Католицький Медіа-Центр Конференції римсько-католицьких єпископів в Україні
» » » Християнська формація ґрунтується на тому, аби прийняти спасіння, стати улюбленим. Слово Папи Франциска на загальній аудієнції 27 червня 2018 року
10:14 П'ятниця 0 105
29-06-2018, 10:14

Християнська формація ґрунтується на тому, аби прийняти спасіння, стати улюбленим. Слово Папи Франциска на загальній аудієнції 27 червня 2018 року

Повчання про заповіді – ІІІ. Любов Бога передує законові й надає йому сенсу
Дорогі брати і сестри, доброго дня!

Сьогодні ця аудієнція відбудеться так само, як і минулої середи. У залі Павла VI багато хворих людей, там їм тепліше й затишніше. Але вони стежать за нами на великих екранах, тож ми – разом із ними, це не дві аудієнції. Лише одна. Привітаймо хворих, які перебувають зараз у залі Павла VI.

Ми продовжуємо розмову про заповіді. Як уже йшлося, це радше не накази, а слова, які Бог промовляє до Свого люду, аби зробити благими його дороги; слова Отця, сказані з любов’ю. Десятислів’я починається так: «Я – Господь, Бог твій, що вивів тебе з землі Єгипетської, з дому неволі» (Вих 20, 2). Такий початок може здатися чужим серед справжніх законів, які йдуть опісля, – але це не так.

Чому тут уміщені ці слова Бога про Самого Себе і про звільнення? Тому що досягнуто гори Синай після переходу через Червоне море: Господь Ізраїлю спочатку спасає, а потім просить про довіру [1]. Тобто Декалог починається з великодушності Бога. Він ніколи не просить, спочатку не давши. Ніколи. Спочатку зцілить, спочатку дасть, а вже потім запитає. Це наш Отець, добрий Бог.

І ми розуміємо важливість першого проголошення: «Я – Господь, Бог твій». Це – володіння, це – взаємини, стосунки, причетність. Бог не чужий: Він – твій Бог [2]. Цим осяяний увесь Декалог, через це розкривається й загадка християнських учинків, бо ж у цьому – ставлення до нас Ісуса, Який каже: «Як мене Отець полюбив, так я вас полюбив» (Йн 15, 9). Отець любить Христа – і Христос любить нас тою самою любов’ю. Вона не починається сама собою, а походить від Отця. Часто наші справи зазнають краху, бо ми орієнтуємося на самих себе, а не на вдячність. І кожен, хто починає з себе самого, куди він потрапляє? До себе ж самого! Він не здатен торувати дорогу, він повертається сам до себе. Це та егоїстична поведінка, про яку жартома кажуть: «Я, зі мною і для мене». Від себе вийшов – і до себе ж повернувся.

Християнське життя – це насамперед вдячна відповідь щедрому Отцеві. Християни, чиї вчинки зумовлені лише «обов’язком», неначе засвідчують, що не мають особистого досвіду того Бога, який «Наш». Мені треба зробити це, це й оце... Самі обов’язки. Але чогось бракує! Що лежить в основі цього обов’язку? Його підстава – це любов Бога-Отця, Який спочатку дає, а потім наказує. Поставити закон перед взаєминами означає не сприяти подорожі віри. Як молода людина може бути християнином, якщо ми починаємо з зобов’язань, обов’язків, тягарів, а не зі звільнення? Але ж бути християнином – це шлях визволення! Заповіді-накази позбавляють егоїзму та звільняють, бо є любов до Бога, яка рухає нас уперед. Християнська формація ґрунтується не на силі волі, а на тому, аби прийняти спасіння, аби стати улюбленим: спочатку – Червоне море, а вже потім – гора Синай. Спочатку спасіння: Бог спасає свій люд з Червоного моря, а вже на Синаї каже йому, що треба робити. Але цей люд знає: усе відбувається саме тому, що його спас сповнений любові Отець.

Вдячність – це характерна риса серця, до якого завітав Святий Дух; щоб почути Бога, необхідно спочатку згадати про отримані від Нього блага. Святий Василій каже: «Той, хто не забуває про ці блага, скерований до благої сили й у всякій справі справедливий» («Коротке правило», 56). А як знайти шлях до цього? Тренуючи пам’ять[3]: скільки прекрасних речей Бог учинив для кожного з нас! Який же щедрий наш Небесний Отець!

