Діалог із Китаєм: в усій повноті католики та по-справжньому китайці

Новини з Ватикану нагадують, що численні китайські дієцезії уже давно не мають єпископів, яких би визнавали й Церква, і держава. Деталі діалогу між Святим Престолом і китайською владою наразі не відомі, проте, навіть якщо їм вдасться досягти порозуміння, можна припустити, що розв'язання не буде безболісне. Обов‘язково виникнуть невдоволення, страждання, зречення, образи, а навіть можливості для нових конфліктів. Але є надія, що цей так званий «перехід через вушко голки», до якого покликана Церква в Китаї, стане очищенням і передвісником добра: не буде переможців і переможених, цінуватиметься внесок усіх. Як зазначає кардинал П’єтро Паролін, Державний секретар Святого Престолу,  «йдеться не про те, щоб, ніби чарами, затерти вистражданий шлях багатьох вірних і пастирів, а про те, аби вкласти людський і духовний капітал багатьох випробувань у майбутнє, яке, з Божою допомогою, буде спокійнішим і більш братерським».

Отже, якщо Католицька Церква в Китаї дійсно прямуватиме шляхом єдності та братерства, беручи до уваги відмінну чутливість, то це принесе найбільше користі сакраментальному та духовному життю вірних, спрямованих до того, щоб бути дедалі повніше католиками та, одночасно, автентичнішими китайцями. Крім того, вивільняться нові сили для діяльності Церкви, що сприятиме більшій гармонії в китайському суспільстві. Багато чого залежатиме від доброї волі усіх. Порівняно з загальним населенням кількість китайських католиків може здаватися невеликою, але це завжди жива присутність.

Визнання єпископа владою – це питання держави, її законів і процедур. А канонічна легітимність стосується Церкви. Щоб зрозуміти це, потрібно знати, що таке Церква. Ще святий Іриней (ІІ ст.) визначав Церкву як духовну спільноту, яка звіщає та зберігає традицію, що від апостолів передається через безперервну спадкоємність єпископів. Спадкоємність єпископів – це запорука Традиції й невід'ємна частина самої Церкви. Церква ж гарантує апостольську спадкоємність та автентичність єпископату через призначення з боку Папи або його підтвердження законного вибору єпископа.

Навіть якщо єпископ був правомірно висвячений, він може виконувати своє єпископське служіння тільки в сопричасті з Наступником святого Петра й іншими єпископами, що служать у всьому світі. Понтифікові належить право узаконювати й допускати єпископів, яких він вважає гідними, до повного сопричастя з Церквою і призначити їм пастирські обов'язки. Щодо Китаю потрібно виходити з безсумнівного факту, що єпископські свячення без папського доручення (крім деяких особливих випадків) були незаконні, але дійсні. Католицька Церква в Китаї є й завжди була єдиною та, незважаючи на чимало болісних порушень, ніколи не поставала відокремленою від Рима, зокрема тому, що на рівні догматичного вчення ніколи не ставила під сумнів першості римської юрисдикції.

Потрібно зважати й на те, що нелегітимно висвячені китайські єпископи завжди бажали перебувати в сопричасті з Папою. Віра в це прагнення стала надзвичайно важливим чинником для різного ставлення, що склалося останніми роками: ті, хто вважав щирими нелегітимних єпископів, були готові вірити в їхнє каяття (не змиряючись, однак, із неприйнятною поведінкою деяких із них); тимчасом, ті, хто не повірив, часто засуджували їх. Тому, знову ж, як зазначає кардинал Паролін, важливо, не «піддаватися духові протиставлення, аби засудити свого ближнього», а «впевнено дивитись у майбутнє Церкви, долаючи людські обмеження».

Переклад – Світлана Духович