Католицький медіа-центр римсько-католицьких єпископів України
12:11 Середа 0 72
21-06-2017, 12:11

«Caritas In Veritate» - «Любов у Правді»

«Caritas In Veritate»  
«Любов у Правді»
Енцикліка Святійшого Отця Бенедикта xvi до єпископів, пресвітерів і дияконів, до осіб посвячених, до мирян i всіх людей доброї волі про інтегральний людський розвиток у любові і правді

ВСТУП

1. Любов у правді, яку Ісус Христос засвідчив своїм земним життям, а особливо своєю смертю і воскресінням, є основною рушійною силою справжнього розвитку кожної людини і всього людства. Любов - "caritas" - це надзвичайна сила, що спонукає людей до мужнього та самовідданого ангажування на полі справедливості та миру. Це сила, яка має свої початки у Богові - одвічній Любові і абсолютній Правді. Кожен знаходить своє добро, приймаючи план, який Бог має щодо нього, щоб у повній мірі його здійснити: бо у тому плані знаходить свою правду, а приймаючи її, стає вільним (пор. Ів. 8:22). Тому захист правди, пропонування її з покорою і переконанням, а також свідчення про неї в житті є необхідними і незамінними формами любові. Бо вона "втішається спільно з правдою" (1 Кор. 13:6). Всі люди зазнають внутрішнього імпульсу справжньої любові: любов і правда ніколи їх не залишають цілком, оскільки є покликанням, вписаним через Бога в серце і розум кожної людини. Ісус Христос очищає і звільнює від наших людських обмежень пошук любові, а також правди, і відкриває перед нами у всій повноті ініціативу любові та проект справжнього життя, який підготував нам Бог. У Христі любов у правді стає Обличчям Його Особи, а для нас покликанням полюбити наших братів у правді Його проекту. Він бо сам є Правдою (пор. Ів. 14:6).
2. Любов [caritas] є основою соціального вчення Церкви. Вся відповідальність і кожне зобов'язання цієї науки черпають із любові, яка, згідно з навчанням Ісуса, становить синтез усього Закону (пор. Мт. 22:36-40). Становить вона правдиву сутність особистих відносин з Богом і ближнім; є не тільки основою відносин на мікрорівні: дружніх, сімейних, малої групи, але також і на макрорівні: суспільних, економічних і політичних. Для Церкви - сформованої Євангелієм - любов є всім, оскільки, як навчає св. Іван (пор. 1 Ів. 4:8,16) і як я нагадав у своїй першій Енцикліці, "Бог є любов'ю" ( Deus caritas est ): усе походить із Божої любові, все сформовано нею, і до неї все спрямовано. Любов є найбільшим даром, який Бог передав людям, є Його обіцянкою і нашою надією.
Я свідомий того, що існують помилкові дороги, і що любов - як то бувало і буває - втрачає свій сенс, як і того, що з цим поєднаний ризик неправильного розуміння любові, вилучення з неї етичного змісту чи принаймні труднощів із її правильною оцінкою. У суспільних, юридичних, культурних, політичних і економічних сферах, тобто в контекстах, більш заражених на небезпеку цього роду, легко стверджують її невелике значення для інтерпретації і керівництва моральною відповідальністю. Звідси потреба поєднати любов із правдою не тільки у напрямку, вказаним св. Павлом, "veritas in caritate" ["по правді та в любові" - пер. І. Хоменка, "правдомовні в любові" - пер. І. Огієнка. - Z] (Еф. 4:15), але також і у зворотному і доповнюючому напрямку - "caritas in veritate". Правду треба шукати, знаходити і висловлювати в "економіці" любові, але, у свою чергу, любов треба розуміти, цінити і нею жити у світлі правди. Таким чином не тільки ми слугуватимемо любові, освітленій правдою, але ми даємо правді вірогідність, вказуючи її силу свідчення і переконання у конкретному громадському житті. Не є це нині малозначиме, сьогодні, коли в суспільному і культурному контексті релятивізують правду, часто взагалі не звертають на неї увагу і не бажають визнати її існування.
3. Завдяки цьому тісному зв'язку з правдою любов можна визнати автентичним виразом людства, а також як елемент людських стосунків, що має фундаментальне значення, у тому числі й публічної природи. Тільки в правді любов спалахує і може жити справжнім життям. Правда є світлом, що надає любові сенс і цінність. Світло це є світлом розуму і віри, завдяки якому розум пізнає природну і надприродну правду любові: відкриває сенс давати її, приймати і причащатися. Без правди любов дегенерує в сентименталізм. Любов стає пустою оболонкою, яку наповнити можна в довільний спосіб. У культурі без правди існує ризик викривленої любові. Стає вона жертвою випадкових емоцій і поглядів, зловживаним словом, яке деформується аж до протилежного значення. Правда звільнює любов від вузьких доріг емоційності, що позбавляють її реляційного та суспільного змісту, і від фідеїзму, що позбавляє її людського та універсального бачення. Любов віддзеркалює у правді персональний вимір і водночас публічну віру в біблейського Бога, що є одночасно "агапе" і "логос": Любов'ю і Правдою, Любов'ю і Словом.
4. Оскільки любов повна правди, людина може зрозуміти багатство її цінностей, може нею ділитися і спілкуватися. Правда є ж бо ?????, що творить ????????, отже, спілкуванням і причастям. Правда, дозволяючи людині вийти з кола суб'єктивних думок і відчуттів, дає їй можливість руху поза культурними та історичними обмеженнями, як і дає можливість знайти спільність в оцінці вартостей і сутностей. Правда відкриває і єднає наші інтелекти в ????? любові: ось християнське свідоцтво і доказ любові. У нинішньому суспільному і культурному контексті, з його поширеною тенденцією до релятивізації правди, переживання любові у правді призводить до розуміння, що вибір християнських цінностей є не тільки справою корисною, але необхідною для творення доброго суспільства та справжнього, інтегрального людського розвитку. Християнство любові без правди можна легко поміняти на сукупність добрих відчуттів, корисних у суспільному співжитті, але в цілому маргінальних. Тобто не було б уже справжнього і відповідного місця для Бога у світі. Любов, позбавлена правди, зводиться до вузьких і приватних стосунків. Вилучається з проектів і процесів творення людського розвитку універсального характеру, в діалозі знання і дії.
5. Любов-милосердя [Caritas] - це любов прийнята і дарована. Вона є "благодаттю" (charis). Її джерелом є криштальна любов Батька до Сина, у Святому Дусі. Це любов, яка з Сина спливає на нас. Це любов творення, завдяки якому існуємо; це любов спокути, завдяки якій ми є наново створені. Це явлена і втілена любов Христа (пор. Ів. 13:1), а також "влита в серця наші Святим Духом" (Рим. 5:5). Люди, будучи адресатами Божої любові, стали її суб'єктами і покликані, щоб стати інструментами благодаті, щоб поширювати любов Божу і творити мережі любові.
Цій динаміці любові прийнятій і жертовній відповідає соціальне вчення Церкви. Є вона "caritas in veritate in re sociali": проголошенням правди Христової любові в суспільстві. Ця наука є служінням любові, але у правді. Правда зберігає і виражає звільняючу силу любові у щораз нових подіях історії. Є одночасно правдою віри і розуму, одночасно в розрізненні та об'єднанні двох сфер пізнання. Цієї правди потребують: розвиток, суспільний добробут і належне розв'язання серйозних суспільно-економічних проблем, що тривожать людство. Ще більш потребують того, щоб ця правда була люблячою і про неї свідчили. Без правди, без довіри і любові до правди немає свідомості і суспільної відповідальності, а суспільна діяльність стає залежною від приватних інтересів і логіки влади, призводячи до поділу суспільства, а тим більше суспільства, що прямує до глобалізації, в такі важкі моменти, як нині.
6. "Caritas in veritate" це принцип, навколо якого зводиться соціальне вчення Церкви; цей принцип приймає форму дії в орієнтаційних критеріях моральної дії. Хочу особливо звернути увагу на два з них, в особливий спосіб пов'язаних із діяльністю на користь розвитку в суспільстві, що прямує до глобалізації: йдеться про справедливість і загальні блага.
Перш за все, справедливість [Ubi societas, ibi ius]: кожне суспільство опрацьовує власну систему справедливості. Любов перевершує справедливість, оскільки любити значить дарувати, жертвувати щось своє іншому; але ніколи любові немає без справедливості, яка спонукає, щоб дати іншому те, що є його, що йому належить із причини його існування і дій. Не можу "дарувати" щось іншому від себе, якщо йому не дам насамперед те, що йому належить згідно зі справедливістю. Хто любить інших, перш за все справедливий щодо них. Справедливість не тільки не чужа любові, не тільки не є альтернативною чи паралельною дорогою любові: справедливість неподільно пов'язана з любов'ю [Пор. Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, (26.03.1967), 22: AAS 59 (1967), 268; пор. ІІ Ватиканський Собор, Душпастирська Конституція про Церкву в сучасному світі Gaudium et spes, 69], супроводжує її. Справедливість є першою дорогою любові, як сказав Павло VI, є її "якнайменшою мірою" [Промова з нагоди дня розвитку, Богота, 23.08.1968: AAS 60 (1968), 626-627], становить інтегральну частину цієї любові "ділом і правдою" (1 Ів. 3:18), до якої заохочує апостол Іван. З одного боку, любов домагається справедливості: визнання і ставлення з повагою до законних прав окремих осіб і народів. Вона прагне будувати міста людини згідно з правом і справедливістю. З іншого боку, любов перевершує справедливість і доповнює її згідно з логікою дару і пробачання [Пор. Іван Павло II, Послання на Всесвітній день Миру 2002: AAS 94 (2002), 132-140]. Місто людини виростає не тільки завдяки зверненню до прав і обов'язків, але ще більше і в першу чергу завдяки відносинам безкорисливості, милосердя і сопричастя. Любов об'являє в людських стосунках завжди також і Божу любов, даючи теологічну і спасінницьку цінність усіляким заангажуванням справедливості у світі.
7. Потрібно також мати на увазі загальні блага. Любити когось, це значить прагнути йому добра і ефективно діяти з цією метою. Окрім індивідуальних благ існують блага, пов'язані із суспільним співжиттям: загальні блага. Це добро "всіх нас", що складаються з окремих осіб, сімей, а також проміжних груп, що об'єднуються у суспільній спільноті [Пор. ІІ Ватиканський Собор, Душпастирська Конституція про Церкву в сучасному світі Gaudium et spes, 26]. Не є це добро, яке шукають заради нього самого, а з огляду на осіб, які належать до суспільної спільноти і які тільки в ній можуть дійсно та більш ефективно досягти свого добра. Бажання загального блага й ангажування на його річ являє вимогу справедливості та любові. Старатися задля загального блага означає, з одного боку, дбати, а з іншого - користуватися сукупністю інституцій, що творять із юридичної, громадської, політичної і культурної точки зору структуру громадського життя, яке таким чином приймає форму поліса [polis], міста. Тим ефективніше ми любимо ближнього, що більше діємо на користь загального добра, що відповідає також його, ближнього, реальним потребам. Кожен християнин покликаний до цієї любові згідно зі своїм покликанням і своїми можливостями впливу в полісі. Оця інституційна - ми можемо також сказати політична - дорога любові є не менш характерна і переконлива, аніж любов, що безпосередньо стосується ближнього, поза інституційними посередництвами в межах полісу. Коли любов оживляє заангажованість у справу загального блага, вона, заангажованість, має більшу цінність, ніж виключно світське і політичне заангажування. Як кожне заангажування у справедливість, воно вписується у свідоцтво Божої любові, яке, діючи в часі, прокладає шлях до вічності. Коли земна діяльність людини черпає натхнення з любові та підтримується нею, то це спричиняється до розбудови спільного міста Божого, до якого спрямована історія людської родини. У суспільстві, що знаходиться на дорозі до глобалізації, загальне благо і заангажування у його справу мусять прийняти вимір усієї людської родини, тобто спільноти народів і націй [Пор. Іван XXIII, Енцикліка Pacem in terris (11.04.1963), 68-70: AAS 55 (1963), 257-304], щоб сформувати місто людини в єдності та мирі, роблячи його у певній мірі передчуттям очікуваного міста Божого без бар'єрів.
8. Публікуючи в 1967 р. Енцикліку Populorum progressio, мій шановний попередник Павло VI прояснив велику тему розвитку народів блиском правди і світлом Христової любові. Ствердив він, що свідоцтво Христа є першим і основним чинником розвитку [Пор. ПАВЛО VI, Енцикліка Populorum progressio, 14: l.c., 264] і залишив нам завдання йти дорогою розвитку всім нашим серцем і всім нашим розумом [Пор. ПАВЛО VI, Енцикліка Populorum progressio, 82: l.c., 297], тобто з жаром любові та мудрістю правди. Це споконвічна правда Божої любові, нам дарована благодать, відкриває наше життя до дару і уможливлює надію на "розвиток цілої людини і всіх людей" [Пор. ПАВЛО VI, Енцикліка Populorum progressio, 42: l.c., 278], на перехід "із менш людських умов життя до умов, більш гідних людини" [Пор. ПАВЛО VI, Енцикліка Populorum progressio, 20: l.c., 267], що реалізується подоланнями труднощів, які невідлучно зустрічаються на дорозі.
Після понад сорока років від часу публікації Енцикліки я прагну скласти честь і вшанувати пам'ять великого Папи Павла VI, піднімаючи його повчання про інтегральний людський розвиток і крокуючи дорогою, визначеною цим навчанням, щоб його зробити актуальним нині. Цей процес актуалізації розпочався від Енцикліки Sollicitudo rei socialis, яку Слуга Божий Іван-Павло II бажав увіковічити публікацією Populorum progressio з нагоди її двадцятої річниці. До того часу нагадуванням у такий спосіб було відзначене лише Rerum novarum. Через понад двадцять років я висловлюю своє переконання, що Populorum progressio заслуговує вважатися за "Rerum novarum сучасності", що прояснює дорогу людства у напрямі до поєднання.
9. Любов у правді - caritas in veritate - це великий виклик для Церкви у світі поступу і поширення глобалізації. Ризик наших часів полягає у тому, що фактичній взаємній залежності між людьми і народами не відповідає етична взаємодія сумлінь та інтелектів, наслідком якої міг би бути правдиво людський розвиток. Лише завдяки любові, освіченій світлом розуму і віри, можливо досягнути більш людських і гуманістичних цілей розвитку. Поділ благ і ресурсів, що є джерелом справжнього розвитку, не гарантується всього лише технічним прогресом і чисто відносинами корисливості, а потенціалом любові, що долає зло добром (пор. Рим. 12:21) і відкривається до взаємності сумління і свободи.
Церква не може запропонувати технічних рішень [ІІ Ватиканський Собор, Душпастирська Конституція про Церкву в сучасному світі Gaudium et spes, 36; Павло VI, Апостольський Лист. Octogesima adveniens (14.05.1971), 4: AAS 63 (1971), 403-404; Іван Павло II, Енцикліка Centesimus annus (1.05.1991), 43: AAS 83 (1991), 847] і є "якнайдалі від втручання в уряди держав" [Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 13]. Має, однак, місію здійснення правди - у кожний час і за різних обставин, для суспільства виміру людини, її гідності та покликання. Без правди людина приречена на емпіричне і скептичне бачення життя, нездатне піднятися понад ?????? [праксіс], оскільки не цікавить її дослідження цінностей - а деколи навіть значень - завдяки яким могла б оцінити їх і спрямувати себе. Вірність людині вимагає вірності правді, яка як єдина гарантує свободу (пор. Ів. 8:32) і можливість інтегрального людського розвитку. Тому Церква шукає її, невтомно проголошує і визнає її, якщо десь проявляється. Цієї місії правди Церква не може зректися. Її соціальне вчення становить особливий елемент цього проголошення: вона є службою правді, рятівній правді. Відкрите на правду, що походить із будь-якого джерела знання, соціальне вчення Церкви приймає її, складає докупи фрагменти, в яких її часто відшуковує, і стає її медіатором у завжди новому житті спільноти людей і народів [Пор. Папська Рада "IUSTITIA ET PAX", COMPENDIO DELLA DOTTRINA SOCIALE DELLA CHIESA (2.04.2004), 76].