Тепер я хотів би запропонувати вам маленьку духовну вправу. Нехай кожен мовчки відповість у глибині свого серця: скільки чудових речей Бог зробив для мене? Це – запитання. У тиші кожен із нас нехай дасть відповідь. Скільки чудових речей Бог зробив для мене? І в цьому – Боже визволення. Бог робить багато гарних речей і звільняє нас.

Але хтось може відчувати, що він ще не зазнав справжнього досвіду Божого звільнення. Так може бути. Може статися, що глянеш усередину себе – і знайдеш там лише відчуття обов’язку й духовність, яка має статус раба, а не спадкоємця. Що робити в такому разі? Те саме, що й люд обраний. У книзі Вихід сказано: «Сини ж Ізраїля стогнали від праці й голосили, й лемент їхній від тяжкої роботи знявся до Бога. Почув Бог їхній стогін та й згадав союз свій з Авраамом, Ісааком та Яковом. І побачив Бог, як ото йдеться Ізраїлеві, та й зрозумів його» (Вихід 2, 23-25). Бог розуміє мене.

Визвольна дія Бога, вміщена на початку Декалогу, тобто заповідей, – це відповідь на голосіння й лемент. Ми не спасаємося самі, але можемо кликати на допомогу: «Господи, спаси мене, Господи, навчи мене ходити Твоїми шляхами, Господи, приголуб мене, Господи, дай мені трохи радості». Цим лементом ми просимо допомоги. Потрібно робити це: просити про звільнення від егоїзму, від гріха, від кайданів рабства. Цей крик важливий – це молитва, усвідомлення всього, що досі пригнічене й досі не визволене в нас. У наших душах є багато не звільненого. «Збережи мене, допоможи мені, звільни мене». Це прекрасна молитва до Господа. Бог чекає цього лементу, тому що Він може й хоче розірвати наші ланцюги; Бог прикликав нас до життя не для того, щоб ми залишалися пригніченими, а щоб були вільні й жили, радісно дослухаючись до Того, Хто дав нам так багато, нескінченно більше, ніж ми будь-коли зможемо дати Йому. Як це гарно. Нехай Бог завжди буде прославлений за все, що Він зробив, робить і робитиме в нас!

Франциск, Папа
Ватикан, площа святого Петра
27 червня 2018

Переклад КМЦ за vatican.va


__________________________

[1] У рабиністичній традиції є повчальний текст про це: «Чому Десять слів були оголошені на початку Тори? [...] З чим це можна порівняти? [З ситуацією], коли хтось схотів правити містом і спитав мешканців: “Чи можу я царювати над вами?” Але ті відповіли: “А що ти зробив для нас доброго, аби претендувати на царювання?” Отже, що він зробив далі? Він обніс місто оборонними мурами та збудував канал, щоб забезпечити місто водою; він боровся за городян під час воєн. І коли знову спитав: “Чи можу я царювати над вами?”, – то вони відповіли: “Так, так”. Так само було, коли Він вивів Ізраїль з Єгипту, відігнав від Своїх людей Червоне море, послав їм манну і підняв воду в криниці, приніс їм перепелів і, нарешті, боровся за них у війні проти Амаліка. І коли Він спитав їх: “Чи можу я царювати над вами?”, – вони відповіли: “Так, так”» («Дар Тори» – коментар до Декалогу. Р. Ішамаель, Рим, 1982, стор 49).

[2] Див. Бенедикт XVI, енцикліка «Deus Caritas Est», 17: «Історія любові між Богом і людиною полягає саме в тому, що така спільність бажання зростає у спільності думки і почуття, і таким чином наше бажання і Божа воля збігатимуться дедалі більше: воля Божа для мене вже не є чужою, не є чимось, що мені нав’язують заповіді ззовні, а вона є моєю власною волею, яка базується на досвіді, що справді Бог є ближчим мені, аніж я сам по собі. Ось так зростає послух Богові і Бог стає нашою радістю».

[3] Див. Проповідь на Месі у святої Марфи, 7 жовтня 2014 року: «[Що значить молитися?] Потрібно перед Богом згадати нашу історію. Тому що наша історія – це історія про Його любов до нас». (Пор. «Detti e fatti dei padri del deserto», Milano, 1975, стор. 71: «Забуття – це корінь усілякого зла»).

Залишити коментар

Клацніть на зображення щоб оновити код, якщо він нерозбірливий