Прохання про прощення – слідами традиції

Про це повідомляють Новини з Ватикану.

Те, що Папа Франциск попросив у ромської спільноти прощення за дискримінацію, зазнану протягом історії, вписане в традицію, яка вже пів століття утверджується в Церкві. «Історія показує, що й християни, зокрема католики, причетні до багатьох проявів зла», – сказав Його Святість.

Уважність до ромів виявив 26 вересня 1965 року святий Павло VI, який відслужив Месу в міжнародному ромському таборі в передмісті Помеції. Тоді він сказав: «Ви в Церкві не на околиці, а в певному сенсі в центрі, у її серці: ви перебуваєте в серці Церкви, бо ви покинуті». Папа Монтіні, згадуючи тоді про зловживання, дискримінацію й переслідування, яких зазнали ці люди, не промовив «mea culpa», але саме він започаткував епоху прохань про прощення у представників інших християнських конфесій за деякі темні сторінки минулого.

Святий Йоан Павло ІІ присвятив ромам окреме прохання про прощення під час покаянного богослужіння з нагоди Ювілею двохтисячоріччя: «Християни мусять уміти каятися за слова й поведінку, іноді продиктовані пихою, ненавистю, бажанням панувати над іншими, неприязню до слабших суспільних груп, як-от мігранти й цигани».

Увагу й розуміння виявляв також Бенедикт XVI, який 11 червня 2011 року, зустрічаючись із ромами, визнав: «На жаль, протягом сторіч ви відчули гіркий присмак неприйняття, а іноді й переслідування… Європейське сумління не може забути про такий великий біль! Нехай же ваш народ ніколи більше не буде об’єктом утисків, відкинення та зневаги».

Тепер і Папа Франциск, прямуючи второваним шляхом, ще раз і виразно попросив прощення, як 2015 року – в автохтонних народів Мексики, а в серпні 2018 року – у жертв сексуального насильства, написавши в листі до Божого люду: «З почуттям сорому й розкаянням визнаємо, що ми, церковна спільнота, не зуміли бути там, де мусили бути, не діяли вчасно й не визнавала вимірів і серйозності шкоди, заподіяної дуже багатьом життям».

Дорога того, хто просить прощення, не завжди легка й безболісна. Папа Войтила, систематично прямуючи нею, наражався на критику всередині Церкви. Він десятки разів озвучував прохання про прощення, переосмислюючи різні факти минулого: говорив про хрестові походи, про певну податливість католиків у ситуаціях диктатур ХХ сторіччя, про поділи в Церкві, про погане ставлення до жінок, про процес на Галілеєм та зловживання інквізиції, про переслідування євреїв, релігійні війни, поведінку християн щодо індіанців і корінних африканців.

Для християн нормально – чи бодай мало б бути нормально – просити прощення, визнавати себе грішниками, що постійно потребують очищення. І хоча провини завжди є й залишаються особистими, у кожну епоху Церква старається зрозуміти та з якнайбільшою вірністю переживати євангельське послання, усвідомлюючи неправильні кроки та скоєні помилки. Закид, який найчастіше звучить проти прохання про прощення за факти з минулого, має свої рації: не можна судити тих, хто жив раніше, за мірками сучасної чутливості. Але протягом минулих століть також були нагоди зрозуміти, як часто робили непочуті пророки, що Ісус завжди стоїть на боці жертв, а не тиранів, на боці переслідуваних, а не переслідувачів.