РОЗДІЛ І
ПОСЛАННЯ POPULORUM PROGRESSIO

10. Прочитання наново Populorum progressio після понад сорока років від її публікації заохочує залишитися вірним її посланню любові та правди, обдумуючи його в контексті особливого навчання magisterium Павла VI, а більш загально - у межах традиції соціального вчення Церкви. Потрібно, крім того, оцінити різні поняття, в яких - на відміну від того періоду - з'являється проблема розвитку. Отже, правильну точку зору становить Традиція апостольської віри [Пор. Бенедикт XVI, Промова під час інавгураційної сесії V Загальної Конференції Єпископату Латинської Америки і Каріїбів (13.05.2007): Insegnamenti III, 1 (2007), 854-870], що є спадком стародавнім і новим, без якого Populorum progressio була б документом, позбавленим коренів, а питання розвитку зводилися б усього лише до соціологічних даних.
11. Populorum progressio було опубліковано відразу після закінчення ІІ Ватиканського Собору. Сама Енцикліка відзначає у перших абзацах своє тісне пов'язання із Собором [Пор. nn. 3-5: l.c., 258-260]. Зі свого боку, через двадцять років Іван-Павло II підкреслював у Sollicitudo rei socialis [Пор. Іван Павло II, Енцикліка Sollicitudo rei socialis (30.12.1987), 6-7: AAS 80 (1988), 517-519] плідний зв'язок цієї Енцикліки із Собором, а особливо з душпастирською Конституцією Gaudium et spes. Так само і я прагну нагадати тут важливу роль ІІ Ватиканського Собору для Енцикліки Івана Павла II, як і також для наступного соціального вчення Пап Римських. Собор поглибив те, що завжди належить до правди віри, тобто Церква, будучи у службі Бога, залишається на службі світу в категоріях любові та правди. З цього бачення виходив Павло VI, щоб передати нам дві великі правди. Перша з них є те, що вся Церква, у всій своїй сутності та дії, коли звіщає, таїнствує і діє в любові, має на меті підтримку інтегрального розвитку людини. Церква виконує публічну роль - яка не звужується до її опікунської або освітньої діяльності, але являє собою енергію у службі промоції людини і загального братерства, - коли може користатися свободою. У багатьох випадках перешкодою для цієї свободи є заборони і переслідування, але є вона також обмежувана, коли публічна присутність Церкви зводиться всього лише до її доброчинної діяльності. Другою правдою є те, що автентичний розвиток людини стосується цілісності її особи у всіх її вимірах [Пор. Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 14: l.c., 264]. Без перспективи вічного життя людський прогрес на цьому світі позбавлений дихання. Замкнений у рамках історії, ризикує бути зведеним єдино до того, щоб щораз більше мати. Таким чином, людство втрачає відвагу, щоб бути готовим на прийняття вищих благ, на великі та безкорисливі ініціативи, що випливають із загальної любові. Людина не розвивається завдяки власним силам, і не можна передати їй розвиток просто ззовні. Протягом історії часто вважали, що вистачить створити інституції, які повинні гарантувати людству здійснення права на розвиток. На жаль, на ці інституції покладали занадто великі сподівання, так немовби вони могли досягти бажаної мети автоматично. Реально самих інституцій не вистачить, бо цілісний людський розвиток є насамперед покликанням, отже, пов'язаний із вільним і солідарним прийняттям відповідальності з боку всіх. Крім того, такий розвиток вимагає трансцендентної візії сім'ї, потребує Бога: без Нього розвиток або заперечується, або доручається єдино в руки людини, яка зарозуміло думає про мниме самоспасіння і остаточно пропагує дегуманізований розвиток. З іншого боку, тільки зустріч із Богом дозволяє не тільки "бачити в іншій людині завжди лише іншого" [Бенедикт XVI, Енцикліка Deus caritas est, 18: l.c., 232], але розпізнати в нім образ Божий, доходячи тоді до справжнього відкриття іншої людини і до зрілої любові, яка "стає піклуванням про людину і служінням задля іншого" [Пор. Бенедикт XVI, Енцикліка Deus caritas est, 6: l.c., 222].
12. Зв'язок між Populorum progressio і ІІ Ватиканським Собором не є цезурою між соціальним вченням Павла VI та вченням Пап Римських, його попередників, бо Собор становить поглиблення цього виду вчення у тяглості життя Церкви [Пор. Бенедикт XVI, Промова до Римської Курії з нагодо Різдва (22.12.2005): Insegnamenti, I (2005), 1023-1032]. У цьому сенсі не сприяють проясненню певні абстрактні поділи в межах соціального вчення Церкви, які накидають папському соціальному вченню чужі йому категорії. Немає двох відмінних між собою типологій соціального вчення, передсоборної та постсоборної, але є одне вчення, зв'язне і водночас завжди нове [Пор. Іван Павло II, Енцикліка Sollicitudo rei socialis, 3: l.c. 515]. Слушно буде підкреслити особливий характер однієї чи іншої Енцикліки, вчення одного або іншого Папи Римського, але не можна втрачати з поля зору зв'язності всього доктринального corpus'у [Пор. Іван Павло II, Енцикліка Sollicitudo rei socialis, 1: l.c., 513-514]. Зв'язність не означає замкненість у якійсь системі, але радше динамічну вірність стосовно отриманого світла. Нові проблеми, що завжди з'являються, соціальне вчення Церкви освітлює світлом, яке не змінюється [Пор. Іван Павло II, Енцикліка Sollicitudo rei socialis, 3: l.c., 515]. Оберігає це сталий та історичний характер цього доктринального "спадку" [Пор. Іван Павло II, Енцикліка Laborem exercens (14.09.1981), 3: AAS 73 (1981), 583-584], який зі своїми характерними ознаками є частиною завжди живої Традиції Церкви [Пор. Іван Павло II, Енцикліка Centesimus annus, 3: l.c., 794-796]. Соціальне вчення побудоване на фундаменті, переданому через Апостолів Отцям Церкви, а потім прийнятим і поглибленим великими Вчителями Церкви. Це вчення остаточно звертається до нової Людини, до "останнього Адама духом животворним" (пор. 1 Кор. 15:45), що являє засаду любові, яка "ніколи не переминає" (1 Кор. 13:8). Свідчать про неї Святі та всі, котрі віддали життя за Христа Спасителя на полі справедливості та миру. Виражається в ній пророче завдання Пап Римських, щоб бути на чолі апостольської Христової Церкви і розпізнавати нові вимоги євангелізації. З цих причин Енцикліка Populorum progressio, вписуючись у великий нурт Традиції, здатна промовити до нас і сьогодні.
13. Крім свого важливого зв'язку зі всім соціальним вченням Церкви, Енцикліка Populorum progressio тісно пов'язана зі всім вченням Павла VI, а особливо з його соціальним вченням. Безумовно, його вчення мало велике значення: він підтвердив невід'ємну важливість Євангелія для розбудови суспільства згідно зі свободою і справедливістю, в ідеальній та історичній перспективі цивілізації, що оживляється любов'ю. Павло VI зрозумів чітко, що соціальне питання стало всесвітнім [Пор. Енцикліка Populorum progressio, 3: l.c., 258] питанням і вловив взаємний зв'язок між прагненням до єднання людства і християнським ідеалом однієї сім'ї народів, солідарної у спільному братерстві. Серце християнського суспільного послання він визначив у людському і християнському розумінні розвитку і запропонував християнську любов як основну силу розвитку. Павло VI, керуючись бажанням показати сучасній людині вповні любов Христа, відважно звернувся до важливих суспільних питань, всупереч культурним обмеженням свого часу.
14. Далі в Апостольському листі Octogesima adveniens із 1971 р. Павло VI підняв тему сенсу політики, а також небезпеки, що їх створюють утопічні та ідеологічні візії, які визначають її етичну і людську якість. Йдеться про аргументи, тісно пов'язані з розвитком. На жаль, негативні ідеології множаться, як і раніше. Павло VI уже застерігав щодо технократичної ідеології, особливо сьогодні укоріненої [Пор. Енцикліка Populorum progressio, 34: l.c., 274], свідомий великої небезпеки доручення всього процесу розвитку виключно технології, оскільки ж бо таким чином він залишився б без орієнтирів. Технологія, осмислювана сама в собі, є двозначною. Якщо, з одного боку, і нині є люди, що висловлюються за доручення їй згаданого процесу повністю, з іншого боку ми є свідками народження ідеологій, що заперечують in toto [повністю] корисність розвитку, вважаючи його радикально нелюдським і таким, що провадить лише до деградації. Таким чином, доходить до засудження не тільки помилкового і несправедливого способу, в який люди інколи спрямовують розвиток, але також і самих наукових відкриттів, які - якщо їх добре використати - створюють можливість зростання для всіх. Ідея світу без розвитку виражає недовіру до людини і до Бога. Тому серйозною помилкою є недооцінка людських можливостей контролювати деформування розвитку, як і пряме ігнорування тої правди, що людина є конституційно спрямована на те, щоб "бути більше". Ідеологічна абсолютизація технічного розвитку чи прищеплення утопії повернення людства до первинного природного стану, це два протилежні способи відділити прогрес від його моральної оцінки, а отже, від нашої відповідальності.
15. Інші два документи Павла VI, не пов'язані тісно із соціальним вченням, - Енцикліка Humanae vitae від 25 липня 1968 року, а також Апостольське повчання Evangelii nuntiandi від 8 грудня 1975 року - є дуже важливими, щоб у повній мірі показати людський сенс пропонованого Церквою розвитку. Тому, отже, прочитання цих текстів також є відповідним стосовно Populorum progressio.
Енцикліка Humanae vitae підкреслює одночасно єднаюче і творче значення статевості, ставлячи таким чином в основу суспільства подружню пару, чоловіка і жінку, які взаємно сприймаються у своїй відмінності та доповненні; пару, отже, відкриту до життя [Пор. nn. 8-9: AAS 60 (1968), 485-487; Бенедикт XVI, Промова до учасників Міжнародного Конгресу На Папському Латеранському Університеті з нагоди 40-річчя Енцикліки Павла VI "Humanae vitae" (10/05.2008): Insegnamenti, IV, 1 (2008), 753-756]. Не йдеться про чисто індивідуальну моральність: Humanae vitae вказує на сильні зв'язки, що існують між етикою життя і суспільною етикою, розпочинаючи магістеріальну тематику, яка поступово отримала вигляд у формі різних документів, останнім часом в Енцикліці Evangelium vitae Івана-Павла II [Пор. Енцикліка Evangelium vitae (25.03.1995), 93: AAS 87 (1995), 507-508)]. Церква підкреслено пропонує цей зв'язок між етикою життя і суспільною етикою, будучи свідомою, що "не може (...) мати міцних підстав суспільство, яке, - хоч висловлюється за такі цінності, як гідність особи, справедливість і мир, - радикально заперечує саме собі, приймаючи і терплячи найрізноманітніші форми приниження і порушення людського життя, особливо життя слабких і відсунутих на маргінес людей" [Пор. Енцикліка Evangelium vitae (25.03.1995), 101: l.c., 516-518].
Зі своїх сторінок Апостольське повчання Evangelii nuntiandi має глибоке відношення до розвитку, оскільки "євангелізація - як писав Павло VI - не буде повною, якщо не взяти до уваги взаємного відношення, яке засадничо виникає між Євангелієм і конкретним - персональним і суспільним - життям людини" [Пор. Енцикліка Evangelium vitae (25.03.1995), AAS 68 (1976), 25]. "Між євангелізацією і людською промоцією, тобто розвитком і спасінням, існують бо глибокі зв'язки" [Пор. Енцикліка Evangelium vitae (25.03.1995), 31: l.c., 26]: взявши як вихідну точку це усвідомлення, Павло VI ясно вказав зв'язок між звісткою Христа і промоцією особи у суспільстві. Свідчення про Христову любов справами справедливості, миру і розвитку належить до євангелізації, оскільки Ісусові Христу, який нас любить, залежить на цілій людині. На це важливе навчання спирається місійний аспект [Пор. Іван Павло II, Енцикліка Sollicitudo rei socialis, 41: l.c., 570-572] соціального вчення Церкви як істотний елемент євангелізації [Пор. Пор. Іван Павло II, Енцикліка Sollicitudo rei socialis, 41: l.c., 570-572; Іван Павло II, Енцикліка Centesimus annus, 5, 54: l.c., 799.859-960]. Соціальне вчення Церкви є проголошенням і свідоцтвом віри. Є інструментом і невід'ємним місцем її формування.
16. В Populorum progressio Павло VI хотів нам перш за все сказати, що прогрес у своїх початках та у своїй суті є покликанням: "За планом Божим кожна людина є покликаною до розвитку, оскільки життя кожної людини є покликанням" [N 15: l.c., 291]. Власне цей факт робить доцільними виступи Церкви у сфері проблематики розвитку. Якби він стосувався лише технологічних аспектів життя людини, а не сенсу його мандрівки через історію разом зі своїми братами і визначення меж такої мандрівки, Церква не мала б права про це казати. Як раніше Лев XIII у Rerum novarum [Пор. N 15: 2: l.c., 481-482; Лев XIII, Енцикліка Rerum novarum (15.05.1891), 1: Leonis XII P.P. acta, XI Romae 1982, 97; Іван Павло II, Енцикліка Sollicitudo rei socialis, 8: lc., 519-520; те ж, Енцикліка Centesimus annus, 5: l.c., 799], Павло VI був свідомий того, що виконує обов'язок, пов'язаний зі своїм покликанням, проливаючи світло Євангелія на суспільні питання своїх часів [Пор. Енцикліка Populorum progressio, 2. 13: l.c., 258.263-264].
Сказати, що розвиток становить покликання, означає визнати, з одного боку, що його джерелом є трансцендентний заклик, a з іншого, що сам по собі він не здатен визначити собі остаточний сенс. Слушно слово "покликання" з'являється в іншому фрагменті Енцикліки, де знаходимо ствердження: "Справжній гуманізм - це лише той, який звертається у напрямку Абсолюту, визначаючи, що покликання дає справжню ідею людського життя" [Пор. Енцикліка Populorum progressio, 42: l.c., 278]. Це бачення розвитку становить серце Populorum progressio i мотивує всі рефлексії Павла VI на тему свободи, правди й любові (caritas) у сфері розвитку. Воно є також головною причиною, чому Енцикліка є досі актуальною у наші часи.
17. Покликання - це виклик, що вимагає вільної і відповідальної відповіді. Інтегральний людський розвиток передбачає відповідальну свободу особи і народів: жодна структура не може гарантувати такого розвитку поза і понад людську відповідальність. "Месіанізми сповнені обіцянками, але продукують ілюзії" [Пор. Енцикліка Populorum progressio, 11: l.c., 262; Пор. Лев XIII, Енцикліка Rerum novarum, l.c., 14; Іван Павло II, Енцикліка Centesimus annus, 25: l.c., 822-824], вони завжди будують свої пропозиції на запереченні трансцендентного виміру розвитку, будучи впевненими, що мають його повністю у своєму розпорядженні. Ця фальшива впевненість стає слабкістю, бо тягне за собою підпорядкування людини, зведеної до засобу, що веде до розвитку, натомість смирення того, хто приймає покликання, набуває форму справжньої автономії, оскільки робить його вільною особою. Павло VI не має сумніву, що перешкоди і обмеження вповільнюють розвиток, але також певний, що "кожен, незалежно від сил, що впливають на нього, залишається головним творцем свого успіху або невдачі" [Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 15: l.c., 265]. Ця свобода відноситься до розвитку, що стоїть перед нами, але водночас стосується різних ситуацій відсталості, які не є результатом випадку або історичної необхідності, але залежать від людської відповідальності. І тому голодуючі "народи піднімають сьогодні у спосіб драматичний голос у бік народів, що купаються в багатстві" [Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 3: l.c., 258]. Це також є покликанням, закликом до спільної відповідальності, спрямований вільними людьми до вільних людей. Павло VI мав гостре усвідомлення важливої ролі економічних структур та інституцій, але рівно ж і ясну свідомість їхньої природи як інструментів людської свободи. Тільки вільний розвиток може бути інтегрально людським, тільки у кліматі відповідальної свободи він може належно просуватися.
18. Окрім постулювання свободи, інтегральний людський розвиток вимагає також, щоби поважали його правду. Покликання до прогресу схиляє людей до того, "щоб більше діяти, вміти і мати, а через те більше бути" [Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 6: l.c., 260]. Але ось проблема: що означає "бути більше"? Павло VI відповідає на це запитання, вказуючи на істотну ознаку "справжнього розвитку": "має він бути інтегральний, тобто повинен сприяти до розвитку кожної людини і цілої людини" [Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 14: l.c., 264]. У змаганні різних візій людини, пропонованих сьогоднішньому суспільству ще більше, ніж за часів Павла VI, особливою рисою християнського візії є підтвердження і обґрунтованість безумовної цінності людської особи, а також сенсу її зростання. Християнське покликання до розвитку допомагає промоції всіх людей і цілої людини. Павло VI пише: "Для нас важлива людина, кожна людина, кожна група людей і врешті все людство" [Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 14: l.c., 264; Пор. Іван Павло II, Енцикліка Centesimus annus, 53-62: l.c., 859-867; те ж, Енцикліка Redemptor hominis, 13-14: AAS 71 (1979), 282-286]. Християнська віра займається розвитком, не розраховуючи на привілеї чи посади влади, ані навіть на чесноти християн, які були і сьогодні є зі своїми природними обмеженнями [Пор. Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 12: l.c., 262-263], але розраховуючи на Христа, до якого спрямоване кожне справжнє покликання інтегрального людського розвитку. Євангеліє є фундаментальним елементом розвитку, оскільки в ньому Христос "в одкровенні таємниці Отця і Його любові повністю відкриває людину самій людині" [ІІ Ватиканський Собор, Душпастирська Конституція про Церкву в сучасному світі Gaudium et spes, 22]. Церква, що вчиться у свого Господа, досліджує знаки часу, інтерпретує їх і пропонуючи світові "те, що йому одному відповідне, а саме: універсальний погляд на людину і на все людство" [Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 13: l.c., 263-264]. Саме тому, що Бог висловлює людині найбільше "так" [Пор. Бенедикт XVI, Промова до учасників IV Національного Конгресу Церкви в Італії, (19.10.2006): Insegnamenti II, 2 (2006), 465-477], людина повинна відкритися на покликання Господа, аби реалізовувати свій розвиток. Правда розвитку глибоко таїться в його інтегральності: якщо не охоплює людину цілком і кожну людину, розвиток не є справжнім розвитком. Ось чому центральне послання Populorum progressio є актуальним і сьогодні, і завжди. Інтегральний людський розвиток у природній площині, відповідь на покликання Бога Творця [Пор. Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 16: l.c., 265] домагається власної реалізації у "трансцендентному гуманізмі, який надає [людині] найбільшої повноти життя; такою є найвища мета персонального розвитку" [Пор. Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 16: l.c., 265]. Тому, отже, християнське покликання такого розвитку стосується однаково і природного виміру, і надприродного; з цього приводу, "коли Бога спихають на задній план, наша здібність розпізнання природного порядку, мети і «блага» починає слабнути" [Бенедикт XVI, Промова до молоді , Сідней (17.07. 2008): L'Ossevatore Romano, 18 .07. 2008, с. 8].
19. І врешті бачення розвитку як покликання передбачає в нім центральний характер любові. Павло VI в Енцикліці Populorum progressio зауважував, що основні причини відсталості в розвитку мають нематеріальний характер. Він закликав шукати їх в інших вимірах людини. І найперше у волі, яка часто занедбує обов'язки солідарності. По-друге, у мисленні, яке не завжди вміє добре спрямувати бажання. Тому в прагненні до розвитку потрібними є "люди, здатні до вдумливої рефлексії, шукаючи нового гуманізму, завдяки якому сучасна людина могла б відшукати сама себе" [Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 20: l.c., 267]. Але це не все. Відсталість у розвитку має ще важливішу причину, ніж дефіцит мислення: це "дефіцит братерства між людьми і між народами" [Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 66: l.c., 289-290]. Чи люди власними силами можуть досягти цього братерства? Суспільство, щораз більш глобалізоване, зближує нас, але не робить братами. Розум сам із себе вміє зрозуміти рівність між людьми і встановлювати громадянське співжиття між ними, але не здатний установлювати братерства. Має воно початок у трансцендентному покликанні Бога Отця, який перший нас полюбив, навчаючи нас через свого Сина, чим є братська любов. Павло VI, представляючи різні рівні процесу розвитку людини, після підкреслення віри ставив на вершині "єдність всіх у любові Христа, який нас взиває, щоби як сини брали участь у житті живого Бога, Отця всіх людей" [Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 21: l.c., 267-268].
20. Вищевказані перспективи, показані в Populorum progressio, залишаються фундаментальними, щоб дати ширший погляд і спрямованість нашому заангажуванню у справу розвитку народів. Далі Populorum progressio багато разів наголошує на невідкладній потребі реформ [Пор. nn. 3. 29. 32: l.c., 258. 272-273] і закликає, щоб перед загрозою серйозних проблем несправедливості в розвитку народів слід діяти відважно і невідкладно. Ця невідкладність випливає також із любові у правді. Це любов Христа квапить нас: "caritas Christi urget nos" ["Христова любов спонукує"] (2 Кор. 5, 14). Невідкладність не тільки вписана в речах, не тільки виникає з прискорення подій і проблем, але також і з самої ставки у грі: реалізації справжнього братерства. Значення цієї мети з нашого боку вимагає відкриття, щоб зрозуміти його глибину, і конкретної мобілізації "серцем", щоб спрямувати актуальні економічні та суспільні процеси на отримання цілком людських результатів.

