Папська катехиза за 15 листопада 2017 року (повний текст)

Дорогі брати і сестри, доброго дня!
Ми продовжуємо катехизи про Святу Месу. Для кращого розуміння краси Євхаристії треба почати з дуже простого аспекту: Меса – це молитва, по суті, молитва найчудовіша, найвища, найпіднесеніша, а водночас – «найконкретніша». Бо в ній ми зустрічаємося з Богом у любові через Його Слово, Тіло і Кров Ісуса. Це зустріч із Господом.

Але спочатку варто відповісти на одне запитання: що таке молитва? Насамперед це діалог, особисті стосунки з Богом. Людина була створена для особистих стосунків із Богом, які в повноті реалізуються лише через зустріч із Творцем. Дорога життя прямує до остаточної зустрічі з Господом.

Книга Буття розповідає, що людина була створена на образ і подобу Бога – Отця, Сина і Святого Духа, довершених стосунків любові як єдності. З цього можемо зрозуміти, що ми всі створені, щоб увійти в досконалі стосунки любові, ненастанно віддаючи й отримуючи, аби осягнути повноту свого буття.
Коли Мойсей перед полум’яним кущем чує заклик Божий, то питає, як Йому на ім’я. І що Бог відповідає? «Я той, хто є» (Вих 3,14). Цей вислів у первісному сенсі виражає присутність і прихильність – і справді, Бог додає: «Господь Бог батьків ваших, Бог Авраама, Бог Ісаака і Бог Якова» (в. 15). Так і Христос, прикликаючи Своїх учнів, кличе їх бути з Ним. Тому це найбільша благодать: змогти відчути, що Меса, Євхаристія – це найпривілейованіший момент, аби бути з Ісусом, а через Нього – з Богом і з братами.

Молитва, як і будь-який справжній діалог, також уміє мовчати – адже в діалогах трапляються моменти мовчання; у тиші перебуваємо з Ісусом. І коли ми йдемо на Месу, то іноді приходимо трохи завчасу й перекидаємося слівцем із тими, хто поруч. Але цей момент не для балачок: це хвилини мовчання, яке готує нас до діалогу. Це мить, щоб зосередитися всім серцем і підготуватися до зустрічі з Ісусом. Мовчання надзвичайно важливе! Пригадайте, що я казав минулого тижня: ми йдемо не на шоу, ми йдемо зустрітися з Господом – і тиша готує нас до цього й супроводжує.

Побудьте в тиші з Ісусом. Із таємничого Божого мовчання виринає Його Слово, яке відлунює в серці. Сам Христос навчає нас, як насправді можна «залишатися» з Отцем, і показує це у Своїй молитві. Євангелія розповідають про Ісуса, Який іде до віддалених місць, аби там молитися; учні, спостерігаючи за такими близькими Його стосунками з Отцем, прагнуть і собі долучитися до них, тож просять: «Господи, навчи нас молитися» (Лк 11, 1). Ми чули про це в першому читанні, на початку аудієнції. Ісус відповідає, що насамперед для молитви необхідно вміти казати «Отче». Будьмо уважні: якщо я не вмію сказати Богові «Отче», то не вмію молитися. Нам потрібно говорити «Отче», тобто ставитися до Нього з синівською довірою. Але, щоб навчитися, ми маємо смиренно визнати, що потребуємо цього навчання, і просто попрохати: «Господи, навчи мене молитися».

Це перший момент: бути смиренними, визнати себе дітьми, спертися на Отця, довіритися Йому. Щоб увійти в Царство Небесне, треба стати малими, як діти – у тому сенсі, що діти можуть довіряти і знають, що хтось подбає про них, що вони будуть ситі, що будуть одягнуті тощо (пор. Мт 6, 25-32). Це перше правило: довіряти та мати певність, як дитина щодо батьків; знати, що Бог пам’ятає про тебе й піклується – про тебе, про мене, про всіх.

Друга передумова, також властива дітям: треба дивуватися. Дитина завжди ставить тисячі запитань, бо хоче відкрити світ; вона цікавиться навіть найдрібнішими речами, бо для неї все нове. Щоб увійти до Царства Небесного, дайте собі відчути подив. Чи вражаємося ми, спілкуючись із Господом у молитві-проханні, а чи, може, вважаємо, що молитися – це по-папужому говорити до Бога? Ні, довіряйте й відкривайте своє серце, аби сповнитися подивом. Чи вражає нас Бог, який завжди є Богом несподіванок? Адже ми щоразу зустрічаємося з живим Господом, а не з музейним експонатом. Це жива зустріч, і ми йдемо до Меси – не до музею. Ходімо ж на живу зустріч із Господом.

У Євангелії йдеться про певного Никодима (див. Йн 3, 1-2), старшу людину, ізраїльського зверхника, який іде до Ісуса, щоб познайомитися з Ним; і Господь каже йому про необхідність «уродитися з висоти» (див. в. 3). Але що це означає? Чи можете ви «переродитися»? Знову відчути смак, радість і диво життя навіть посеред численних трагедій? Це фундаментальне питання нашої віри, і в цьому – прагнення кожного істинного християнина: бажання переродитися й радість почати все знову. Чи є воно в нас? Чи кожен хоче переродитися, щоб зустрітись з Господом? Чи маєте ви таке прагнення щодо себе? Його дуже легко втратити, бо численні клопоти й справи, з якими необхідно впоратися, залишають нам мало часу, і можна випустити з уваги найважливіше: наше життя серця, духовне життя, життя зустріччю з Богом у молитві.
Господь насправді вражає, показуючи, що любить нас також і в наших слабкостях. «[Ісус Христос] – примирення за наші гріхи, і не лише за наші, а й за гріхи усього світу» (1 Йн 2, 2). Це дар, джерело істинної розради, адже Господь завжди прощає; це втіха, справжня розрада, це дар, даний через Євхаристію, весільний бенкет, де Наречений виходить назустріч нашим немочам. Чи можу я сказати, що коли приступаю до Причастя у Месі, то Господь виходить назустріч моїй кволості? Так! Ми можемо сказати, чому це правда! Господь зустрічає нас у наших слабкостях, щоб повернути до найпершого покликання: бути на образ і подобу Божу. Ось це – осереддя Євхаристії, ось це – молитва.

Франциск, Папа

Ватикан, площа святого Петра
15 листопада 2017 р.

(Переклад КМЦ за текстом: http://w2.vatican.va)

По темі:
Папська катехиза за 10 листопада 2017 року (повний текст)
Папська катехиза за 25 жовтня 2017 року
Папська катехиза за 18 жовтня 2017 року (повний текст)