і досягти мети нашої праці (salus animarum), важливо й навіть необхідно практикувати розрізнення знаків часу, сопричастя у служінні, любов в істині, слухняність Духові й довірливу покору настоятелям.

Можливо, тут варто згадати, що самі вже назви різних дикастерій і служб Римської Курії дозволяють зрозуміти, заради чого вони мають діяти. Їхня робота, якщо придивитися, має підставове значення для всієї Церкви і, я сказав би, цілого світу.

(Частина 2)

За темою:
Промова Святого Отця Франциска до членів дипломатичного корпусу, акредитованих при Святому Престолі, з нагоди Нового року 
Послання Його Святості Папи Франциска до 104-го Всесвітнього дня мігрантів і біженців (14 січня 2018)
Папа Франциск – про багату спадщину латинської традиції

Залишити коментар

Клацніть на зображення щоб оновити код, якщо він нерозбірливий