РОЗДІЛ II
ЛЮДСЬКИЙ РОЗВИТОК У НАШІ ЧАСИ

21. Павло VI мав виразне бачення розвитку. Через поняття "розвиток" він хотів вказати на мету звільнення народів насамперед від голоду, бідності, ендемічних хвороб та неписьменності. З економічної точки зору, це означало їхню дієву участь - і на рівних умовах - у міжнародному економічному процесі; із суспільної точки зору - означало їхню еволюцію у напрямі освічених і солідарних суспільств; із політичної точки зору, означало зміцнення демократичних урядів, що можуть забезпечити свободу і мир. Після стількох років, коли ми зі стурбованістю спостерігаємо розвиток і перспективи криз, що множаться, ми ставимо собі запитання, якою мірою очікування Павла VI справдилися моделлю розвитку, прийнятою в останніх десятиріччях. І визнаємо обґрунтованість тривог Церкви щодо можливостей виключно "технологічної" людини поставити собі об'єктивні цілі та належно користуватися інструментами, які має в розпорядженні. Прибуток є корисним, якщо як засіб спрямований на мету, що надає йому сенс і до того, як його отримати, і до того, як його використати. Ціль, спрямована виключно на прибуток, якщо його зле досягнуто і якщо його кінцевою метою не є загальне благо - породжуватиме ризик знищення багатства і творення бідності. Економічне піднесення, якого бажав Павло VI, мало бути таким, щоб приносити всеохоплююче реальне зростання і бути чітко рівноважним. Це правда, що розвиток був і є позитивним фактором, який звільнив із бідності мільярди осіб і врешті приніс багатьом країнам можливість стати ефективними протагоністами міжнародної політики. Треба, однак, визнати, що той же економічний розвиток був і є позначений деформаціями і драматичними проблемами, ще більш очевидними в нинішній ситуації кризи. І вона неухильно ставить нас перед вибором, який щораз більше стосується призначення людини, яка, зрештою, від своєї природи абстрагуватися не може. Присутні нині технічні сили, глобальні взаємовідносини, згубні для реальної економіки наслідки погано керованої і навіть спекулятивної фінансової діяльності, величезні міграційні рухи, часто спровоковані й потім некеровані, непомірне використання запасів землі схиляють нас сьогодні до рефлексії про пошук необхідних ресурсів, щоб знайти рішення не тільки для порівняно нових - які стояли перед Павлом VI - проблем, але перш за все і для тих, які мають вирішальний вплив на добро людства зараз і в майбутньому. Аспекти кризи і її розв'язків, а також можливого майбутнього розвитку щораз більше взаємопов'язані, вимагають нових зусиль гармонійного розуміння і нового гуманістичного синтезу. Складний і серйозний характер сучасної економічної ситуації непокоїть нас цілком слушно, але ми повинні з реалізмом, довірою і надією прийняти нову відповідальність, до якої нас закликає світовий сценарій, що потребує глибокого культурного оновлення і відкриття основних цінностей, на яких можна будувати краще майбутнє. Криза зобов'язує нас до переосмислення нашої дороги, до прийняття нових правил і пошуку нових форм заангажування, до використання позитивного досвіду і відмови від негативного. Таким чином, криза стає можливістю - можливістю до пошуку і творення нових проектів. У цій перспективі - радше повної довіри, ніж відмови - треба розв'язувати нинішні проблеми.
22. Сьогодні картина розвитку є поліцентричною. Учасників і причин як недостатнього, так і достатнього розвитку є багато, а недоліки і переваги - диференційовані. Цей факт повинен спонукати звільнитися від ідеологій, які часто у штучний спосіб спрощують реальність, спонукати до об'єктивного погляду на людський вимір проблем. Лінія поділу між багатими і бідними країнами не така виразна, як за часів Populorum progressio, як уже відзначав Іван Павло II [Пор. Енцикліка Sollicitudo rei socialis, 28: l.c., 548-550]. Збільшилося всесвітнє багатство у глобальному розумінні, але зростають нерівності. У багатих країнах бідніють нові суспільні категорії і породжуються нові форми бідності. У найбідніших регіонах деякі групи насолоджуються суперрозвитком марнотратства і споживання, що неприпустимо контрастує з постійною нелюдською убогістю. Далі триває "скандал крикливої нерівності" [Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 9: l.c., 261-262]. Корупція і безправ'я, на жаль, однаково присутні в діях економічних і політичних суб'єктів як багатих, старих і нових, країн, так і бідних. Буває, що великі наднаціональні підприємства не дотримуються людських прав працівників - як і локальні виробничі групи в різних країнах. Міжнародна допомога часто йде не за призначенням - як через безвідповідальність у ланцюзі донорів, так і в ланцюзі споживачів. Такий же ступінь безвідповідальності ми можемо бачити і серед нематеріальних, тобто культуральних, причин розвитку і відсталості. Ми маємо справу з надмірними формами охорони знань із боку багатих країн у силу надто негнучкого використання прав інтелектуальної власності, особливо у сфері охорони здоров'я. Водночас у деяких бідних країнах надалі зберігаються культурні моделі та норми суспільної поведінки, що стримують процес розвитку.
23. Сьогодні розвинулося, хоча й у спосіб проблематичний і неоднорідний, багато регіонів планети, входячи в коло потужних держав, що гратимуть важливу роль у майбутньому. Потрібно, однак, підкреслити, що недостатньо лише економічного і технічного прогресу. Треба щоб розвиток був насамперед справжнім та інтегральним. Вихід із економічної відсталості, сам по собі позитивний, не розв'язує складної проблематики промоції людини ані для країн, що беруть участь у цьому процесі, ані для країн, уже економічно розвинених, ані для країн, що залишаються бідними, що, крім давніх форм визиску, можуть зазнавати негативних наслідків від деформованого і нерівномірного зростання.
Після падіння економічних і політичних систем у комуністичних країнах Східної Європи і розпаду так званих протилежних блоків необхідно було цілісно осмислити розвиток. Про це просив Іван Павло II, який у 1987 році вказав на існування цих блоків як на одну з головних причин відставання у розвитку [Пор. Енцикліка Sollicitudo rei socialis, 20: l.c., 536-537], оскільки політика відбирала ресурси в економіки і культури, а ідеологія обмежувала свободу. У 1991 році, після подій 1989 року, він просив, щоб розпад блоків супроводжувався новим глобальним проектуванням розвитку не тільки в цих країнах, але й на Заході, а також у частинах світу, що розвиваються [Пор.Енцикліка Sollicitudo rei socialis, 20: l.c., 536-537, Енцикліка Centesimus annus, passim]. Це було зроблено тільки частково і, як і раніше, залишається очевидним обов'язком, який потрібно виконати, можливо, вибираючи належні альтернативи подолання актуальних економічних проблем.
24. Світ, який Павло VI мав перед собою - хоч процес усуспільнення вже просунувся далеко, так що він міг говорити про суспільне питання у глобальному вимірі, - був набагато менше інтегрований від сучасного. Економічна діяльність і політичне функціонування значною мірою відбувалися в тому самому просторі, отже, вони могли бути взаємозалежними. Виробнича діяльність проводилася переважно в межах державних кордонів, а закордонні фінансові інвестиції були досить обмеженими, оскільки політика багатьох країн могла ще встановлювати економічні пріоритети і в певний спосіб керувати процесом за допомогою інструментів, якими ще розпоряджалася. З цього приводу Populorum progressio визначала "державній владі" [Пор. nn 23. 33: l.c., 268-269. 273-274] центральне, хоча не виключне завдання.
У наш час держава мусить рахуватися з обмеженнями, які її суверенітету накинув новий міжнародний економічно-комерційний і фінансовий контекст, що, крім іншого, характеризується і зростаючою маневреністю фінансових, а також матеріальних і нематеріальних виробничих засобів. Цей новий контекст модифікував політичну владу держав.
Сьогодні, маючи на увазі й урок, що його нам дає сучасна економічна криза, в якій державна влада країн безпосередньо заангажована у виправлення помилок і дисфункцій, реалістичнішою видається переоцінка їхньої ролі та влади, яку треба мудро переосмислити і оцінити так, щоб вони, у тому числі завдяки новим способам функціонування, були спроможні протистояти викликам сучасного світу. Можна передбачити, що завдяки кращому уточненню ролі державної влади посиляться нові форми участі в загальнодержавній і міжнародній політиці, які реалізовуватимуться діяльністю організацій, що функціонують у громадянському суспільстві; було б бажаним, щоб увага до цієї сфери зростала, як і участь громадян у res publica [публічних справах].
25. Із суспільної точки зору, системи соціального захисту і соціальної опіки, що існували в багатьох країнах уже за часів Павла VI, заледве досягають і можуть зі ще більшою складністю досягати в майбутньому своїх цілей справжньої суспільної справедливості у глибоко зміненій картині сил. Ринок, який став глобальним, із боку багатих держав сприяв насамперед пошукові регіонів для перенесення виробництва з метою зниження його витрат і зменшення цін товарів, збільшення купівельної спроможності і, таким чином, прискорення рівня зростання, зосередившись на більшому споживанні для власного внутрішнього ринку. Як наслідок, ринок стимулював нові форми конкуренції між державами з метою притягування виробничих центрів закордонних фірм завдяки різним інструментам, з-поміж яких сприятливі податкові режими і послаблення юридичних правил в аспекті охорони праці. Ці процеси потягнули за собою зменшення сфери соціального захисту в обмін на пошук більших конкурентних вигод на глобальному ринку, створюючи велику небезпеку для прав працівників, для фундаментальних прав людини, а також для солідарності, що реалізується у традиційних формах соціальної держави. Системи соціального захисту можуть втратити здатність виконувати свої завдання як у країнах, що розвиваються, так і в країнах, давно розвинутих, а також і в бідних країнах. Тут політика балансів зі зменшенням видатків на соціальні цілі, часто пропагована міжнародними фінансовими установами, може залишити беззахисних громадян перед загрозою давніх і нових форм ризику; цього виду беззахисність зросла з приводу відсутності ефективного захисту з боку спілок працівників. Цілісність суспільних і економічних змін спричиняє, що професійні спілки зазнають більших складнощів у виконанні свого завдання представлення інтересів працівників, як і приводу, що з причин економічних вигод уряди часто обмежують свободу професійних спілок або можливості ведення переговорів тими же спілками. Таким чином традиційні мережі солідарності стикаються зі зростаючими перешкодами, які змушені долати. Тому сьогодні ще більше, ніж раніше, треба поважати заклики соціального вчення Церкви, починаючи від Rerum novarum [Пор. l.c., 40], до виникнення об'єднань працівників для захисту власних прав, даючи понад усе швидку і далекосяжну відповідь стосовно невідкладної потреби об'єднання нових енергій на рівнях і міжнародному, і локальному.
Мобільність працівників у поєднанні із загальною дерегуляцією була важливим явищем, не позбавленим позитивних аспектів, оскільки могла стимулювати виробництво нового багатства і обмін між різними культурами. Однак, коли невпевненість щодо умов роботи як наслідок процесів мобільності, а також послаблення правил, стає ендемічною, породжуються форми психологічної нестабільності, складнощі у творенні власного життєвого плану, включно з одруженням. Наслідком цієї ситуації є деградації людини, а крім того, марнотратство суспільної енергії. Порівняно з індустріальним суспільством минулого, сьогодні безробіття провокує нові аспекти почуття непотрібності для економіки, а сучасна криза може тільки погіршити ситуацію. Звільнення з роботи на довгий час або продовження залежності від соціального чи приватного забезпечення підважують свободу і креативність особи, а також її родинні та суспільні відносини, спричиняючи глибокі страждання у психологічному і духовному вимірі. Я хотів би нагадати всім, а особливо керівникам, причетним до формування нового економічного і суспільного ладу на світі, що першим капіталом, який потрібно зберегти і оцінити, є людина, особа, у своїй цілісності: "Людина бо є творцем всього економічно-суспільного життя, його центром і метою" [ІІ Ватиканський Собор, Душпастирська Конституція про Церкву в сучасному світі Gaudium et spes, 63].
26. У культурному вимірі, порівняно з епохою Павла VI, різниця ще більш виразна. Тоді культури були радше чітко визначені й мали більші можливості захисту перед спробами культурної гомогенізації. Сьогодні значно виросли можливості взаємовпливу культур, створюючи нові перспективи міжкультурного діалогу, який, щоб бути ефективним, повинен мати як вихідний пункт глибоку свідомість специфічної тотожності різних співрозмовників. Не потрібно забувати про факт, що зростаюча меркантилізація культурного обміну сьогодні призводить до подвійної небезпеки. По-перше, можна спостерігати часто некритично сприйнятий культурний еклектизм: культури стають просто зближені між собою і вважаються засадничо еквівалентними і взаємозамінними. Це полегшує загрозу наразитися на релятивізм, який не сприяє справжньому міжкультурному діалогу. У суспільному вимірі культурний релятивізм призводить до того, що культурні групи зближуються або співживуть, але відсепаровані, без автентичного діалогу, отже, без справжньої інтеграції. По-друге, існує протилежна небезпека, що полягає у культурному урівнюванні та уніфікації поведінки і стилів життя. Таким чином, втрачається глибоке значення культури різних націй, традиції різних народів, у межах яких особа вирішує фундаментальні питання буття [Пор. Іван Павло II, Енцикліка Centesimus annus, 24: l.c., 821-822]. І еклектизм, і культурне урівнювання відділяють культуру від людської природи. Таким чином, культури не можуть уже відшукати себе у природі, яка їх перевищує [Пор. Іван Павло II, Veritatis splendor, 33. 46. 51: AAS 85 (1993), 1160. 1169-1171. 1174-1175; те ж, Послання до Організації Об'єднаних націй з нагоди 50-ї річниці створення (5.10. 1995), 3: Insegnamenti XVIII 2 (1995), 732-733], що безповоротно зводить людину всього лише до культурного факту. Коли так стається, людство наражається на нові небезпеки зневолення та маніпуляції.
27. У багатьох бідних країнах утримується і загрожує поглибленням гранична непевність життя як наслідок дефіциту продовольства: голод збирає ще багато жертв посеред стількох "Лазарів", яким не дозволяється, як бажав Павло VI, щоб засідали при столі багатих [Пор. Енцикліка Populorum progressio, 47: l.c., 280-281; Іван Павло II, Енцикліка Sollicitudo rei socialis, 42: l.c., 572-574]. Нагодувати голодних (пор. Мт. 25:35, 37, 42) - це етичний імператив для цілої Церкви, що відповідає навчанню її Засновника, Господа Ісуса, щоб солідаризуватися і ділитися. Крім того, ліквідація голоду у світі стала у часи глобалізації метою, до якої треба прямувати, щоб зберегти мир і стабільність планети. Голод залежить не так від недостатніх матеріальних ресурсів, як, швидше, від недостатніх суспільних ресурсів, серед яких найважливішими є інституційної природи. Тобто бракує структури економічних інституцій, що здатні однаково гарантувати регулярний і відповідний, із точки зору харчування, доступ до продуктів і води, як і вирішувати надзвичайні ситуації першочергових потреб справжніх продовольчих криз, спричинених природними причинами або безвідповідальною внутрішньою і міжнародною політикою. Проблемою невпевненості, якщо йдеться про забезпечення продовольством, потрібно зайнятися у довгостроковій перспективі, знімаючи структурні причини, які її спричиняють, і просуваючи розвиток сільського господарства в бідних країнах інвестиціями в інфраструктуру сільських областей, в іригаційні системи, у транспорт, в організацію ринків, у формування і поширення відповідних аграрних технологій, тобто здатних краще використати людські, природні та суспільно-економічні ресурси, в більшому ступені доступні на місцевому рівні, а також гарантувати їх утримання на довгий період. Усе це треба реалізовувати, включаючи місцеві спільноти у вибори і рішення щодо використання придатної до обробітку землі. У цій перспективі могло б бути корисним взяти до уваги нові перспективи, які відкриваються перед правильним застосуванням традиційної технології землеробства, а також нові технології, враховуючи, що після належної верифікації вони були визнані відповідними, екологічними і такими, що враховують потреби того населення, яке перебуває в найбільш невигідній ситуації. Водночас не слід нехтувати питанням справедливої аграрної реформи у країнах, що знаходяться на шляху розвитку. Право на харчування і воду відіграє важливу роль у підпорядкуванні інших прав, починаючи від основного права на життя. Тому необхідно, щоб дозрівала солідарна свідомість, яка вважає харчування і доступ до води загальним правом усіх людських істот, яка не допускає відмінностей чи дискримінації [Пор. Бенедикт XVI, Послання з нагоди Всесвітнього дня Харчування 2007: AAS 99 (2007), 933-935]. Крім того, важливим є показати, в який спосіб солідарна дорога до розвитку бідних країн може бути проектом подолання сучасної глобальної кризи, у чому переконалися останнім часом політики і відповідальні особи міжнародних інституцій. Допомагаючи економічно бідним країнам планами фінансування, що керуються солідарністю, щоб вони самі старалися задовольнити потреби споживчих благ і розвитку власних громадян, не тільки можна призвести до справжнього економічного зростання, але можна також брати участь у підтримці виробничих можливостей багатих країн, які ризикують, що їх торкнеться криза.
28. Одним із найочевидніших аспектів сьогоднішнього розвитку є важлива роль теми поваги до життя, яку жодною мірою не можна відділяти від справ, що стосуються розвитку народів. Йдеться про аспект, який останнім часом набирає щораз більшого значення, зобов'язуючи нас до розширення уявлень про бідність [Пор. Іван Павло II, Енцикліка Evangelium vitae, 18. 59. 63- 64: l.c., 419-421. 467-468. 472-475] і відставання в розвитку - про питання, пов'язані з прийняттям життя, особливо там, де зустрічає воно різного типу перешкоди.
Ситуація бідності не тільки ще спричиняє у багатьох регіонах високий рівень дитячої смертності, але також спричиняє, що в різних частинах світу практикується демографічний контроль із боку урядів, які часто пропагують контрацепцію, а навіть спонукають до абортів. У більш економічно розвинених країнах законодавства проти життя найбільш розповсюджені та зумовили вже звичаї і практику, що сприяють до розповсюдження антинаталістичної [спрямованої проти народжуваності] ментальності, яку часто стараються передати також іншим державам, начебто йдеться про культурний прогрес.
Далі деякі неурядові організації ангажуються у справи пропагування аборту, пропагуючи інколи в бідних країнах застосування практики стерилізації, у тому числі при необізнаності про це жінок. Існує, крім того, обґрунтована підозра, що час від часу допомога розвиткові пов'язана з певною медичною політикою, яка закладає фактичне нав'язування сильного контролю народжуваності. Тривожить також і законодавство, що передбачає евтаназію, як і тиск національних і міжнародних груп із вимогою її юридичного визнання.
Відкритість життю перебуває в центрі справжнього розвитку. Коли якесь суспільство спрямоване на заперечення і знищення життя, воно більше не знаходить мотивації і енергії, потрібних для служіння справжньому благові людини. Якщо втрачається персональна і суспільна вразливість щодо прийняття нового життя, то інші корисні для суспільного життя форми прийняття стають безплідними [Пор. Бенедикт XVI, Послання на Всесвітній День Миру 2007, 5: Insegnamenti, III 2 (2007), 796]. Прийняття життя посилює моральні сили і здатність до взаємодопомоги. Поглиблюючи позицію відкритості на життя, багаті народи можуть краще зрозуміти потреби бідних народів, уникати ангажування величезних економічних та інтелектуальних ресурсів у заспокоєння егоїстичних бажань власних громадян, натомість підтримувати благородні дії у перспективі морально здорової і солідарної продукції, в пошані фундаментального права кожного народу і кожної особи до життя.
29. Є ще інший аспект сьогоднішнього життя, дуже тісно пов'язаний із розвитком: заперечення права на релігійну свободу. Я маю на увазі не тільки боротьбу і сучасні конфлікти, що ще тривають у світі з релігійних мотивів, навіть якщо деколи релігійна мотивація є тільки видимістю для інших причин, таких як прагнення домінування і багатства. Справді, сьогодні часто вбивається у святе ім'я Бога, як на цьому багато разів наголошував і вболівав цим мій попередник Іван Павло II, а також я сам особисто [Пор. Іван Павло II, Послання на Всесвітній День Миру 2002, 4-7. 12-15: AAS 94 (2002), 134-136. 138-140; те ж, Послання на Всесвітній День Миру 2004, 8: AAS 96 (2004), 119; те ж, Послання на Всесвітній День Миру 2005, 4: AAS 97 (2005), 177-178; Бенедикт XVI, Послання на Всесвітній День Миру 2006, 9-10: AAS 98 (2006), 60-61; те ж, Послання на Всесвітній День Миру 2007, 5. 14: l.c., 796. 801]. Насильство вповільнює автентичний розвиток і заважає у прямуванні народів до більшого суспільно-економічного і духовного добробуту. Особливо це стосується тероризму з фундаменталістським забарвленням [Пор. Іван Павло II, Послання на Всесвітній День Миру 2002, 6: l.c., 135; Бенедикт XVI, Послання на Всесвітній День Миру 2006, 9-10: l.c., 60-61], що приносить страждання, нищення і смерть, блокуючи діалог між народами і роблячи неможливим мирне і цивільне використання ресурсів. Потрібно, однак, додати, що крім релігійного фанатизму, який у деяких ситуаціях робить неможливим використання прав на релігійну свободу, суперечливим із потребою розвитку народів, відбираючи у них духовні та людські енергії, є і поширення запрограмованої релігійної байдужості чи практичного атеїзму з боку багатьох країн. Бог є гарантом справжнього розвитку людиниє і поширення запрограмованої релігійної байдужості чи практичного атеїзму з боку багатьох країн, крім цього є суперечливим, оскільки, створюючи її на свою подобу, наділяє її також трансцендентною гідністю і підтримує в ній конституційне бажання, щоб "бути більше". Людина не є загубленим атомом у випадковому всесвіті [Пор. Бенедикт XVI, Проповідь під час Служби на Islinger Feld в Регенсбургу (12.09.2006): Insegnamenti II, 2 (2006), 252-256], а є творінням Бога, яке Він захотів наділити безсмертною душею і яке полюбив від початку. Якби людина була тільки плодом випадку чи необхідності або якби мусила обмежити свої аспірації вузьким горизонтом своїх життєвих ситуацій, якби все було тільки історією і культурою, та людина не мала природи, призначеної до переступання самої себе в надприродному житті, можна б говорити про зростання або еволюцію, але не про розвиток. Коли держава пропагує, навчає або прямо накидає певні форми практичного атеїзму, це позбавляє її громадян моральної і духовної сили, необхідної до ангажування в інтегральний людський розвиток і заважає їм рухатися вперед із подвоєним динамізмом у своєму ангажуванні до щирого відгуку людини на досконалу любов [Пор. Пор. Бенедикт XVI, Енцикліка Deus caritas est, 1: l.c., 217-218]. Трапляється, що економічно розвинуті країни чи такі, що знаходяться на шляху розвитку, експортують до бідних країн, у контексті їхніх культурних, комерційних і політичних взаємин, це звужене бачення особи і її призначення. Це шкода, яку автентичному розвитку заподіює "надрозвиток" [Іван Павло II, Енцикліка Sollicitudo rei socialis, 28: l.c., 548-550], коли супроводжує його "моральний «недорозвиток»" [Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 19: l.c., 266-267].
30. У цій перспективі тема інтегрального людського розвитку має ще більш комплексний характер: кореляція між його численними елементами вимагає, що потрібно довести до взаємодії різні рівні людського знання з метою промоції справжнього розвитку народів. Часто вважається, що розвиток або відповідні суспільно-економічні заходи повинні бути тільки результатом спільної дії. Однак ця спільна дія вимагає скерованості, оскільки "кожна суспільна діяльність пов'язана з якоюсь доктриною" [Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 39: l.c, 276-277]. Беручи до уваги комплексний характер проблем, очевидним є, що різні дисципліни повинні співпрацювати через впорядковану міждисциплінарність. Любов не виключає знання, більше того, домагається його, пропагує і оживляє зсередини. Знання ніколи не є тільки справою інтелекту. Очевидно, можна звести його до калькуляцій чи досвіду, але якщо воно має бути знанням, здатним спрямувати людину в світлі першочергових засад і остаточних цілей, має бути "приправленим сіллю" любові. Дія без знань сліпа, а знання без любові безплідне. Справді, "той бо, хто керується справжньою любов'ю, наполегливо напружує свій розум, щоб відкрити причини бідності та знайти способи боротьби з нею і рішучого її подолання" [Павло VI, Енцикліка Populorum progressio75: l.c., 293-294]. Зіткнувшись із явищами, що їх маємо перед собою, любов у правді вимагає перш за все пізнання і розуміння, зі свідомістю і пошаною специфічної компетенції кожного рівня знання. Любов не є пізнішим додатком, додатком до завершеної вже роботи різних дисциплін, але проводить із ними діалог від самого початку. Вимоги любові не протиставляються вимогам розуму. Людське знання недостатнє, а висновки, що випливають зі знання, ніколи не зможуть самостійно вказувати дорогу, що проводить до інтегрального розвитку людини. Потрібно завжди йти далі: цього вимагає любов у правді [Пор. Лев XIII, Енцикліка Rerum novarum, 21; Бенедикт XVI, Енцикліка Deus caritas est, 28:l.c., 238-240]. Однак просування далі не означає ніколи абстрагованості від висновку розуму, заперечення його результатів. Немає інтелекту - немає любові: існує збагачена інтелектом любов та інтелект, повний любові.
31. Означає це, що моральні оцінки і наукові дослідження повинні виростати разом і що любов повинна їх оживляти в одну гармонійну, міждисциплінарну цілісність, яку складають єдність і диференціація. Соціальне вчення Церкви, що має "важливий міждисциплінарний вимір" [Іван Павло II, Енцикліка Centesimus annus, 59: l.c., 864], у цій перспективі може виконати надзвичайно ефективну роль. Воно дозволяє вірі, теології, метафізиці та наукам знайти своє місце в межах співпраці на службі людини. Тим більше, у цій сфері соціальне вчення Церкви реалізовує свій вимір мудрості. Павло VI ясно вказував, що посеред причин відсталості є брак мудрості, рефлексії і думки, здатних здійснити синтез, що направляє [Пор., Енцикліка Populorum progressio, 40. 85: l.c., 277. 298-299], синтез, для якого треба "ясне бачення всіх економічних, суспільних, культурних і духовних аспектів" [Пор., Енцикліка Populorum progressio, 13: l.c., 263-264]. Надмірна спеціалізованість знання [Пор. Іван Павло II, Енцикліка Fides et ratio (14.09.1998), 85: AAS 91 (1999) 72-23], замикання гуманістичних наук на метафізику [Пор. Іван Павло II, Енцикліка Fides et ratio (14.09.1998), 83: l.c., 70-71], опір діалогу наук із теологією шкодять не тільки розвиткові знання, але також розвиткові народів, бо коли це стається, важче побачити ціле благо людини в різних вимірах, які його характеризують. "Розширення нашої концепції розуму і користування ним" [Бенедикт XVI, Лекція в Університеті в Регенсбурзі (12.09. 2006): Insegnamenti II, 2 (2006), 259] є необхідним, щоб відповідно зважити всі поняття, пов'язані з питанням розвитку і розв'язання суспільно-економічних проблем.
32. Велика новизна, яка представляє сьогодні картину розвитку народів, у багатьох випадках вимагає нових рішень. Потрібно їх разом шукати в пошані власних прав кожної реальності, як і у світлі цілісного бачення людини, яке віддзеркалює різні аспекти людської особи, осмисленої очищеним любов'ю поглядом. Тоді відкриються точки конвергенції і конкретні можливості рішень, без будь-якої відмови від фундаментального виміру людського життя.
Гідність особи і вимоги справедливості вимагають - особливо сьогодні, - щоб економічні рішення не призводили до надмірного і морально неприйнятного збільшення диференціації рівня заможності [Пор. Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 33: l.c., 273-274] і щоб, як і раніше, прагнути досягнення - як пріоритетної мети - доступу всіх до роботи і її збереження. Розсудливо глянувши, побачимо, що домагається цього й "економічна логіка". Системне збільшення нерівності між суспільними групами в цій самій країні та серед населення різних країн, тобто масове зростання бідності у сенсі відносному, не тільки викликає нівечення суспільних зв'язків, і тому наражає на ризик демократію, але має також негативний вплив в економічній сфері через прогресуючу ерозію "суспільного капіталу", тобто всього комплексу співвідношення довіри, вірогідності та пошани правил, необхідних у кожному громадянському співжитті.
Крім того, економічне знання каже нам, що структурна ситуація невпевненості породжуватиме непродуктивну поставу і розтрату людських ресурсів, оскільки працівник буде змушений пасивно пристосовуватися до автоматичних механізмів, замість того, щоб виразити свою креативність. І в цьому пункті доходить до конвергенції економічного знання і моральної оцінки. Людські кошти завжди є також економічними коштами, а погане функціонування економіки тягне за собою також людські кошти.
Потрібно далі нагадати, що наскільки в короткотерміновому періоді нівелювання культур у технологічному вимірі може сприяти отриманню прибутків, настільки в довготерміновій перспективі заважає взаємному збагаченню і динаміці співпраці. Важливо диференціювати економічні чи соціологічні міркування на короткий або довгий період. Заниження рівня охорони прав працівників або відмова від механізмів розподілу доходу для того, щоб забезпечити країні більшу міжнародну конкурентоздатність, заважають у досягненні тривалого розвитку. Потрібно також уважно оцінити наслідки, які для особи мають сучасні економічні тенденції коротко-, а деколи дуже короткострокові. Це вимагає нової і поглибленої рефлексії над сенсом економіки та її цілями [Пор. Іван Павло II, Послання на Всесвітній День Миру 2000, 15: AAS 92 (2000), 366], а також серйозної і далекосяжної ревізії моделей розвитку, щоб скоректувати їх невідповідне функціонування і деформації. Цього реально вимагає стан екологічного здоров'я планети, особливо цього вимагає культурна і моральна криза людини, прояви якої вже давно проявлені в кожній частині світу.
33. Понад сорок років після Populorum progressio його основна тема, тобто власне прогрес, залишається відкритою проблемою, яка стала більш гострою і нагальною з приводу нинішньої економічно-фінансової кризи. Часом, коли деякі райони планети, що вже давно зіткнулися з бідністю, зазнали значимих змін у сенсі економічного зростання і участі у всесвітньому розподілі продукції, інші області знаходяться ще в ситуації бідності, порівняльної до існуючої за часів Павла VI, а в деяких випадках навіть можна говорити про погіршення. Важливо, що деякі причини цієї ситуації були вже ідентифіковані в Populorum progressio, як наприклад, високі бар'єри входу, призначені економічно розвиненими країнами, що, як і раніше, утруднюють товарам, що походять із бідних країн, доступ на ринки багатих країн. Натомість інші причини, яких Енцикліка тільки торкнулася, відкрилися з більшою очевидністю. Це випадок оцінки процесу деколонізації, який тоді відбувався у повній мірі. Павло VI сподівався побачити автономну дорогу до досягнення свободи і миру. Після понад сорока років ми мусимо визнати, що ця дорога була дуже важка як і з приводу нових форм колоніалізму і залежності від давніх і нових чільних країн, так і з приводу серйозної внутрішньої розхитаності самих країн, які отримали незалежність.
Основною новизною виявився вибух взаємної планетарної залежності, відомої вже повсюдно як глобалізація. Павло VI передбачив її частково, але час і стрімкість її розвитку є найнесподіванішими. Цей процес, що постав в економічно розвинених країнах, силою своєї природи спричинив втягування всіх економік. Він став головним двигуном виходу з відсталості всіх регіонів і сам по собі представляє велику можливість. Проте, без керівництва любові у правді цей планетарний імпульс може спричинити виникнення ризику невідомої досі шкоди і нових поділів у людській сім'ї. З цього приводу любов і правда ставлять перед нами нове і творче завдання, очевидно, дуже розлоге і комплексне. Йдеться про те, щоб відкрити розум і зробити його здатним пізнавати і спрямовувати ці імпозантні нові динамічні сили, оживляючи їх у перспективі "цивілізації любові", зерно якої Бог прищепив кожному народові, у кожній культурі.

РОЗДІЛ III
БРАТЕРСТВО, ЕКОНОМІЧНЕ ПІДНЕСЕННЯ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

34. Любов у правді ставить людину перед дивовижним досвідом дару. Безкорисливість присутня в її житті у різних формах, які часто не визнають через виключно споживацьке та утилітарне бачення життя. Людська істота була створена для дару, який висловлює та втілює в життя її трансцендентний вимір. Деколи сучасна людина є помилково переконаною, що є єдиним творцем самої себе, свого життя і суспільства. Це припущення є наслідком егоїстичного закриття в собі, яке походить - висловлюючи це мовою віри - з первородного гріха. Мудрість Церкви завжди вказувала на присутність первородного гріха також у стані суспільства та його структурі: "Ігнорування того, що людина має вразливу природу, схильну до зла, є приводом великих помилок у сфері виховання, політики, суспільної діяльності та моралі" [Катехизм Католицької Церкви, 407; Пор.: Іван Павло II, Енцикліка Centesimus annus, 25:l.c., 822-824]. До сфер, у яких проявляються згубні наслідки гріха, долучилася вже від певного часу сфера економіки. Ми маємо чіткі докази на користь цього у ці часи. Переконання людини в тому, що вона є самодостатньою та що здатна усунути зло, присутнє в історії, завдяки лише власним діям, схилила її до переплутування щастя і спасіння з невідлучними формами матеріального добробуту і суспільної дії. Далі переконання про необхідність автономії економіки, яку слід захистити від "впливів" морального характеру, довело людину до зловживання економічним інструментом у руйнівний спосіб. У довшій перспективі ці переконання довели до економічних, суспільних і політичних систем, що потоптали свободу особи і суспільних груп, і які саме з цього приводу не були в стані забезпечити обіцяної справедливості. Як я підтвердив у моїй енцикліці Spe salvi, у такий спосіб в історії відбирають християнську надію [Пор. n. 17: l.c., AAS 99 (2007), 1000], яка натомість являє собою потужний запас суспільних можливостей на службі цілісного людського розвитку, якого потрібно шукати у свободі та справедливості. Надія додає відваги розуму і наділяє його силою скеровувати волю [Пор. n. 23: l.c., 1004-1005]. Вона вже є присутня у вірі, більше того, вона її викликає. Любов у правді живиться нею, і водночас її проявляє. Як абсолютно безкорисливий Божий дар, вступає у наше життя як щось, що нам не належить, перевершуючи кожен закон справедливості. Дар зі своєї природи виходить за межі заслуги, його правилом є надлишок. Він нам передує у нашій душі як знак присутності Бога в нас і Його очікувань щодо нас. Правда, яка рівною мірою, що й любов, є даром, більша від нас, як навчає святий Августин [Св. Августин детально вияснює цю науку у діалозі на тему вільної волі (De libero arbitrio II 3, 8 nn.). Він вказує на існуванні в душі "внутрішнього смислу". Цей смисл полягає у певній дії, виконаній поза нормальними функціями розуму, нерефлексивній і мало не інстинктивній дії, з приводу чого розум, здаючи собі справу зі своєї минущої і небезпомилкової природи, приймає існування понад собою чогось споконвічного, абсолютно істинного і визначеного. Часами св. Августин надає цій внутрішній правді ім'я Бог (Сповідь 10, 24, 35; 12, 25, 35; De libero arbitrio II 3, 8 nn.), а частіше Христос (De magistro 11, 38; Сповідь VII 18, 24; XI 2, 4).подарованою нам. У кожному пізнавальному процесі правда не є нашим витвором, але ми завжди її шукаємо або - що краще - приймаємо її. Вона, подібно як і любов, "не народиться з думки і волі людини, але в певний спосіб їй нав'язується" [Бенедикт XVI, Енцикліка Deus caritas est, 3: l.c., 219].
Як дар, який отримали всі, любов у правді являє силу, що творить спільноту, єднає людей таким чином, що між ними немає ані бар'єрів, ані кордонів. Спільноту людей можемо створити й ми самі, але ніколи власними силами не стане вона спільнотою повною мірою братерською, не подолає усіляких кордонів, щоб стати справді універсальною спільнотою: єдність людського роду, братерська комунія понад усілякими поділами народиться завдяки слову Бога-Любові. Займаючись цією вирішальною справою, ми мусимо, з одного боку, сказати ясно, що логіка дару не виключає справедливості та не з'являється біля неї у наступну мить чи нав'язується ззовні, а з іншого боку, що економічний, суспільний і політичний розвиток, якщо він має бути дійсно людським, повинен враховувати засаду безкорисливості як вираз братства.
35. Якщо існує взаємна і загальна довіра, ринок є економічною інституцією, яка дозволяє зустрічі осіб як економічних суб'єктів, які користуються контрактом, як правилом їхніх відносин, і які здійснюють обмін майном і взаємними послугами, щоб позадовольняти свої потреби і бажання. Ринок підлягає засадам так званої комутативної справедливості, що регулює саме відносини давання і одержання між паритетними суб'єктами. Однак соціальне вчення Церкви ніколи не нехтувало підкресленням важливої ролі дистрибутивної справедливості, а також соціальної справедливості для самої ринкової економіки, не тільки з огляду на те, що вона існує у ширшому суспільному і політичному контексті, але й з огляду на ширше переплетення відносин, у якому вона функціонує. Фактично, ринок керується всього лише засадою еквівалентності ціни товарів, якими обмінюються, він не може призвести до суспільної когезивності, якої зрештою потребує, щоб добре функціонувати. Без внутрішніх форм солідарності та взаємної довіри ринок не може виконувати свою економічну функцію. Сьогодні не вистачає цієї довіри, а втрата довіри є серйозною втратою.
Слушно підкреслював Павло VI у Populorum Progressio факт, що сама економічна система здобула б вигоду із загального застосування справедливості, оскільки першими, хто скористалися б розвитком бідних країн, були б багаті країни [Пор. n. 49: l.c., 281]. На думку Папи Римського, не йдеться лише про виправлення спотворень шляхом надання допомоги. Бідних не можна трактувати як "тягар" [Іван Павло II, Енцикліка Centesimus annus, 28: l.c.. 827-828], а як ресурс, зокрема й суто з економічної точки зору. Потрібно, однак, вважати помилковим бачення тих, хто вважає, що ринкова економіка має внутрішню потребу у певному рівні бідності та недорозвинення, щоб краще функціонувати. Інтересом ринку є пропагування емансипації, але щоб справді цього досягти, він не може розраховувати всього лише на самого себе, оскільки не в стані створити того, що переступає його можливості. Він повинен черпати моральну енергію від інших суб'єктів, які здатні це створити.
36. Економічна діяльність не може розв'язати всіх суспільних проблем через звичайне розширення ринкової логіки. Її метою є досягнення загального блага, про яке повинна дбати перш за все політична спільнота. Тому потрібно мати на увазі, що причиною серйозного браку рівноваги є відділення економічної діяльності, яку сприймають тільки як витворення багатства, від політичної діяльності, яку вважають засобом досягнення справедливості через перерозподіл багатства.
Церква завжди вважала, що економічну діяльність не можна вважати антисуспільною. Ринок не є і не повинен стати місцем, де сильніший чинить насильство над слабшим. Суспільство не повинне захищати себе від ринку, начебто розвиток останнього тягне за собою ipso facto знищення справжніх людських взаємин. Очевидно, вірним є те, що ринок може бути негативною силою, але не тому, що такою є його природа, а тому, що певна ідеологія може надати йому іншого напрямку руху. Не можна забувати, що ринок не існує у чистому стані. Він набуває своєї форми від культурних конфігурацій, які його визначають та спрямовують. Економіка і фінанси як інструменти можна вживати на зло, коли ті, що користуються ними, мають лише егоїстичні наміри. Таким чином, можна перетворити самі по собі добрі інструменти на шкідливі. Але це затемнений людський розум спричиняє ці наслідки, а не інструмент сам по собі. Тому не інструмент треба притягнути до відповідальності, а людину, її моральне сумління, а також особисту та суспільну відповідальність.
Соціальне вчення Церкви вважає, що підтримувати справжні людські суспільні відносини дружби, солідарності та взаємності можна також у межах економічної діяльності, а не тільки поза нею або "після" неї. Економічна сфера не є ані етично нейтральною, ані за своєю природою нелюдською і антисуспільною. Вона належить до сфер діяльності людини, і саме тому, що вона людська, вона має бути етично структурованою та інституціоналізованою.
Великим викликом, що стоїть перед нами, який з'явився на тлі проблематики розвитку у цей час глобалізації і став ще більш нагальним через економічно-фінансову кризу, є продемонструвати - і у сфері думки, і дії, - що не тільки не можна нехтувати чи послабляти традиційні засади суспільної етики, такі як прозорість, чесність і відповідальність, але й те, що в ринкових взаєминах засада безкорисливості, а також логіка дару як вираз братерства можуть і повинні знайти свої місце в межах нормальної економічної діяльності. Це у нинішній час вимоги людини, але й також вимоги самої економічної логіки. Йдеться про вимоги одночасно любові, як і правди.
37. Соціальне вчення Церкви завжди стверджувало, що справедливість слід застосовувати до всіх етапів економічної діяльності, оскільки вона завжди стосується людини та її потреб. Здобуття ресурсів, фінансування, виробництво, споживання і всі інші фази економічного циклу мають неминучі моральні наслідки. Отже, кожне економічне рішення має наслідок морального характеру. Все це знаходить також підтвердження у суспільних науках, а також у тенденціях сучасної економіки. Мабуть, колись дійсно думали, що спочатку треба доручити економіці витворення багатств, щоб потім довірити політиці завдання їх розподілу. Сьогодні реалізувати це видається важче, беручи до уваги той факт, що економічна діяльність не закривається у межах територіальних кордонів, а влада урядів, як і раніше, залишається насамперед локальною. Тому канони справедливості треба шанувати від самого початку, під час економічного процесу, а не після нього та побічно. Треба також, щоб на ринку відкрилися простори для економічної діяльності, яку ведуть суб'єкти, що у вільний спосіб вирішують формувати свою діяльність у світлі принципів, відмінних від чистого прибутку, не відмовляючись із цього приводу від створення економічної вартості. Численні форми підприємництва, що беруть свій початок у релігійних і світських ініціативах, демонструють, що це конкретно можливо.
В епоху глобалізації на економіку впливають конкуруючі моделі, пов'язані з дуже відмінними між собою культурами. Різні форми підприємництва, що виникають на їхній підставі, знаходять переважно точку дотику у повазі до комутативної [обмінної] справедливості. Економічне життя безсумнівно вимагає контрактів, щоб регулювати взаємини обміну рівноцінними товарами. Але воно також потребує справедливих законів та форм перерозподілу, які встановлює політика, і що більше - справ, що відзначаються духом дару. Економіка у глобалізовану епоху, видається, надає перевагу першій логіці - логіці договірного (контрактного) обміну, але безпосередньо або побічно також демонструє потребу у двох інших - політичній логіці, а також логіці дару без компенсації.
38. Мій попередник, Іван-Павло II, привернув увагу до цієї проблематики у Centesimus Annus, коли підкреслював потребу у системі, що охоплювала б три суб'єкти: ринок, державу та громадянське суспільство [Пор. n. 35: l.c. 836-838]. У громадянському суспільстві він побачив найбільш відповідне середовище для економіки безкорисливості та братерства, але не мав наміру відмовляти їй у праві на місце у двох інших середовищах. Сьогодні ми можемо сказати, що потрібно розуміти економічне життя як реальність із багатьма вимірами: у кожному з цих вимірів, різною мірою та в особливі способи, має бути присутній аспект взаємного братерства. В епоху глобалізації економічна діяльність не може абстрагуватися від безкорисливості, яка поширює і посилює солідарність, а також відповідальність за справедливість і загальне благо у своїх різних суб'єктах і активних учасниках. Це за визначенням особлива та глибока форма економічної демократії. Солідарність, це перш за все факт, що всі почуваються відповідальними за всіх [Пор. Іван Павло II, Енцикліка Sollicitudo rei socialis, 38: l.c., 565-566], тому не можна її делегувати лише державі. Якщо вчора можна було стверджувати, що спочатку треба дбати про справедливість, і що безкорисливість йде після неї як доповнення, нині треба сказати, що без безкорисливості не можна реалізувати також справедливості. Тому потрібний такий ринок, на якому у вільний спосіб, в умовах рівних можливостей можуть вести діяльність підприємства, що реалізують різні інституційні цілі. Біля приватного підприємства, спрямованого на отримання прибутку, та різних форм державних підприємств повинно бути місце для організацій, які ґрунтуються на принципах взаємної допомоги та досягнення суспільних цілей. Із їхньої взаємної зустрічі на ринку можна очікувати появи гібридних форм підприємницької поведінки і, звідси, появи уваги до способів цивілізування економіки. У цьому випадку любов у правді означає, що потрібно надати форму і організацію тим економічним ініціативам, які, не відмовляючись від прибутку, мають на меті більше, ніж проста логіка рівноцінного обміну, ніж прибуток, як мета сама в собі.
39. Павло VI закликав у Populorum progessio створити модель ринкової економіки, здатної охопити у своїх межах усі народи, а не тільки заможніші. Він закликав до зусиль збудувати більш людський світ для всіх, світ, "де всі зможуть давати і одержувати, а прогрес одних не заважатиме розвиткові інших" [N. 44: l.c., 279]. Таким чином, він надав універсальний вимір побажанням і прагненням, які містилися у Rerum novarum, написаної тоді, коли вперше внаслідок промислової революції народилася ідея - напевно, прогресивна в ті часи, - що суспільний лад, щоб втриматися, потребує також редистрибутивної [перерозподільчої] інтервенції держави. Сьогодні цьому баченню загрожує не лише те, в який спосіб відкриваються ринки та суспільства, але його виявляється недостатньо для задоволення вимог повністю людської економіки. Те, що завжди стверджувало соціальне вчення Церкви, беручи за вихідну точку своє бачення людини і суспільства, нині вимагає характерна динаміка глобалізації.
Коли логіка ринку, а також логіка держави погоджуються у тому, що кожен намагатиметься зберегти монополію у своїх сферах впливу, у довгостроковій перспективі у взаєминах між громадянами бракує солідарності, участі та підтримки, безкорисливих дій, що є чимось іншим, ніж давати, щоб набути (логіка обміну), і давати з обов'язку, відповідним для логіки дій держави (логіка державного обов'язку, встановлена законом держави). Подолання недорозвинення вимагає роботи не тільки над покращанням транзакцій, що ґрунтуються на обміні, не тільки над створенням опікунських структур державної природи, але перш за все над поступовим відкриттям, у всесвітньому контексті, до форм економічної діяльності, що характеризуються елементами безкорисливості та сопричастя. Виключно бінарна модель ринок-держава знищує сенс існування суспільства, натомість солідарні економічні форми, що знаходять собі найвідповідніше місце у громадянському суспільстві, не зводячись лише до нього, його створюють. Ринок безкорисливості не існує, і безкорисливу поведінку не можна нав'язати законом. Натомість і ринок, і політика потребують осіб, відкритих на взаємний дар.
40. Сучасна міжнародна економічна сцена, що характеризується серйозними спотвореннями та розладами, вимагає глибоких змін також і у способі розуміння підприємства. Немає вже давніх форм підприємництва, натомість на обрії з'являються нові, багатообіцяючі. Однією з найбільших загроз є, безсумнівно, те, що підприємство приносить прибутки майже виключно тому, хто в нього інвестує, і таким чином воно зменшує свій суспільний вимір. Через зростання розмірів та потреби у все більшому капіталі, усе менше стає підприємств, якими керує довго один директор, який почувається відповідальним у довгостроковій, а не лише в короткостроковій перспективі, за життя і результати його компанії, і щораз менше вони залежать лише від однієї території. Крім того, так званий аутсорсинг [винесення назовні певних функцій організації. - Z] виробничої діяльності може послабляти в підприємця відчуття відповідальності щодо людей, що приносять доходи, працівників, постачальників, споживачів, щодо довкілля і ширшого суспільства, на користь акціонерів, не пов'язаних зі специфічним географічним простором, а отже, що володіють надзвичайною мобільністю. Сьогодні міжнародний ринок капіталу пропонує велику свободу дії. Однак зростає усвідомлення більшої соціальної відповідальності з боку підприємства. Навіть якщо етичні міркування, які спрямовують нині дискусію про соціальну відповідальність підприємства, не всі є прийнятними з перспективи соціального вчення Церкви, фактом є, що щораз ширше розповсюджується переконання, що управління підприємством не може враховувати лише інтереси його власників, але й дбати про всі інші категорії суб'єктів, які роблять внесок у життя підприємства: працівників, клієнтів, постачальників різних комплектуючих і спільноту, з якою пов'язане. В останні роки виник новий космополітичний клас менеджерів, що часто відповідають тільки на вказівки акціонерів, якими загалом є анонімні фонди, що де-факто визначають їхню винагороду. Численними, однак, також нині стають далекоглядні менеджери, які щораз більше усвідомлюють існування глибоких зв'язків свого підприємства з територією або з територіями, на яких воно діє. Павло VI заохочував до серйозної оцінки шкоди, якої може заподіяти власному народові переведення за кордон капіталу виключно задля особистої вигоди [Пор. N. 24: l.c., 269]. Іван-Павло II застерігав, що інвестування має завжди моральне, і не тільки економічне значення [Пор. Енцикліка Centesimus annus, 36: l.c., 838-840]. Потрібно підтвердити, що все це зберігає нині своє значення, незважаючи на те, що ринок капіталів був значною мірою лібералізований і сучасна технологічна ментальність може схиляти до мислення, що інвестування є тільки технічним фактом, а не людським і етичним. Не можна заперечувати того, що певний капітал може принести добро, якщо його інвестувати за кордон, радше ніж на батьківщині. Потрібно, однак, задовольнити вимоги справедливості, беручи також до уваги те, як виник цей капітал, а також шкоду для осіб, яка буде завдана, якщо його не інвестувати там, де він був створений [Пор. Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 24: l.c., 269]. Потрібно уникати спекулятивного використання фінансових ресурсів, що наражає на спокусу отримати лише миттєвий прибуток, без огляду на довгострокову стабільність підприємства, на його внесок у реальну економіку, та потребу у просуванні, у відповідний спосіб, наступних економічних ініціатив у країнах, що потребують розвитку. Це правда, що експорт інвестицій та знань може принести добро для населення країни, яка їх приймає. Праця і технічні знання є загальним благом. Проте неправильним є експортувати ці речі лише задля того, щоб отримати вигідні умови, або - що ще гірше - з метою визиску, без внесення у локальну спільноту справжнього вкладу у створення міцної виробничої і суспільної системи, що є необхідним чинником стабільного розвитку.
41. У контексті того, про що ми говоримо, корисно відзначити, що підприємництво має і завжди повинно мати широке коло значень. Гегемонія бінарної моделі ринок-держава привчила нас до мислення виключно про приватного підприємця капіталістичного типу, з одного боку, а з другого - про державного директора. В дійсності треба ясно зрозуміти підприємництво. Для цього є багато причин, зокрема мета-економічного характеру. Підприємництво, окрім професійного, має людське значення [Пор. Іван Павло II, Енцикліка Centesimus annus, 32: l.c., 832-833; Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 25: l.c., 269-270]. Воно присутнє у будь-якій праці, його сприймають як "actus personae" [Іван Павло II, Енцикліка Laborem exercens, 24: l.c., 637-638], тому закономірно, щоб кожному працівникові була дарована можливість внесення власного вкладу, аби він сам "мав відчуття, що працює «для себе»" [Іван Павло II, Енцикліка Laborem exercens, 15: l.c., 616-618]. Невипадково Павло VI навчав, що "кожен працівник у певний спосіб творить" [Енцикліка Populorum progressio, 27: l.c., 271]. Саме з цією метою, щоб задовольнити потреби і гідність того, хто працює, а також потреби суспільства, існують різні види підприємництва, що виходять за межі звичного поділу на "приватне" та "державне". Кожен вимагає і висловлює особливу підприємницьку здатність. Щоб сформувати економіку, яка в найближчому майбутньому буде здатна служити спільному загальнодержавному і всесвітньому благу, потрібно взяти до уваги це розширене значення підприємництва. Це ширше поняття сприяє обміну і взаємному формуванню різних типів підприємництва з переказом компетенцій із "неприбуткового" до "прибуткового" світу та навпаки, від державного світу до, відповідно, світу громадянського суспільства, від розвинених економік до економік, що розвиваються.
"Політична влада" також має широке коло значень, про що не можна забувати, прямуючи до реалізації соціально відповідального і людського у його масштабі нового ладу економічного виробництва. Якщо ми маємо намір культивувати різні форми підприємництва у глобальній площині, то повинні пропагувати політичну владу, поділену та ефективну на різних рівнях. Інтегрована економіка наших днів не позбавляє держави своєї ролі, а радше змушує уряди до тіснішого взаємного співробітництва. І мудрість та розсудливість рекомендують нам не поспішати з оголошенням кінця ролі держави. Задля подолання сучасної кризи роль держави, видається, повинна зрости, повертаючи собі багато зі своїх компетенцій. Існують, окрім того, народи, в яких будівництво або відбудова держави є ключовим елементом їхнього розвитку. Міжнародна допомога в межах плану солідарності, що має на меті подолання сучасних економічних проблем, повинна радше підтримувати зміцнення конституційних, правових і адміністративних систем у країнах, які ще не володіють цими благами. Окрім економічної допомоги, має бути надана й допомога, спрямована на зміцнення гарантій, властивих правовій державі: ефективна система громадського ладу і ефективна пенітенціарна система, що поважає права людини, дійсно демократичні інституції. Держава не повинна мати скрізь ті самі характерні ознаки: підтримку для слабких конституційних систем із метою їхнього зміцнення може дуже добре супроводжувати розвиток - окрім держави - інших суб'єктів політики: культурної, суспільної, територіальної або релігійної природи. Виразне означення політичної влади на локальному, національному і міжнародним рівнях є одним із найкращих шляхів спрямування процесу економічної глобалізації. Це також спосіб уникнення того, щоб вона ставила під сумнів підвалини демократії.
42. Інколи глобалізацію розглядають із позицій фаталізму, начебто ці процеси були результатом дій анонімних безособових сил, а також структур, незалежних від людської волі [Пор. Конгрегація науки віри, Інструкція про свободу Libertatis conscientia (22.03.1987), 74: AAS 79 (1987), 587]. У зв'язку з цим варто нагадати, що глобалізацію потрібно розуміти як суспільно-економічний процес, але це не єдиний її вимір. У глибині дедалі виразніше видимого процесу людство стає дедалі більше взаємопов'язаним. Воно складається з осіб і народів, для яких цей процес має бути корисним і приносити розвиток [Пор. Іван Павло II, Інтерв'ю для католицького щоденника "La Croix" від 20.08.1997] завдяки прийняттю ними індивідуальної та колективної відповідальності. Руйнування кордонів є не тільки матеріальним фактом: це також культурна подія за своїми причинами та наслідками. Якщо глобалізацію розглядають із детерміністської точки зору, критерії для її оцінки і спрямування є втраченими. Вона є людською реальністю і продуктом багатьох різних культурних тенденцій, які слід детально розрізняти. Правда глобалізації як процесу і її фундаментальний етичний критерій походять із єдності людської сім'ї та її розвитку до того, що є благом. Тому й потрібне тривале зобов'язання підтримувати культурний персоналістичний та спільнотний напрям процесу всесвітньої інтеграції, відкритий до трансценденції.
Незважаючи на деякі свої структурні елементи, які не треба ані заперечувати, ані абсолютизувати, "глобалізація апріорі не є ані доброю, ані поганою. Вона буде такою, якою зроблять її люди" [Іван Павло II, Промова до Папської Академії Суспільних Наук (27.04.2001): Insegnamenti XXIV, 1 (2001), 800]. Ми маємо бути не її жертвами, а головними діячами, поводячись розумно, керовані любов'ю та правдою. Сліпий протест їй означав би помилкову та упереджену позицію, ігнорування процесу, що містить також позитивні аспекти, що ніс би також ризик втрати великої можливості скористатися багатьма запропонованими нею можливостями розвитку. Процеси глобалізації, які належно розуміють і спрямовують, дають можливість великого перерозподілу багатств у планетарному вимірі, чого не було ніколи раніше; якщо, натомість, їх будуть погано спрямовувати, вони можуть долучитися до зростання бідності та нерівності, а також охопити кризою весь світ. Потрібно виправити її часом серйозні помилки, що створюють нові поділи між народами і в самих народах, а також запевнити, щоб перерозподіл багатств не відбувався одночасно з перерозподілом бідності або просто з її поглибленням, чого ми можемо побоюватися у випадку неналежної поведінки у нинішній ситуації. Довший час вважалося, що бідні народи повинні залишитися на зафіксованій стадії розвитку, а також задовольнятися філантропізмом розвинених народів. Проти цієї ментальності виступив Павло VI у Populorum progressio. Нині матеріальні ресурси, доступні для порятунку цих народів від бідності, потенційно є більшими, ніж колись, але в більшості скористалися ними саме народи у розвинених країнах, які більше виграли від лібералізації руху капіталу і праці. Отже, розширення сфери добробуту на світовому рівні не мають вповільнювати егоїстичні, протекціоністські або продиктовані особистими інтересами проекти. Справді, участь нових або тих, що розвиваються, країн дає нам змогу легше долати кризу. Перехід, притаманний процесові глобалізації, становить великі труднощі та небезпеки, які можна здолати, лише якщо ми усвідомимо собі основний антропологічний і етичний дух, який із глибини скеровує глобалізацію у бік солідарної гуманізації. На жаль, над цим духом часто домінують або його придушують етичні та культурні міркування індивідуалістичного та утилітарного характеру. Глобалізація є багатовимірним та полівалентним явищем, і її треба розуміти у неоднорідності та єдності всіх її вимірів, включно з теологічним. Це дасть змогу відчути та спрямовувати людство у дусі взаємної поваги, комунії і взаємного ділення благами.

РОЗДІЛ IV
РОЗВИТОК НАРОДІВ, ПРАВА І ОБОВ'ЯЗКИ, СЕРЕДОВИЩЕ

43. "Загальна солідарність, яка є фактом і благом для нас, є також і обов'язком" [Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 17: l.c., 265-266]. Сьогодні багато осіб схильні вважати, що нікому нічого не винні, крім самих себе. Вони вважають, що мають тільки права і часто натикаються на серйозні ускладнення у дозріванні до відповідальності за інтегральний розвиток себе та іншої людини. З цієї причини важливо домагатися нової рефлексії над тим, у який спосіб права передбачають обов'язки, без яких вони перероджуються у сваволю [Пор. Іван Павло II, Послання на Всесвітній День Миру 2003, 5: AAS
95 (2003) 343 Зображення 95 (2003) 343]. Ми є нині свідками серйозного протиріччя. З одного боку, ми спостерігаємо за домаганням вигаданих прав безапеляційного та зайвого характеру, домаганням їх визнання і захисту державними органами, а з іншого боку, існують елементарні та фундаментальні права, які не визнають і порушують щодо дуже значної частини людства [Пор. Іван Павло II, Послання на Всесвітній День Миру 2003, 5: AAS 95 (2003) 343 Зображення 95 (2003) 343]. Часто спостерігається зв'язок між домаганням права на надлишок чи просто права на порушення права і гріх у багатих суспільствах та браком харчів, питної води, середньої освіти чи медичного обслуговування у деяких регіонах недорозвиненого світу, а також на окраїнах великих метрополій. Згаданий зв'язок полягає у факті, що права індивіда, відірвані від контексту обов'язків, який надає їм закінчений сенс, стають нерозумними і розкручують практично необмежену і позбавлену критеріїв спіраль бажань. Перебільшене акцентування на правах закінчується забуттям обов'язків. Обов'язки визначають права, оскільки випливають із антропологічного і етичного контексту. Якщо права вписуються в об'єктивну правду, то не стають сваволею. Через це обов'язки зміцнюють права і пропонують їхній захист, і промоцію цього треба взяти як завдання, яке потрібно виконати у службі загальному благу. Натомість, якщо права людини ґрунтуються лише на рішенні зібрання громадян, вони можуть бути змінені будь-якої миті, отже, обов'язок поваги до них і їх дотримання у загальній свідомості послаблюється. Тоді уряди, а також міжнародні організації можуть забути про об'єктивність і "невідчужуваність" прав. Коли доходить до цього, справжній розвиток народів наражається на небезпеку [Пор. Бенедикт XVI, Послання на Всесвітній День Миру 2007, 13: l.c. 781-782]. Подібна поведінка ставить під сумнів авторитет міжнародних організацій, особливо в очах країн, що більше потребують розвитку. Вони домагаються, щоб міжнародна спільнота вважала своїм обов'язком допомагати їм у тому, щоб вони стали "творцями власної долі" [Пор. Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 65: l.c., 289], тобто щоб вони прийняли зі свого боку обов'язки. Обмін взаємними обов'язками мобілізує набагато більше, ніж усього лише домагання прав.
44. Концепція прав і обов'язків у розвитку повинна враховувати також питання, пов'язані з демографічним зростанням населення. Це дуже важливий аспект справжнього розвитку, тому що він стосується невідчужуваних цінностей життя і сімейних цінностей [Пор. Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 36-37: l.c., 275-276]. Помилкою є бачити чисельність населення першою причиною відсталості, зокрема з економічної точки зору: досить відзначити, з одного боку, значне зниження дитячої смертності та збільшення очікуваної тривалості життя, які помітні в економічно розвинених країнах, з іншого боку - ознаки кризи, які помітні у суспільствах, де є тривожне зниження рівня народжуваності. Звичайно, треба приділяти належну увагу відповідальному народжуванню дітей, яке, серед іншого, становить фактичний внесок в інтегральний людський розвиток. Церква, якій залежить на справжньому людському розвиткові, рекомендує йому повну повагу до людських цінностей, у тому числі у використанні сексуальності. Її не можна зводити до простого гедоністичного факту чи веселощів, як і не можна зводити статевого виховання до технічного інструктажу, який дбає лише про захист від можливого зараження чи "ризику" завагітніти. Це дорівнювало б зубожінню та ігноруванню глибокого значення сексуальності, яке має бути розглянуте і прийняте з відповідальністю і людиною, і спільнотою. Відповідальність забороняє трактування сексуальності просто як джерела задоволення, чи регулювання її через політику примусового планування народжуваності. В обох випадках ми маємо справу з матеріалістичними політикою та діями, в яких люди у кінцевому підсумку страждають від різних форм насильства. Цьому всьому треба протиставити первинну компетенцію сімей у цій сфері [Пор. Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 37: l.c., 275-276], а також відповідну освіту батьків, зважаючи на державу та її рестриктивну політику.
Морально відповідальна відкритість до життя становить суспільне та економічне багатство. Великі народи могли вийти з бідності завдяки своїй великій чисельності та здібностям їхніх мешканців. І навпаки, народи, що колись процвітали, зараз перебувають у фазі невизначеності, а в деяких випадках занепад пояснюється зниженням рівня народжуваності, яке є ключовою проблемою у суспільствах розвиненого добробуту. Зниження рівня народжуваності, іноді нижче за так званий "коефіцієнт відтворення", викликає також кризу системи соціального захисту, підвищення витрат на її утримання, зменшує накопичені заощадження і, як наслідок, фінансові ресурси, необхідні для інвестицій, скорочує кількість кваліфікованих працівників, зменшує резерви "мізків", які можна використовувати для потреб народу. Крім того, маленькі, а іноді дуже маленькі сім'ї наражаються на загрозу зубожіння соціальних зв'язків і неможливість забезпечити ефективну солідарність. Це ситуації, які демонструють симптом обмеженої впевненості в майбутньому, а також моральної втоми. Таким чином, стає суспільною і навіть економічною необхідністю знову запропонувати новим поколінням красу сім'ї та шлюбу, відповідність цих інститутів найглибшим потребам серця і гідності особи. З цієї перспективи, завданням держав є проведення такої політики, яка пропагує центральний характер і цілісність сім'ї, заснованої на шлюбі між чоловіком і жінкою, яка є першим і життєво важливим осередком суспільства [Пор. ІІ Ватиканський Собор, Декрет Apostolicam actuositatem, 11], дбаючи про її економічні та фінансові проблеми, з повагою до природи її відносин.
45. Відповідь на найглибші моральні потреби особи також має важливі та добродійні наслідки в економічному вимірі. Справді, економіці для її правильного функціонування потрібна етика - не будь-яка етика, а етика, дружня людині. Сьогодні чимало мовиться про етику у сфері економіки, фінансів, підприємництва. Виникають центри вивчення і навчальні програми в галузі етики бізнесу, у розвиненому світі поширюється система етичних сертифікатів, що йде в кільватері ідей громадської відповідальності бізнесу. Банки пропонують так звані "етичні" рахунки та інвестиційні фонди. Розвиваються "етичні фінансування", перш за все за посередництва мікрокредиту, а більш загально - мікрофінансування. Ці процеси отримують прихильність і заслуговують на широку підтримку. Треба, щоб їхні позитивні наслідки відчули в найменш розвинених регіонах землі. Добре було б разом із цим опрацювати валідні критерії розпізнання, бо можна зауважити певне зловживання прикметником "етичний", який, застосований у невизначений спосіб, може означати цілком інший зміст, аж до того, що під цим поняттям прикриватися рішення і альтернативи, протилежні справедливості та справжньому благу людини.
Багато залежить від базової моральної системи. У цій сфері соціальне вчення Церкви пропонує свій специфічний внесок, підставою якого є створення людини "на образ Божий" (Бут. 1:27). Із цього випливає недоторканна гідність людської особи, а також трансцендентна цінність природних моральних норм. Економічна етика, яка не брала б до уваги цих двох стовпів, наражалася б неминуче на втрату своїх особливих рис і підпорядкування інструменталізації, точніше кажучи, була б підпорядкована існуючим економічно-фінансовим системам, замість того, щоб коригувати їхні помилки. Крім того, вона могла б виправдовувати фінансування неетичних проектів. Більше того, не треба звертатися до слова "етика" в ідеологічно дискримінуючий спосіб, даючи зрозуміти, що не є етичними ініціативи, формально не забезпечені цим означенням. Треба намагатися - а це важливе зауваження - щоб не тільки виникали сектори чи "етичні відділи" в економіці чи фінансах, а щоб вся економіка та фінанси були етичними і були такими не з огляду на потребу у зовнішній етикетці, а з огляду на повагу до внутрішніх вимог щодо їх природи. Щодо цього ясно висловлюється соціальне вчення Церкви, нагадуючи, що економіка зі всіма своїми галузями є сектором людської діяльності [Пор. Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 14: l.c., 264; Іван Павло II, Енцикліка Centesimus annus, 32: l.c., 832-833].
46. Розглядаючи тему відношення бізнесу і етики, як і еволюції виробничої системи, видається, що прийнята донині диференціація підприємств, що мають на меті прибуток (profit), та організацій, які не націлені на прибуток (non profit), вже не відображають усю реальність, ані не можуть ефективно орієнтувати на майбутнє. За останні десятиріччя з'явилася широка проміжна сфера між двома типами підприємств. Її творять традиційні підприємства, які, однак, підписують угоди щодо допомоги відсталим країнам; фонди, що є ініціативою поодиноких підприємств; групи підприємств, що ставлять за мету суспільну користь; різнобарвний світ суб'єктів так званої громадянської економіки і економіки комунії. Не йдеться лише про "третій сектор", але про нову, широку і комплексну реальність, що охоплює приватну і публічну власність, яка не виключає прибутку, але розглядає його як інструмент реалізації гуманістичних і суспільних цілей. Факт, чи такі підприємства розподіляють прибутки чи ні, приймають цю чи іншу передбачену юридичними нормами форму, стає другорядним щодо їхньої готовності розуміти прибуток як інструмент досягнення мети, якою є гуманізація ринку і суспільства. Треба побажати, щоб ці нові форми підприємств знайшли у всіх країнах відповідну юридичну і фіскальну конфігурацію. Вони, не зменшуючи значення економічної та суспільної корисності традиційних форм підприємництва, здійснюють перетворення системи у напрямі прозорішого і реальнішого прийняття обов'язків із боку економічних суб'єктів. І не тільки. Сама багатоманітність інституційних форм підприємництва створює більш цивілізований і водночас конкурентніший ринок.
47. У країнах, засуджених на виключення або маргіналізацію у світі глобальної економіки треба реалізовувати розвиток різних форм підприємництва, а особливо тих, які здатні трактувати прибуток як інструмент досягнення цілі гуманізації ринку і суспільства. Важливо продовжувати проекти допомоги у розумінні та управлінні прагнення до зміцнення прав, передбачаючи, однак, завжди пропорційну відповідальність. У діяльності на справу розвитку треба зберегти засаду центральності людської особи, яка є суб'єктом, що в першу чергу повинен взяти собі розвиток за обов'язок. Головним благом є поліпшення життєвого стану конкретних осіб даного регіону, щоб вони могли сповнити цей обов'язок, що його не дозволяє виконувати нинішня бідність. Піклування ніколи не може бути абстрактним. Програми розвитку, щоб бути пристосованими до окремих ситуацій, мусять бути гнучкими. Натомість особи, що користають із них, мають бути безпосередньо заангажовані в їх планування і стати протагоністами їх реалізації. Потрібно також застосувати критерії зростання і супроводу - разом із контролем результатів - бо немає загальнообов'язкових рецептів. Багато залежить від конкретної реалізації намірів. "Оскільки народи є творцями власного розвитку, вони найперше відповідають за нього. Однак вони не зможуть його реалізовувати в ізоляції від інших" [Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 77: l.c., 295]. Сьогодні, у світлі зміцнення процесу поступової інтеграції планети, це застереження Павла VI стає ще більш актуальним. Динаміка включення не містить нічого механічного. Рішення потрібно пристосовувати до життя народів і конкретних осіб, розсудливо оцінюючи кожну ситуацію. Поряд із макропроектами потрібними є мікропроекти, та, насамперед, фактична мобілізація всіх суб'єктів громадянського суспільства: як юридичних осіб, так і фізичних.
Міжнародне співробітництво потребує осіб, які беруть участь у процесі економічного і цивілізаційного розвитку шляхом солідарної присутності, супроводу, навчання і поваги. З цієї точки зору, міжнародні організми повинні задуматися над реальною дієвістю своїх бюрократичних і адміністративних апаратів, часто дуже дорогих. Трапляється інколи, що адресат допомоги стає корисним тому, хто йому допомагає, і що бідніші служать для збереження при житті дорогих бюрократичних організацій, які на власне утримання затверджують дуже високий відсоток цих ресурсів, що мають бути, по суті, призначені на розвиток. У цій перспективі належало б висловити побажання, щоб усі міжнародні, а також і неурядові, організації подбали про цілковиту прозорість, інформуючи жертводавців і громадську думку про відсоток отриманих фондів, призначений на програми співробітництва, про справжній вміст цих програм і, врешті, про структуру коштів самої інституції.
48. Тема розвитку сьогодні також сильно пов'язана з обов'язками стосовно ставлення людини до довкілля. Бог дав його всім, а використання його є для нас відповідальністю щодо бідних, майбутніх поколінь і всього людства. Якщо природа, а перш за все людська істота, вважатиметься плодом випадку чи еволюційного детермінізму, в сумлінні свідомість відповідальності слабне. Віруючий розпізнає у природі чудесний ефект творчої дії Бога, яким людина може відповідально користуватися, щоб задовольнити свої обґрунтовані потреби - матеріальні та нематеріальні - з пошаною внутрішньої рівноваги самого творіння. Якщо таке бачення зникає, людина починає вважати природу недоторканим табу, або навпаки - допускається зловживань щодо неї. Обидві ці позиції не відповідають християнському баченню природи, що є плодом Божого творіння.
Природа є виразом любові та правди. Вона була перед нами і залишилася нам, дарована Богом як середовище життя. Вона розповідає нам про Творця (пор. Рим. 1:20) і про Його любов щодо людства. Вона призначена, щоб бути "об'єднаною" у Христі в кінця часів (пор. Еф. 1:9-10; Кор. 1:19-20). Отже, і вона є "покликанням" [Іван Павло II, Послання на Всесвітній День Миру 1990, 6: AAS 82 (1990), 150]. Природа є в нашому розпорядження не як "купа випадково розкиданого сміття" [Геракліт Ефеський, (~535 - ~475 до РХ), фрагмент 22 B124, в: H. DIELS i W. KRANZ, Die Fragmente der Vorsokratiker, Weidmann, Berlin 19526], але як дар Творця, який визначив її внутрішній порядок, щоб людина почерпнула з нього належні орієнтації, щоб "порати та доглядати її" (пор. Бут. 2:15). Потрібно також підкреслити, що поводження з природою як важливішої від самої людської особи спрямоване проти справжнього розвитку. Така настанова призводить до неопоганських позицій або до нового пантеїзму: з самої тільки природи, що розуміється в чисто натуралістичному сенсі, не може походити спасіння людини. З іншого боку, потрібно також відкинути протилежну позицію, спрямовану на її цілковиту технізацію, бо довкілля - це не тільки матерія, що нею ми можемо розпоряджатися за власними забаганками, але велична справа Творця, що містить у собі "граматику", яка вказує на доцільність і критерії для мудрого, а не інструментального чи самовільного, користування нею. Сьогодні такі викривлені концепції приносять багато шкоди розвиткові. Цілковите зведення природи до набору простих даних стає джерелом насилля над довкіллям, а навіть напряму обґрунтовує дії, які не шанують самої природи людини. Вона ж бо, складаючись не тільки з матерії, але також і з духу, і будучи такою багатою у значеннях і в трансцендентних цілях, має також нормативний характер і для культури. Людина інтерпретує і формує довкілля завдяки культурі, яка зі свого боку цілеспрямована через відповідальну свободу, уважну до вказівок морального закону. Тому проекти інтегрального людського розвитку не можуть забувати про наступні покоління, а повинні характеризуватися солідарністю і міжгенераційною справедливістю, враховуючи численні сфери: екологічну, юридичну, економічну, політичну і культурну [Папська Рада "IUSTITIA ET PAX", Компендіум соціального вчення Церкви, nn. 451-487].
49. Питання, пов'язані з піклуванням про довкілля і його охороною, змушують серйозно брати до уваги енергетичні проблеми. Грабіжницьке видобування невідновлюваних джерел енергії з боку деяких держав, владних груп і підприємств є ж бо серйозною перешкодою розвиткові бідних країн. Вони не мають економічних ресурсів, ані щоб мати доступ до існуючих невідновлюваних енергетичних джерел, ані щоб фінансувати пошуки нових і альтернативних джерел. Захоплення природних запасів, які в багатьох випадках знаходяться саме в бідних країнах, породжуватиме визиск і часті конфлікти і між народами, і в їх межах. Ці конфлікти часто розігруються на території цих країн, спричиняючи серйозні втрати в термінах смерті, знищень і подальшої деградації. Міжнародна співдружність має негайне завдання знайти інституційні дороги врегулювання справ, пов'язаних із використанням невідновлюваних запасів при участі також бідних країн, так щоби спільно планувати майбутнє.
На цьому напрямку також існує пильна моральна необхідність відновлення солідарності, особливо у стосунках між країнами, що знаходяться на дорозі розвитку, і високоіндустріалізованими країнами [Іван Павло II, Послання на Всесвітній День Миру 1990, 10: l.c., 152-153]. Розвинені суспільства технологічно можуть і повинні зменшити свій енергетичний попит як через розвиток функціонування обробної промисловості, так і через те, щоб серед своїх громадян поширювати більшу екологічну вразливість. Потрібно, крім того, додати, що сьогодні можливо отримати кращу енергетичну ефективність і водночас досягнути прогресу в пошуках альтернативних енергій. Однак, потрібен також глобальний розподіл енергетичних ресурсів, щоб уможливити доступ до них країн, цих ресурсів позбавлених. Їхня доля не може залишитися в руках першого, що дістався до них, чи залишеною на поталу логіки сильнішого. Йдеться про важливі проблеми, які - щоб вирішувати їх у відповідний спосіб - вимагають, з боку всіх, відповідального усвідомлення наслідків, залишених майбутнім поколінням, а особливо - занадто багатьом тих молодих, що живуть у бідних народах, які "домагаються своєї участі в будуванні кращого світу" [Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 65: l.c., 289].
50. Ця відповідальність має глобальний характер, бо стосується не всього лиш енергії, але всього творіння, що його збіднілі багатства новим поколінням лишити не можемо. Людині можна виконувати відповідальну владу над природою, щоб її оберігати, отримувати з неї вигоди, а також і культивувати в нових формах і завдяки новим розвиненим технологіям, так щоб могла вона гідно прийняти і прогодувати проживаюче в ній населення. Для всіх є місце на цій нашій землі: на ній уся людська сім'я повинна знайти необхідні багатства до гідного життя, з допомогою самої природи, що є даром Бога для Його дітей, вносячи власний вклад праці та винахідливості. Мусимо, однак, прийняти як серйозний обов'язок необхідність передати новим поколінням землю у такому стані, щоб також і вони могли гідно в ній проживати і далі обробляти. Засновує це завдання спільного "вибору - після відповідального визначення - дороги, якою треба йти з метою зміцнення союзу між людиною і довкіллям, що має бути відблиском любові творця Бога, від якого ми вийшли і на дорозі до якого ми є" [Пор. Бенедикт XVI, Послання на Всесвітній День Миру 2008, 7: AAS 100 (2008) 41]. Бажано, щоб міжнародна співдружність і окремі уряди зуміли в ефективний спосіб протиставити себе таким способам користування середовищем, які виявляються руйнівними. Також необхідним є здійснення компетентними органами необхідних зусиль, щоб економічні та суспільні кошти, що виникають із користування спільними ресурсами довкілля, стали б прозорими і забезпечувалися тими, хто з них користає, а не іншими народами чи майбутніми поколіннями: охорона середовища, запасів, як і клімату, вимагає, щоб усі відповідальні в міжнародному масштабі діяли колективно і виявили готовність до дії з добрими намірами, шануючи закон і солідарність щодо слабших регіонів планети [Пор. Пор. Бенедикт XVI, Промова до учасників Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй (18.04.2008): Insegnamenti IV, 1 (2008), 618-626]. Одним із найважливіших завдань економіки є власне ефективніше споживання, а не зловживання запасами, маючи завжди на увазі, що поняття ефективності не є аксіологічно нейтральним.
51. Спосіб, у який людина трактує довкілля, впливає на те, як трактує вона саму себе, і навпаки. Це є викликом для сьогоднішнього суспільства - серйозно переглянути свій стиль життя, який у багатьох частинах світу схиляється до гедонізму і консумпціонізму, залишаючись байдужим до шкоди, що з цього виникає [Пор. Іван Павло II, Послання на Всесвітній День Миру 1990, 13: l.c., 154-155]. Потрібна ефективна зміна ментальності, яка нас схилить до прийняття нових стилів життя, "у яких пошук правди, краси і добра, а також спільнота людей, що прагне спільного розвитку, були б елементами, що визначають вибір якості споживання, ощадливості та інвестицій" [Пор. Пор. Іван Павло II, Енцикліка Centesimus annus, 36: l.c., 838-840]. Кожне порушення солідарності та громадянської дружби спричиняє екологічну шкоду, подібно як зі свого боку деградація середовища викликає незадоволення в суспільних відносинах. Природа, особливо в наші часи, є настільки інтегрованою у суспільні та культурні динаміки, що не є вже майже незалежною змінною. Запустілі землі та вичерпування продуктивності деяких рільничих угідь - також наслідок збіднення населення, що там мешкає, та його відсталості. Збільшуючи динаміку економічного і культурного піднесення цього населення, збережемо і природу. Крім того, скільки ж природних ресурсів знищили війни! Мир народів і між народами уможливив би також більшу охорону природи. Захоплення ресурсів, особливо води, може викликати серйозні конфлікти між задіяними спільнотами. Мирна угода, що стосується використання ресурсів, може рятувати природу і водночас добробут зацікавлених суспільств.
Церква відповідальна за творення і повинна підкреслювати також і цю відповідальність на публічному форумі. А роблячи це, повинна захищати не тільки землі, воду і повітря як дари творення, що належать усім. Повинна насамперед берегти людину від знищення самої себе. Потрібна, у певному сенсі, певна екологія людини. Деградація природи є ж бо тісно пов'язаною з культурою, що формує людське співжиття: коли "людську екологію" [Пор. Пор. Іван Павло II, Енцикліка Centesimus annus, 38: l.c., 840-841; Бенедикт XVI, Послання на Всесвітній День Миру 2007, 8: l.c., 779] поважають у суспільстві, з цього користається і екологія довкілля. Подібно як людські чесноти є між собою поєднаними - так що ослаблення однієї загрожує іншим, - так і екологічна система базується на повазі до проекту, що стосується і здорового співжиття у суспільстві, і добрих відносин із природою.
Для охорони природи не вистачає спонукальних чи обмежуючих економіку дій, ані навіть відповідних повчань. Це важливі інструменти, але вирішальною проблемою є цілісна моральна позиція суспільства. Якщо не поважається право на життя і на природну смерть, якщо зачаття, вагітність і народження людини робиться штучно, якщо людські ембріони жертвуються на дослідження, загальна свідомість зрештою втрачає поняття людської екології, а разом із ним поняття екології довкілля. Є протиріччям закликати нові покоління шанувати довкілля, тоді як виховання і законодавство не допомагають їм поважати самих себе. Книга природи є одна і нероздільна у тому, що стосується довкілля, сфери життя, сексуальності, подружжя, сім'ї, суспільних відносин, одним словом - сфери інтегрального людського розвитку. Обов'язки, які ми маємо щодо середовища, сполучаються з обов'язками, які ми маємо щодо особи як такої, як і стосовно інших. Не можна дотримуватися одних, порушуючи інші. Це є серйозним протиріччям сьогоднішньої ментальності та практики, яка принижує особу, руйнує довкілля і шкодить суспільству.
52. Правди і любові, нею відкритої, не можна продукувати, можна тільки прийняти. Їхнім остаточним джерелом не є і не може бути людина, але Бог, тобто Той, який є Правдою і Любов'ю. Ця засада дуже важлива для суспільства і для розвитку, оскільки ані одна, ані друга не можуть бути тільки людськими витворами - саме покликання до розвитку осіб і народів не опирається на звичайних людських роздумах, але воно є вписаним у початковий план щодо нас і є для нас усіх обов'язком, який має бути прийнятий у вільний спосіб. Те, що нам передує і що нас становить - співіснуючі Любов і Правда - вказують нам, що буде благом і в чому полягає наше щастя. Отже, вказують нам дорогу до справжнього розвитку.

РОЗДІЛ V
СПІВРОБІТНИЦТВО ЛЮДСЬКОЇ СІМ'Ї

53. Одним із найстрашніших видів бідності, яких людина може зазнати, є самотність. Точніше кажучи, й інші форми бідності, включно з матеріальними, мають своєю причиною ізоляцію, відсутність любові чи складнощі з нею. Досить часто різні види бідності породжуються відкиданням Божої любові, первинною трагічною замкнутістю у собі людини, яка вважає себе самодостатньою або, навпаки, якимось незначущим і тимчасовим явищем, "чужим" у цьому випадково створеному Всесвіті. Людина є відчуженою, коли вона залишається самою або відірваною від реальності, коли вона відмовляється мислити про певний Фундамент, вірити в нього [Пор. Іван Павло II, Енцикліка Centesimus annus, 41: l.c., 843-845]. Все людство загалом є відчуженим тоді, коли ввіряється тільки людським проектам, фальшивим ідеологіям і утопіям [Пор. Іван Павло II, Енцикліка Centesimus annus, 41: l.c., 843-845]. Сьогодні людство виглядає набагато більш інтерактивним, ніж учора: ця більша близькість повинна перетворитися на справжню спільноту. Розвиток народів залежить насамперед від визнання того, що вони являють собою єдину родину, яка співпрацює у справжній спільноті і складається із суб'єктів, які не лише просто живуть один біля одного [Пор. Іван Павло II, Енцикліка Evangelium vitae, 20: l.c., 422-424].
Павло VI зауважував, що "світ потерпає через брак думки" [Енцикліка Populorum progressio, 85: l.c., 298-299]. Ці слова містять констатацію, але перш за все - побажання: потрібен новий злет думки, щоб краще зрозуміти імплікацію факту нашого родинного життя, взаємні відносини між народами на Землі заохочують нас до цього злету, щоб інтеграція відбувалася радше під знаком солідарності [Пор. Іван Павло II, Послання на Всесвітній День Миру 1998, 3: AAS 90 (1998), 150; те ж, Промова до членів Фонду Centesimus annus pro Pontifice (9.05.1998), 2: Insegnamenti XXI, 1 (1998), 873-874; те ж; Промова під час зустрічі з громадськими і політичними діячами та дипломатичним корпусом, Відень (20.06.1998), 8: Insegnamenti XXI, 1 (1998), 1435-1436; те ж, Послання з нагоди Дня Католицького Університету Найсвятішого Серця (5.05.2000), 3: Insegnamenti XXIII, 1 (2000), 758], а не маргіналізації. Таке мислення зобов'язує до критичного поглиблення категорії "відносини", надання їй оціночних функцій. Йдеться про завдання, яке не можна виконати тільки за допомогою суспільних наук, оскільки воно вимагає втручання таких дисциплін, як метафізика і теологія, аби чітко зрозуміти трансцендентну гідність людини.
Людське створіння, яке має духовну природу, реалізовується у міжособових відносинах. Що більше воно щиро переживає, то більш зрілою стає його особиста ідентичність. Людина набуває гідності не шляхом ізоляції, а налагоджуючи відносини з іншими та з Богом. Тож значимість цих відносин набуває фундаментального характеру. Це стосується також і народів. Тому дуже корисним для їхнього розвитку є метафізичне бачення відносин між особами. Виходячи з цього, розум знаходить інспірацію і орієнтацію у християнському одкровенні. Згідно з ним, спільнота людей не втягує в себе особу, стираючи її автономію, як це буває у різних формах тоталітаризму. Навпаки, у християнському світосприйнятті спільнота надає окремій особі більшої гідності, оскільки відносини між особою та спільнотою - це взаємини одного виду цілісності з іншим видом цілісності [За св. Томою "ratio partis contrariatur rationi personae" в: III Sent. d. 5, 3, 2; рівно ж "Homo non ordinatur ad communitatem politicam secundum se totum et secundum omnia sua" в: Summa Theologiae I-II, q. 21, a. 4, ad 3um]. Аналогічно до того, як спільнота сім'ї не анулює у собі осіб, що її творять, як і сама Церква надає більшої гідності "новому створінню" (Гал. 6:15; 2 Кор. 5:17), яке через обряд Хрещення долучається до її живого Тіла, так і єдність сім'ї людства не анулює в собі осіб, народів і культур, а надає їм більшої прозорості у взаємних стосунках, міцніше об'єднує їх у їхньому законному різноманітті.
54. Тема розвитку народів збігається з темою залучення усіх осіб і народів до однієї спільноти людської сім'ї, солідарно побудованої на базі фундаментальних цінностей справедливості й миру. Повноту розуміння цієї точки зору ми знаходимо у відносинах між Особами Святої Трійці в єдиній Божій Субстанції. Трійця - це абсолютна єдність, оскільки три Божі Особи являють собою чисту взаємність. Взаємна прозорість між трьома Божими Особами є повною, а зв'язок між ними - цілковитим, оскільки вони являють собою абсолютну єдність і неповторність. Бог прагне долучити й нас до цієї реальності причастя: "вони були одно так само, як і ми одно" (Ів. 17:22). Церква є знаком та інструментом цієї єдності [Пор. ІІ Ватиканський Собор, Догматична Конституція Lumen gentium, 1]. Також і відносини між людьми в історії повинні отримати лише користь із застосування цього Божого зразка. Особливо у світлі сповіщеної таємниці Святої Трійці треба усвідомлювати, що справжнє відкриття не означає відцентрового розосередження, а, навпаки, ще глибше взаємопроникнення. Це виявляється також і в загальному людському досвіді любові та правди. Подібно як сакраментальна любов між чоловіком і жінкою з'єднує їх духовно в "одне тіло" (Бут. 2:24; Мт. 19:5; Еф. 5:31) і з двох частин робить справжню єдність у взаєминах, аналогічним чином і правда єднає між собою людські душі та змушує їх мислити однаково, притягаючи їх і з'єднуючи в собі.
55. Християнське одкровення про єдність людського виду передбачає метафізичну інтерпретацію "humanum", у якій здатність до взаємин являє собою істотний елемент. Також і інші культури і релігії навчають братства і миру, отже, є дуже важливими для комплексного людського розвитку. Не бракує, однак, релігійних і культурних концепцій, які не приймають у повній мірі засади любові та правди, і таким чином гальмують справжній людський розвиток або навіть перешкоджають йому. Сучасний світ сповнений деякими культурними ідеями з релігійним підґрунтям, які не спрямовують людину до спільноти, а ізолюють її у пошуках індивідуального добробуту, коли вона обмежується задоволенням психологічних очікувань. Окрім того, певне множення релігійних доріг, що торуються малими групами або навіть поодинокими особами, а також релігійний синкретизм можуть стати чинниками розосередження і браку ангажування. Можливим негативним наслідком процесу глобалізації є тенденція сприяння такому синкретизму [Пор. Іван Павло II, Промова під час публічної сесії Папських Теологічної Академії і св.. Томи Аквінського (8.11.2001), 2: Insegnamenti XXIV, 2 (2001), 676], підживлення таких форм "релігії", які віддаляють людину від людини, замість того, щоб допомогти їм зустрітися, віддаляють людину й від реальності. Водночас залишаються деякі культурні та релігійні заповіти, які заганяють суспільство у тривкі соціальні касти, у формах магічних вірувань, які зневажливо ставляться до гідності людської особи і передбачають покірливість щодо окультних сил. На цьому рівні любові та вірі стає дуже складно утвердити себе. А це, у свою чергу, завдає шкоди справжньому розвитку.
Якщо, з одного боку, правдою є те, що розвиток потребує релігії і культур різних народів, то з іншого боку - правдою також залишається й те, що нам необхідне відповідне розпізнавання. Релігійна свобода не означає релігійної байдужості й не передбачає, що всі релігії рівні [Пор. Конгрегація Наки Віри, Декларація Dominus Jesus (6.08. 2000), 22: AAS 92 (2000), 763-764; Пор. також: Доктринальна нота стосовно певних питань, пов'язаних з участю і позицією католиків в політичному житті (24.11.2002), 8: Libreria Editrice Vaticana, Citta del Vaticano, с. 16]. Здатність розпізнавати, яка з культур і релігій робить свій внесок у побудову суспільної співдружності, де шанується спільне добро, особливо потрібна тим, хто володіє політичною владою. Таке розпізнавання повинне керуватися критеріями любові та правди. Оскільки на кін ставиться розвиток людей і народів, то він враховуватиме можливість емансипації і входження у перспективу насправді універсальної людської співдружності. "Ціла людина і всі люди" - таким є критерій для оцінювання також культур і релігії. Християнство - релігія "Бога з людським обличчям" [Бенедикт XVI, Енцикліка Spe salvi, 31: l.c., 1010; те ж, Промова до учасників IV Національного конгресу Церкви в Італії (19.10.2006): l.c., 465-477] містить у собі такий критерій.
56. Християнська релігія та інші релігії можуть зробити свій внесок у розвиток лише за умови, що Бог знайде місце у публічній сфері, з особливим прицілом на культурний, соціальний, економічний та особливо політичний вимір. Суспільна наука Церкви створилася для того, щоб домагатися цього "Статуту громадянських прав" [Іван Павло II, Енцикліка Centesimus annus, 5: l.c., 798-800; Бенедикт XVI, Промова до учасників IV Національного конгресу Церкви в Італії (19.10.2006), l.c., 471] для християнської релігії. Заперечення права на публічне визнання власної віри і на дії, спрямовані на те, щоб правдою віри формувати також публічне життя, спричиняє негативні наслідки для справжнього розвитку. Вилучення релігії з публічної сфери, подібно як релігійний фундаменталізм, із іншого боку, перешкоджають зближенню людей, а також їхній співпраці на благо поступу людства. Тоді публічне життя втрачає мотивацію, а політика набуває форми утиску і агресії. Існує небезпека, що права людини не поважатимуть, оскільки вони або позбуваються свого трансцендентального підмурівку, або перестає визнаватися особиста свобода. У лаїцизмі та фундаменталізмі ми втрачаємо можливість плідного діалогу і корисної співпраці між розумом та релігійною вірою. Розум потребує постійного очищення за допомогою віри. Це ж стосується і політичного розуму, який не слід вважати всемогутнім. З іншого боку, релігія потребує постійного очищення через розум, щоб показати своє справжнє людське обличчя. Припинення цього діалогу тягне за собою дуже серйозний ризик для розвитку людства.
57. Плідний діалог між вірою та розумом робить ефективнішою справу милосердя у суспільній сфері та створює найбільш відповідні рамки для розвитку братського співробітництва між віруючими і невіруючими у спільному прагненні до праці на благо справедливості й миру на Землі. У пастирській Конституції Gaudium et spes батьки церкви стверджували: "У віруючих і невіруючих існує майже спільна позиція, що на Землі людина має стати центром і найвищим пунктом усього сущого" [N. 12]. Для віруючих людей світ не є продуктом ані випадку, ані необхідності, а Божого плану. Звідси походить обов'язок віруючих об'єднати свої зусилля зі всіма людьми доброї волі, представниками інших релігій або невіруючими, щоб цей наш світ дійсно відповідав Божому плану: жити єдиною сім'єю під наглядом Творця. Особливим свідченням любові та провідним чинником братського співробітництва віруючих і невіруючих безсумнівно є принцип субсидіарності [Пор. Пій XI, Енцикліка Quadragesimo anno (15.05.1931): AAS 23 (1931), 203; Іван Павло II, Енцикліка Centesimus annus, 48: l.c., 852-854; Пор. Катехизм Католицької Церкви, 1883], що є проявом невід'ємної людської свободи. Субсидіарність є передовсім допомогою людині через автономію опосередкованих груп та об'єднань. Допомога такого виду стає доречною, коли особа чи суспільні суб'єкти не здатні дати собі раду самостійно. Вона завжди передбачає емансипуючу доцільність, оскільки сприяє свободі та партиципації у процесі перейняття відповідальності. Субсидіарність поважає гідність особи, в якій вона вбачає суб'єкта, завжди готового дати щось іншим. Визнаючи у взаємності внутрішню конституцію людини, субсидіарність є найефективнішим засобом захисту від будь-якої форми патерналістичної соціальної системи. Вона може бути і проявом диференційованої артикуляції планів, а отже багатоманітності суб'єктів, і їхньої координації. Тож мова йде про принцип, що найкраще пасує для керування глобалізацією і спрямування її на справжній людський розвиток. Щоб не створити небезпечної універсальної влади монократичного типу, керування глобалізацією повинне характеризуватися субсидіарністю, репрезентованою на багатьох рівнях і в різних площинах, які взаємно співпрацюють. Глобалізація, без сумніву, потребує влади, оскільки піднімає проблеми досягнення спільного глобального блага. Проте, така влада має бути організованою в дусі субсидіарністі та диференціювання компетенцій [Пор. Іван XXIII, Енцикліка Pacem in terris, 74], щоб вона не порушувала свободи і конкретно довела свою ефективність.
58. Засада субсидіарності має бути тісно пов'язаною із засадою солідарності, і навпаки. Оскільки субсидіарність без солідарності приводить до суспільного партикуляризму, так само солідарність без субсидіарності приводить до такої соціальної системи, яка принижує нужденних. Це правило загального характеру потрібно мати на увазі також тоді, коли ми ангажуємося у справи міжнародної допомоги і розвитку. Така допомога, незалежно від наміру донорів, може інколи загнати якийсь народ у стан залежності або навіть створювати ситуації локального домінування і здирництва в країні. Справжня економічна допомога не повинна мати інших прихованих цілей. Вона має стосуватися не тільки урядів зацікавлених країн, але також локальних суб'єктів господарювання, активістів громадянського суспільства, заангажованих у справи культури, включно з локальними церквами. Програми допомоги повинні у щораз більшій мірі нести на собі ознаки програм, доповнених низовою участю. Адже правдою є те, що найбільш цінним багатством, яким володіє країна-акцептор допомоги з розвитку, є людський ресурс: це - справжній капітал, який потрібно примножувати, щоб забезпечити найбіднішим країнам справді незалежне майбутнє. Потрібно також нагадати, що економічною сферою, в якій країни, що розвиваються, найбільше потребують допомоги, є дозвіл і сприяння тому, щоб їхня продукція поступово виходила на світові ринки. Це зробило б можливим їхню повноправну участь у міжнародному економічному житті. У минулому дуже часто економічна допомога сприяла лише тому, щоб продукція цих країн виходила тільки на маргінальні ринки. Часто це було пов'язано з відсутністю справжньої потреби в цих продуктах: тому необхідно допомогти цим країнам у вдосконаленні якості їхньої продукції та у кращому пристосуванні до попиту. Крім того, дехто часто побоювався конкуренції імпортних продуктів (здебільшого сільськогосподарських) із економічно бідних країн. Потрібно, однак, нагадати, що для цих країн можливість виведення на ринки їхніх продуктів дуже часто означає гарантію їхнього виживання у коротко- або довгостроковій перспективі. Справедлива і врівноважена міжнародна торгівля в аграрній галузі може принести вигоди всім: як стороні пропозиції, так і попиту. Виходячи з цього, необхідним є не лише надати цій продукції комерційного спрямування, а й також встановити правила світової торгівлі, які б підтримали цю тенденцію та посилили фінансування допомоги з розвитку, аби сприяти продуктивності економіки країн, що розвиваються.
59. Співпраця задля розвитку не може обмежуватися лише економічним виміром, вона повинна стати доброю можливістю для культурних і людських зустрічей. Якщо суб'єкти співробітництва в економічно розвинутих країнах, як це іноді буває, не вбачають важливості у власній та чужій культурній ідентифікації, а також ідентифікації, яка базуються на людських цінностях, то вони не зможуть зав'язати жодного серйозного діалогу з громадянами бідних країн. Якщо до кожної культурної пропозиції вони підходять байдуже і без розпізнавання, то вони не будуть у стані перейняти відповідальність за їхній справжній розвиток [Пор. Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 10. 41: l.c., 262. 277-278]. Технологічно розвинені суспільства не повинні плутати свій технологічний розвиток із нібито культурною вищістю, вони повинні відкрити в собі іноді забуті чесноти, які дозволили їм розцвітати під час історичного розвитку. Суспільства, що розвиваються, повинні залишитися вірними всьому тому, що є дійсно людським у їхніх традиціях, уникаючи автоматичного нав'язування собі механізмів глобалізованої технологічної цивілізації. У всіх культурах присутні особливі та різноманітні етичні співзвучності, які є виразом самої людської природи, бажаної Творцем, і які етична мудрість людства називає природнім правом [Пор. Бенедикт XVI, Промова до учасників Міжнародної Теологічної Комісії (5.10. 2007): Insegnamenti III, 2 (2007), 418-421; те ж, Промова до учасників міжнародного Конгресу на тему природного права, організованого Папським Латеранським Університетом (12.02.2007): Insegnamenti III, 1 (2007), 209-212]. Таке загальне моральне право є міцним підмурівком для будь-якого культурного, релігійного і політичного діалогу, воно не дозволяє багатоманітному плюралізму різних культур відступати від спільного пошуку правди, добра і Бога. Тому згода на акцептацію цього права, виписаного в людських серцях, становить передумову будь-якої конструктивної суспільної співпраці. У всіх культурах присутні тягарі, від яких потрібно звільнитися, а також темряви, з яких потрібно виходити. Християнська віра, яка втілюється в культури, переростаючи їх, може їм допомогти зростати у взаємній близькості та солідарності, з користю для загального всесвітнього розвитку.
60. У пошуках рішень для актуальної економічної кризи допомога задля розвитку бідних країн має трактуватися як справжній інструмент створення багатств для всіх. Чи зміг би якийсь інший проект допомоги передбачати таке суттєве зростання вартості, зокрема й для світової економіки, як підтримка народів, які ще перебувають у початковій або в не дуже прогресивній фазі свого економічного піднесення? З цієї точки зору, економічно більш розвинуті держави зроблять усе можливе, щоб виділити більші обсяги свого валового внутрішнього продукту на допомогу для розвитку, дотримуючись зобов'язань, наданих на рівні міжнародної співдружності. Вони можуть також зробити це, ревізуючи свою політику допомоги та соціальної солідарності, використовуючи принцип субсидіарності та створюючи досконаліше інтегровані системи соціальної допомоги за активної участі приватних осіб, а також громадянського суспільства. Таким чином, можна навіть покращити справу соціальної допомоги і сприяння та водночас зекономити кошти, призначені для міжнародної солідарності, зокрема усуваючи марнотратство й фінансові зловживання. Система соціальної солідарності, що характеризується ширшою участю та органічністю побудови і є менш бюрократичною, але не менш скоординованою, дозволила б спрямувати ці досі дрімаючі енергії на благо солідарності між народами.
Вигідним для розвитку могло б також стати ефективне застосування так званої фіскальної субсидіарності, яка дозволила б громадянам вирішувати питання розподілу і спрямування податків, які вони виплатили державі. Якщо при цьому вдасться уникнути партикуляристичних спотворень, то це сприятиме активізації низових форм соціальної солідарності, з очевидною вигодою з боку солідарності для розвитку.
61. Ширша солідарність на міжнародному рівні проявляється насамперед у подальшому створенні (навіть в умовах економічної кризи) ширшого доступу до освіти, яка, крім того, є істотною умовою дієвості міжнародної співпраці. Вживаючи поняття "освіта", ми маємо на увазі не тільки вишкіл або підготовку до праці - хоча і перше, і друге є важливими чинниками розвитку, - але всеохопне формування особистості. У зв'язку з цим потрібно наголосити на певному проблемному аспекті: щоб виховувати, потрібно знати, що таке - людська особа, і розуміти її природу. Утвердження релятивістського бачення цієї природи породжуватиме серйозні проблеми для виховання, особливо для морального виховання, формуючи її розширене трактування в універсальному вимірі. Піддавшись такому релятивізму, всі стають біднішими. Зі свого боку, це справлятиме негативний вплив на дієвість допомоги найбіднішому населенню, яке потребує не лише економічних чи технічних ресурсів, але й також педагогічних методів і засобів, які б підтримували особу в її повноцінній людській реалізації.
Для розуміння цієї проблеми варто використати приклад міжнародного туризму [Пор. Бенедикт XVI, Промова до єпископів Таїланду з візитом ad limina (16.05.2008): Insegnamenti IV, 1 (2008), 798-801], який може стати істотним чинником економічного розвитку і культурного зростання, але може також перетворитися на інструмент здирництва і моральної деградації. Актуальна ситуація створює екстраординарні можливості для того, щоб економічні аспекти розвитку, тобто грошові потоки і становлення локально важливих бізнесових починань, сполучалися з культурними аспектами, а передовсім - із освітніми. У багатьох випадках саме так і трапляється, однак дуже часто міжнародний туризм перетворюється на антивиховне явище і для туриста, і для місцевого населення. Останнє часто стикається з аморальними й навіть перверзійними діями щодо себе, як, наприклад, у випадку так званого сексуального туризму, жертвами якого стає щоразу більше людей, навіть у молодому віці. Прикро констатувати, що доволі часто це відбувається за підтримки локальних властей, при замовчуванні урядів країн, звідки походять туристи, і за участі багатьох співробітників туристичної галузі. Навіть якщо не брати до уваги таких збочень, то все одно міжнародний туризм доволі часто стає споживацьким і гедоністичним, як виїзд, організований у спосіб, типовий для країн походження. А отже, він не сприяє справжній зустрічі осіб і культур. Тож потрібно подумати про іншу модель туризму, здатну пропагувати справжнє взаємне пізнання, не звужуючи простору для відпочинку і здорової розваги. Тому необхідно підтримувати туризм такого типу, який розвивається завдяки тісному зв'язку з досвідом міжнародного співробітництва і на благо розвиткові.
62. Коли ми говоримо про інтегральний людський розвиток, варто звернути увагу на явище міграції. Це явище шокує з огляду на маси втягнутих у нього осіб, гнаних суспільними, економічними, політичними, культурними й релігійними проблемами, з огляду на драматичні виклики, перед якими постають окремі нації та міжнародна спільнота. Ми можемо сказати, що є свідками соціального феномену епохального характеру, який вимагає сильної та далекоглядної політики міжнародного співробітництва. Лише тоді його вдасться сприйняти адекватним чином. Таку політику потрібно розвивати, починаючи від тісної співпраці між країнами, з яких походять мігранти, і країнами, до яких вони прибувають. Політику цю повинні супроводжувати відповідні міжнародні рішення, здатні гармонізувати різні законодавчі норми для того, щоб у майбутньому захистити гарантії потреб і прав мігрантів, їхніх сімей, а водночас і суспільства, в яке вони прагнуть інтегруватися. Жодна країна не повинна вважати, що їй вдасться самостійно вирішити міграційні проблеми нашого часу. Всі ми бачили, який тягар страждань, втрат і надій супроводжує міграційні потоки. Нам відомо, наскільки тяжко це явище піддається впорядкуванню. Проте, очевидним є й те, що іноземні працівники, попри складнощі, пов'язанні з їхньою інтеграцією, роблять своєю працею значний внесок у господарський розвиток країни, що їх прийняла, а також у розвиток країни походження завдяки фінансовим переказам. Очевидно, що таких працівників не можна розглядати суто як товар або звичайну робочу силу. Тож із ними не слід обходитися, наче з яким-небудь іншим фактором виробництва. Кожен іммігрант є людською особою, яка як така має непорушні фундаментальні права, які повинні поважати всі й у будь-якій ситуації [Пор. Папська Рада до справ Душпастерства мігрантів і подорожуючих, Instr. Erga migrantes caritas Christi (3.05.2004): AAS 96 (2004), 762-822].
63. Під час розгляду проблем розвитку потрібно звернути увагу на безпосередній зв'язок між бідністю і безробіттям. У багатьох випадках бідність стає наслідком порушення гідності людської праці. Мова йде як про обмеження її можливостей (безробіття, часткове безробіття), так і про вихолощені "права, які з неї виникають, особливо право на справедливу зарплатню і гарантії особи працівника, а також його сім'ї" [Іван Павло II, Енцикліка Laborem exercens, 8: l.c., 594-598]. Тому ще 1 травня 2000 року мій святої пам'яті Попередник Іван Павло II з нагоди Ювілею людей праці закликав до створення "глобальної коаліції на благо гідної праці" [Іван Павло II, Промова після Служби Божої з нагоди Ювілею людей праці (1.05. 2000), 2:Insegnamenti XXIII, 1 (2000), 720], підтримуючи стратегію Міжнародної Організації Праці. Таким чином, він висловив рішучу моральну підтримку цій меті, яка уособлює прагнення сімей у всіх країнах світу. Що означає слово "гідність" стосовно праці? Воно означає роботу, яка в кожному суспільстві стає проявом відчутної гідності кожного чоловіка і кожної жінки; воно означає вільно обрану роботу, яка дозволить працівникам - і чоловікам, і жінкам - робити свій посильний внесок у розвиток спільноти; означає роботу, яка передбачає, що працівники будуть шановані й залишаться за межами будь-якої дискримінації; означає роботу, яка дасть можливість задовольняти потреби сім'ї, здобувати дітям шкільну освіту, щоб вони самі не були змушені працювати; означає роботу, яка дозволить працівникам вільно організовуватися й вимагати, щоб їхній голос був почутим; означає роботу, що залишає достатньо простору для пошуків власного персонального, сімейного і духовного коріння; означає роботу, яка забезпечить гідні умови працівникам, які виходять на пенсію.
64. Розмірковуючи над темою роботи, варто також нагадати про нагальну потребу, аби професійні спілки робітників, які Церква завжди заохочувала й підтримувала, відкрили себе для нових перспектив, що з'являються у робітничих середовищах. Галузеві професійні спілки, вознісшись над власними галузевими межами, повинні потурбуватися про нові проблеми нашого суспільства. Я маю на увазі, наприклад, комплекс питань, які вчені, що займаються суспільними науками, виявили в конфлікті між особою-працівником та особою-споживачем. Необов'язково потрібно поділяти тезу про остаточний перехід від центральної ролі працівника до центральної ролі споживача. Та все ж видається, що й тут є простір для нового профспілкового досвіду. Глобальний контекст, у якому здійснюється робота, вимагає також, щоб загальнодержавні професійні зв'язки, які переважно обмежуються захистом інтересів своїх членів, спрямували свій погляд також на тих, які до них не належать, а особливо на працівників у країнах, що розвиваються, де соціальні права часто порушуються. Захист цих працівників, започаткований також через відповідні ініціативи щодо країн походження, дозволить професійним спілкам чітко продемонструвати справжні етичні й культурні підстави, які дозволили їм стати вирішальним чинником розвитку в різних суспільних і робітничих контекстах. Завжди залишається актуальним традиційне вчення Церкви, яке закликає до розмежування ролі та функції між професійними спілками і політикою. Це розмежування дозволить профспілкам виявити у громадянському суспільстві якнайсприятливіше середовище для своєї діяльності щодо захисту і підтримки робітничого світу, особливо на користь експлуатованих працівників, скрутного становища яких часто не помічають очі розсіяного суспільства.
65. Потрібно також, щоб фінанси як такі перейшли стадію необхідного оновлення структур і способів функціонування, адже їх хибне використання зашкодило реальній економіці. Фінанси повинні знову стати інструментом, спрямованим на найефективніше продукування багатств, а також на розвиток. Уся економіка й усі фінанси, а не тільки деякі їхні сектори, повинні використовуватися як інструменти за етичними мірилами, щоб створити таким чином відповідні умови для розвитку людини і народів. Без сумніву, було б корисно, а в деяких обставинах і необхідно, започатковувати фінансові ініціативи, в яких домінує гуманітарний вимір. При цьому не слід забувати, що вся фінансова система повинна бути скерована на підтримку справжнього розвитку. Перш за все потрібно, щоб намір творити добро не протиставлявся наміру підвищувати ефективність виробництва продукції. Особи, що керують фінансовою політикою, повинні заново відкрити для себе етичні засади своєї діяльності, щоб не зловживати цими витонченими інструментами, які можуть служити для обдурювання вкладників. Благий намір, прозорість і пошук добрих результатів узгоджуються між собою й у жодному випадку їх не слід розділяти. Якщо любов є мудрою, то вона зуміє знайти спосіб, щоб далекоглядно і справедливо розпорядитися заощадженнями, як це переконливо доводить досвід кредитних товариств.
Як юридичне регулювання фінансового сектора з метою охорони слабкіших суб'єктів і перешкоджанню скандальним спекуляціям, так і спроби створити нові форми фінансування, призначені для підтримки проектів розвитку, являють собою позитивний досвід, який потрібно підтримувати й поглиблювати. При цьому необхідно наголошувати на відповідальності інвестора. Також досвід мікрофінансування, що має своє коріння в розмірковуваннях і у творах громадських гуманістів - я маю на увазі насамперед виникнення Банків Милосердя, - потрібно посилювати і вдосконалювати, особливо в тих моментах, де фінансові проблеми можуть стати драматичними для багатьох найбільш вразливих верств населення, щоб оберігати їх від здирництва і розпачу. Найслабші суб'єкти потрібно готувати для захисту від здирників. Так само бідні народи потрібно навчати, як почерпнути реальну вигоду з мікрокредиту. Таким чином, шанси на зловживання у цих двох секторах будуть суттєво звужені. Оскільки і в багатих країнах існують нові форми бідності, мікрофінансування може конкретно посприяти виникненню нових ініціатив і секторів, які б принесли користь вразливим верствам суспільства, навіть у фазі його можливого збідніння.
66. Взаємні всесвітні зв'язки посприяли виникненню нової політичної влади - влади споживачів та їхніх об'єднань. Йдеться про явище, якому треба сприяти, оскільки воно має позитивні елементи, і яке також належить вивчати, аби уникнути непотрібних перебільшень. Добре те, що люди усвідомлюють, що купівля є не просто економічним актом, тут завжди присутня моральна дія. Отже, споживач несе чітку соціальну відповідальність, яка поєднується із суспільною відповідальністю світу бізнесу. Споживачів потрібно постійно готувати [Пор. Іван Павло II, Енцикліка Centesimus annus, 36: l.c., 838-840] до ролі, яку вони повсякденно виконують і яку вони можуть виконувати, шануючи моральні засади, без шкоди для господарської раціональності, що її супроводжує акт придбання. Саме в ці часи, які ми зараз переживаємо, коли наша купівельна спроможність може спадати, а це нас підштовхує до більш помірного споживання, потрібно в галузі закупів обрати інші дороги, наприклад, форми кооперації покупців, як от товариства споживачів, які функціонують ще з XIX століття, зокрема й завдяки ініціативі католиків. Окрім того, було б корисно підтримувати нові форми комерціалізації продуктів, що походять із бідних регіонів планети, щоб забезпечити виробникам гідну платню за умови існування дійсно прозорого ринку. Таким чином, виробник здобуде не тільки більший заробіток, але також кращу освіту, професійні навички і технології. Але це має бути пов'язано лише з економічним досвідом задля розвитку, а не з ідеологічними поглядами певних партій. Активна роль споживача, за умов, що він не буде маніпульованим через об'єднання, які насправді не є його репрезентантами, стала б бажаним фактором економічної демократії.
67. У контексті нестримного зростання всесвітньої взаємної залежності, а також в умовах глобального наступу рецесії, щоразу сильніше відчувається нагальність потреби реформувати і Організацію Об'єднаних Націй, і міжнародні економічні й фінансові структури, щоб таким чином концепція сім'ї народів набула конкретної форми. Існує також невідкладна потреба пошуку новаторських форм, щоб запровадити в життя принципи захисної відповідальності [Пор. Бенедикт XVI, Промова учасників Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй (18.04.2008): l.c., 618-626], а також визнати за біднішими народами право реального голосу під час ухвалення спільних рішень. Це виглядає необхідним саме у світлі політичного, юридичного і економічного порядку, який би спрямовував міжнародну співпрацю на шлях солідарного розвитку всіх народів і сприяв би їй у цьому. Існує невідкладна потреба у справжньому світовому політичному авторитеті - на чому наголошував ще мій Попередник, благословенний Іван XXIII - для управління всесвітньою економікою, для санації господарств, яких торкнулася криза, для запобігання поглибленню кризи і дисбалансів, які з цього виникають, для реалізації справи остаточного роззброєння, а також гарантування безпеки і миру, для забезпечення охорони навколишнього середовища і регуляції міграційних потоків. Діяльність такого авторитета повинна регулюватися правовими нормами, які базуються на принципах субсидіарності та солідарності, бути спрямованою на забезпечення спільного блага [Пор. Іван XXIII, Енцикліка Pacem in terris: l.c., 293; Папська Рада "IUSTITIA ET PAX", Компендіум соціального вчення Церкви, 441], бути заангажованою у справу справжнього інтегрального людського розвитку, бути інспірованою цінностями любові у правді. Крім того, такий авторитет повинен бути визнаний усіма, володіти ефективною владою, щоб гарантувати кожному безпеку, справедливість і поважання його прав [Пор. ІІ Ватиканський Собор, Душпастирська Конституція про Церкву в сучасному світі Gaudium et spes, 82]. Зрозуміло, що він повинен володіти такими повноваженнями, які б змусили усі сторони підпорядковуватися його рішенню, а також забезпечили б йому впливові позиції на різних міжнародних форумах. Якщо цього не відбудеться, то міжнародне право, попри відчутний поступ на різних напрямках, наражалося б на ризик, що умовою його дотримання буде рівновага сил між найсильнішими. Інтегральний розвиток народів і міжнародна співпраця вимагають, щоб було встановлено вищий ступінь міжнародного порядку субсидіарного характеру для управління процесами глобалізації [Пор. Іван Павло II, Енцикліка Sollicitudo rei socialis, 43: l.c., 574-575] і щоб нарешті було запроваджено відповідний суспільний порядок, узгоджений із моральним порядком, а також встановлено зв'язок між моральною і соціальною сферою, між політикою та економічною і громадською сферою, який вже окреслений у Статутах Організації Об'єднаних Націй.

РОЗДІЛ VI
РОЗВИТОК НАРОДІВ І ТЕХНОЛОГІЙ

68. Тема розвитку народів тісно пов'язана з темою розвитку кожної поодинокої людини. Людська особа за своєю природою динамічно налаштована на власний розвиток. Не йдеться про розвиток, гарантований природними механізмами, оскільки кожен із нас знає, що може робити вільний і відповідальний вибір. Тим більше не йдеться про розвиток, що покладається на ласку нашого капризу, оскільки всі ми знаємо, що ми є даром, а не результатом створення самих себе. Свобода в нас первинно характеризується нашим існуванням і його обмеженнями. Ніхто довільно не формує власного сумління, але всі будують власні сумління на підставі певного себе, що було нам дане. Не тільки ми не маємо у своєму розпорядженні інших осіб, але й ми такими не є для нас самих. Розвиток особи деградує, якщо вона має намір бути єдиним творцем себе самої. Аналогічно розвиток народів наражається на деградацію, якщо людство вважає, що може створитися заново, користуючись "дивами" техніки. Подібно економічне піднесення виявляється фіктивним і шкідливим, якщо доручається "дивам" фінансів, щоб вони підтримували неприродне та споживацьке зростання. Зіткнувшись із цією прометеївською претензією, ми повинні зміцнити любов не до мінливої свободи, але правдиво людської, завдяки визнанню добра, що їй передує. З цією метою треба, щоб людина увійшла в саму себе, щоб визнати фундаментальні норми природного морального права, вписані Богом у її серце.
69. Проблема розвитку нині тісно пов'язана з технологічним прогресом, із його дивовижними застосуваннями в біологічній сфері. Технології - варто це підкреслити - є фактом глибоко людським, пов'язаним із автономією і свободою людини. У технологіях виражається і підтверджується панування духу над матерією. Дух, "звільнений «у більшому ступені від поневолення речами, швидше може бути винесений до обожнювання і споглядання самого Творця»" [Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 41; Пор. ІІ Ватиканський Собор, Душпастирська Конституція про Церкву в сучасному світі Gaudium et spes, 57]. Технології дозволяють панувати над матерією, зменшити ризик, заощадити працю, покращити умови життя. Відповідають вони за цю саму доцільність людської праці: у технологіях, які сприймає як справу власного генію, людина визнає саму себе і втілює в життя свою людяність. Технології є об'єктивним аспектом людської дії [Пор. Іван Павло II, Енцикліка Laborem exercens, 5], джерело якої і підстави існування містяться у суб'єктивному елементі: у людині, яка діє. Тому технології ніколи не є лише технологіями. Вони вказують на людину та її прагнення до розвитку, виражають схильність людини до поступового долання певних матеріальних передумов. Тому технології вписуються в заповідь порати та доглядати землю (пор. Бут. 2:15), яку Бог доручив людині, і їй треба дати такий напрям, щоб вона зміцнювала той пакт між людиною і середовищем, який повинен віддзеркалювати творчу Божу любов.
70. Технологічний розвиток може зродити ідею самодостатності технологій, якщо людина, ставлячи собі лише запитання як, не розмірковує над багатьма чому, які спонукають її до дії. З цього приводу технології і стають двозначними. Породжені з людської творчості як інструмент свободи людини, їх можна розуміти як елемент абсолютної свободи, тієї свободи, яка хоче абстрагуватися від обмежень, які містять у собі речі. Процес глобалізації міг би замінити ідеологію технологіями [Пор. Павло VI, Апостольський лист. Octogesima adveniens, 29], які самі стали б ідеологічною владою, що наражає людство на ризик закритості всередині певного a priori, з якого не могло б воно вийти, щоб пізнати буття і правду. У такому випадку всі ми пізнавали б, оцінювали б і приймали рішення щодо нашого життя в межах технократичного культурного горизонту, до якого ми належали б структурно, не маючи ніколи можливості знайти не нами витвореного сенсу. Такий погляд винен нині в тому, що технократична ментальність стає такою міцною, що призводить до ототожнення правди з можливою до виконання річчю. Але коли єдиним критерієм правди є ефективність і користь, розвитком автоматично нехтують. Бо справжній прогрес не полягає насамперед у виконанні чогось. Ключем до прогресу є інтелект, здатний мислити про технології і зрозуміти у повній мірі людський сенс дій людини, а в контексті цілісного значення буття особи. Навіть коли людина працює на відстані, через супутник або електронний імпульс, її діяльність залишається завжди людською, виразом відповідальної свободи. Технології глибоко притягують людину, оскільки звільнюють її від фізичних обмежень і розширюють їй горизонт. Але людська свобода залишається собою тільки тоді, коли на зачарування технікою вона відповідає рішеннями, що є результатом моральної відповідальності. Звідси невідкладна потреба формування етичної відповідальності у користуванні технологіями. Виходячи із зачарування, яке технології справляють на людину, потрібно повернути справжній сенс свободи, що не полягає у сп'янінні тотальною автономією, а у відповідях на виклик буття, починаючи від нашого власного буття.
71. Цей можливий відхід технократичної ментальності від її первинної гуманістичної дороги сьогодні видно у певних технологічних проявах і розвитку, і миру. Часто розвиток народів вважається справою фінансової інженерії, відкриттів ринків, скасування мит, виробничих інвестицій, інституційних реформ, одним словом, проблемою лише технічною. Всі ці сфери дуже важливі, але ми мусимо поставити запитання, чому прийняті технічні рішення принесли лише двозначні результати. Причину треба шукати у глибині. Ніколи не забезпечать розвиток тільки автоматичні та безособові - у якійсь мірі - сили, такі як сили ринку чи міжнародної політики. Розвиток неможливий без правильних людей, без фахівців із економіки, а також політиків, які у своєму сумлінні глибоко переживають виклик загального блага. Потрібною є і професійна підготовка, і моральна послідовність. Коли гору бере абсолютизація технологій, доходить до плутанини між цілями та засобами: підприємець вважатиме єдиним критерієм дії максимізацію прибутку, політик - зміцнення влади, а науковець - результат своїх відкриттів. Трапляється, що часто під мережею економічних, фінансових або політичних відносин залишаються непорозуміння, проблеми і несправедливість, множиться обіг технічної інформації, але на користь її власників, натомість реальний стан народів, що живуть під впливом і майже завжди у невіданні цих процесів, залишається незмінним, без реальних можливостей звільнення.
72. Миру інколи загрожує також і те, що вважається технологічним продуктом і є всього лише плодом порозуміння між урядами або ініціативами, що мають на меті досягнення ефективної економічної допомоги. Правдою є те, що будівництво миру вимагає постійного підтримування дипломатичних контактів, економічного і технологічного обміну, культурних зустрічей, угод про спільні проекти, а також прийняття спільних зобов'язань, щоб запобігти загрозам типу воєнного конфлікту і викоренити в основі причини тероризму. Однак, щоб ці зусилля принесли тривалі плоди, необхідно, щоб вони спиралися на цінності, вкорінені у правді життя. Тобто потрібно вслухатися в голос і спостерігати за станом зацікавлених народів, щоб власне інтерпретувати їхні очікування. Інакше кажучи, потрібно, щоб, як і раніше, багато осіб, сильно заангажованих у пропаганду зближення між народами і сприяння розвитку, докладали цих зусиль, беручи за вихідну точку взаємну любов і розуміння. З-поміж цих осіб є також вірні християни, заангажовані у велике завдання поширення розвитку і миру цілком гуманного виміру.
73. З технологічним розвитком пов'язаний вплив засобів суспільної комунікації. Не можна вже уявити собі без них життя людської сім'ї. На добре і на зле вписані вони в життя світу так, що видається абсурдною постава тих, які вважають їх нейтральними і, як наслідок, автономними від будь-яких міркувань моральності стосовно особи. Часто подібні погляди, чітко підкреслюючи суто технологічну природу ЗМІ, фактично сприяють їхній підпорядкованості економічній калькуляції, намірам панування на ринках, а також - не в останню чергу - бажанню нав'язувати культурні зразки, що відповідають планам ідеологічної і політичної влади. Беручи до уваги їхню основну роль у визначенні змін способу сприймання і пізнавання реальності, а також самої людської особи, необхідною стає уважна рефлексія над їхнім впливом, особливо щодо етично-культурного виміру глобалізації і солідарного розвитку народів. Подібно до того, чого очікують від належного управління глобалізацією і розвитком, треба дошукуватися сенсу і доцільності існування ЗМІ з антропологічної перспективи. Це означає, що вони можуть стати можливістю до гуманізації не тільки тоді, коли завдяки технологічному розвиткові створюють більші можливості передавання інформації, але перш за все тоді, коли вони організовані та спрямовані на випромінювання образу особи і спільного блага, що віддзеркалює її універсальні цінності. Засоби суспільної комунікації не сприяють свободі, не глобалізують розвиток і демократію для всіх тільки тому, що множать можливості взаємного спілкування та обігу ідей. Щоб досягти таких цілей, вони повинні сконцентруватися на пропагуванні гідності осіб і народів, повинні бути чітко натхненні любов'ю і служити правді, добру і природному та надприродному братерству. Справді, в людстві свобода внутрішньо пов'язана з цими вищими цінностями. ЗМІ можуть надати важливу допомогу для поглиблення комунії людської сім'ї, а також етосу суспільств, коли стають інструментами пропагування участі всіх у спільному пошуку того, що є справедливим.
74. Першим і ключовим полем культурної боротьби між абсолютизмом технологій і моральною відповідальністю людини є сьогодні біоетика, на території якої розігрується питання інтегрального людського розвитку. Йдеться про дуже делікатну і вирішальну сферу, в якій звучить із драматичною силою фундаментальне запитання: людина є витвором самої себе, чи залежить вона від Бога? Наукові відкриття на цьому полі, а також можливості технологічного втручання видаються настільки розвиненими, що схиляють до вибору між двома категоріями раціональності: розуму, відкритого на трансцендентність, або раціональності розуму, зачиненого в іманентності. Ми стаємо перед вирішальним або - або. Однак раціональність технічної дії, концентрованої на собі, виявляється ірраціональною, оскільки тягне за собою відторгнення сенсу і цінностей. Не випадково закритість перед трансцендентністю стикається зі складністю уявлення, як із небуття виникло буття, а також як випадково народився розум [Пор. Бенедикт XVI, Промова до учасників IV Національного церковного конгресу в Італії, Верона, 19.10.2006; Бенедикт XVI, Проповідь під час Служби на Islinger Feld в Регенсбургу, 12.09.2006]. Зіткнувшись із цими драматичними проблемами, розум і віра йдуть один одному на допомогу. Тільки разом вони врятують людину. Захоплений чистою технічною дією, розум без віри приречений загубитися в ілюзії власної всемогутності. Вірі без розуму загрожує відособлення від конкретного життя осіб [Пор. Конгрегація Науки Віри, Інструкція Dignitas personae стосовно деяких біоетичнихпроблем (8.09.2008)].
75. Вже Павло VI визнав і вказав на глобальний вимір суспільного питання [Пор. Енцикліка Populorum prgoressio, 3: l.c., 268]. Ідучи услід за ним цією дорогою, потрібно сьогодні підтвердити, що суспільне питання стало радикально антропологічним питанням у тому сенсі, що воно передбачає не тільки спосіб зачаття, але також маніпулювання життям, що щоразу частіше стає підконтрольним людині через біотехнології. Запліднення in vitro, дослідження на ембріонах, можливість клонування і гібридизації людської істоти множаться і поширюються у сучасній культурі цілковитої втрати віри, яка сподівається відкрити кожну таємницю, оскільки добралася вже до коренів життя. Тут абсолютизм технологій знаходить свій найвищий вираз. У такій культурі сумління закликають всього лише зважати на чисто технологічні можливості. Не можна, однак, недооцінювати тривожних сценаріїв майбутнього людини, а також нових потужних інструментів, які має у розпорядженні "культура смерті". До трагічного лиха аборту, що поширюється, можна було б додати в майбутньому - але це вже in nuce [майже тепер] - систематичне планування євгенічних народжень. З іншого боку спектру, сильніше звучать голоси на захист евтаназії, що є проявом не меншого зловживання у питанні панування над життям, яке за певних умов вважають негідним, щоб ним далі жити. За цими сценаріями криються культурні позиції, що заперечують людську гідність. Зі свого боку, ці практики підсилюють матеріалістичну і механістичну концепцію людського життя. Хто зуміє виміряти негативні наслідки цієї ментальності для розвитку? Як можна дивуватися байдужості, проявленої щодо випадків людської деградації, якщо байдужість характеризує навіть нашу позицію щодо того, що є людським і що ним не є? Вражає безапеляційна селективність того, що нині пропонують за гідне поваги. Незначні справи вважають шокуючими, але толерованою є нечувана несправедливість. Тоді як бідні світу цього стукають до дверей багатіїв, багатий світ, видається, не слухає вже цих ударів до дверей через сумління, що вже не здатне пізнати те, що є людське. Бог відкриває людину людині, розум і віра співпрацюють у вказуванні їй добра, лише б вона хотіла його побачити, природне право, в якому ясніє блиск Розуму творця, вказує на велич людини, але також на її бідність, коли вона не може впізнати заклику моральної правди.
76. Одним із аспектів сучасного технократичного мислення є тенденція розглядати проблеми та емоції внутрішнього життя всього лише з психологічної точки зору, аж до неврологічного редукціонізму. Таким чином, єство людини стає позбавленим значення, і поступово втрачається свідомість онтологічної глибини людської душі, якої змогли досягти святі. Проблема розвитку тісно пов'язана також із нашим розумінням людської душі, оскільки наше "я" часто зводиться до психіки, а здоров'я душі плутають із добрим емоційним відчуттям. У підставі цих надспрощень лежить глибоке нерозуміння духовного життя, і воно веде до незауваження того факту, що розвиток людини і народів залежить також від рішення проблем духовного характеру. Крім матеріального зростання, розвиток повинен також охоплювати духовне зростання, оскільки людська особа є "єдністю тіла й душі" [ІІ Ватиканський Собор, Душпастирська Конституція про Церкву в сучасному світі Gaudium et spes, 14], зродженою з творчого кохання Бога і призначеною до вічного життя. Людина розвивається, коли виростає духовно, коли її душа пізнає саму себе і пізнає правду, зародок якої в ній розміщений Богом, коли вона проводить діалог сама з собою та зі своїм Творцем. Залишаючись віддаленою від Бога, людина є неспокійною і хворою. Суспільне і психологічне відчуження, а також такі численні неврози, що характеризують багате суспільство, мають також причини духовної природи. Суспільство добробуту, матеріально розвинене, але яке придушує душу, не є саме по собі спрямованим на справжній розвиток. Нові форми поневолення наркотиками і відчай, у який потрапляє стільки осіб, породжений не лише психологічними чи соціологічними причинами, але значною мірою і духовними. Порожнеча, в якій душа почувається покинутою, незважаючи на численні терапії тіла і психіки, приносить страждання. Неможливий цілісний розвиток та загальне спільне благо, якщо не враховувати духовне та моральне благо осіб, розуміючи їхню цілісність душі й тіла.
77. Абсолютизм технологій часто перешкоджає людям визнати будь-що, що не можна пояснити простою матерією. Проте всі люди стикаються з багатьма нематеріальними і духовними аспектами свого життя. Пізнання не є тільки матеріальним актом, оскільки об'єкт, який пізнається, завжди приховує щось поза емпіричними даними. Все наше знання, навіть найпростіше, є завжди малим дивом, оскільки не можна його пояснити цілком за допомогою матеріальних інструментів, якими ми користуємося. У кожній правді є щось більше, ніж ми могли б очікувати, у пережитій любові є завжди щось, що нас захоплює. Ми не повинні ніколи переставати дивуватися з приводу цих див. У кожному пізнанні та в кожному акті любові душа людини зазнає чогось "більшого", що видається дуже подібним на отримання дару, на висоти, до яких ми почуваємося піднесеними. Розвиток людини і народів також підноситься на такі висоти, якщо ми беремо до уваги духовний вимір, яким повинен обов'язково відзначатися такий розвиток, щоб бути справжнім. Він домагається нових очей і нового серця, здатного височіти над матеріалістичним баченням людських подій і побачити в розвиткові щось "поза межами", чого технології не можуть дати. Цим шляхом можна буде досягти інтегрального людського розвитку, орієнтаційним критерієм якого є рушійна сила любові у правді.

ЗАКІНЧЕННЯ

78. Без Бога людина не знає, куди прямує, і не може навіть зрозуміти того, ким є. Щодо велетенських проблем розвитку народів, які майже вганяють нас у знеохочення, приходить нам на допомогу слово Господа Ісуса Христа, який дає нам зрозуміти: "Без мене ж ви нічого чинити не можете" (Ів. 15:5), і додає відваги: "Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку" (Мт. 28:20). Перед величезним обсягом роботи, до якої треба взятися, підтримує нас віра у присутність Бога серед тих, які збираються в Його ім'я і працюють заради справедливості. Павло VI нагадав нам у Populorum progressio, що людина не може сама керувати власним прогресом, оскільки сама не може встановити справжнього гуманізму. Тільки якщо ми свідомі свого покликання, як окремі особи та спільнота, бути частиною Божої сім'ї як Його діти, ми зможемо створити нове бачення та вивільнити нову енергію на службу справжньому інтегрального гуманізму. Так, отже, найбільшою силою на службі розвитку є християнський гуманізм [Пор. N 42], який оживляє любов і походить із правди, і приймає обох як вічний Божий дар. Відкритість до Бога відкриває нас до наших братів та сестер, а також до розуміння життя як солідарного і радісного завдання. І навпаки, ідеологічна закритість до Бога, а також атеїзм байдужості, що забуває про Творця і наражається на забуття людських цінностей, є нині серед найбільших перешкод у розвитку. Гуманізм, що виключає Бога, є нелюдським гуманізмом. Лише гуманізм, відкритий до Абсолюту, може вести нас у насадженні та реалізації форм громадського і суспільного життя - в межах структур, інституцій, культури і етосу - врятувавши нас від ризику, що ми станемо заручниками мінливої моди. Це усвідомлення незнищенної Божої Любові підтримує нас у тяжкому і високому заангажуванні на користь справедливості та розвитку народів, серед успіхів і поразок, у безперестанному визначенні відповідних напрямків для людських справ. Божа Любов закликає нас вийти з того, що є обмеженим і не остаточним, додає нам відвагу до дій і подальшого пошуку блага всіх, навіть якщо цього не можна досягти негайно, навіть якщо те, що ми зможемо зробити, а разом із нами політична влада та особи, задіяні у сфері економіки, завжди менше від того, чого ми гаряче прагнемо [Пор. Бенедикт XVI, Енцикліка Spe salvi, 35]. Бог наділяє нас силою, щоб боротися і страждати за любов до загального блага, оскільки Він є нашим Всім, нашою найбільшою надією.
79. Розвиток потребує християн із руками, піднятими до Бога у поставі молитви, християн, що керуються усвідомленням того, що любов, сповнена правди, caritas in veritate, з якої походить справжній розвиток, не є нашим витвором, а залишається нам переданою в дар. Тому у важкі та складні хвилини, окрім визнання того, що відбувається, ми повинні перш за все повернутися до Його любові. Розвиток потребує уваги до духовного життя, серйозного ставлення до довіри Богові, духовного братерства у Христі, покладання на Боже Провидіння і Боже Милосердя, любов і пробачення, самопожертву, прийняття ближнього, справедливості та миру. Все це необхідне для перетворення "камінних сердець" на "серця тілесні" (Єз. 36:26), так аби життя на землі зробити "Божим", і тому гідним людства. Все це людське, оскільки людина є суб'єктом власного існування, і водночас вона Божа, оскільки Бог є на початку і в кінці цього всього, що є цінним, і що дає спасіння: "чи світ, чи життя, чи смерть, чи теперішнє, чи майбутнє усе ваше, ви ж Христові, а Христос Божий!" (1 Кор. 3:22-23). Гарячим бажанням християнина є, щоб уся людська сім'я могла називати Бога "нашим Батьком". Лише разом із Єдинокровним Сином усі люди могли б навчитися молитися до Батька і просити Його словами, яких сам Ісус нас навчив, його ласки славити, живучи згідно з Його волею, щоб потім мати хліб наш насущний, розуміти та бути щедрими щодо наших боржників, не спокушатися над міру і бути звільненими від зла (пор. Мт. 6:9-13).
На закінчення Року святого Павла я охоче висловлюю це побажання словами Апостола з його Послання до римлян: "Любов нехай буде нелицемірна; ненавидівши зло, приставайте до добра! Любіть один одного братньою любов'ю. Пошаною один одного випереджайте!" (12:9-10). Нехай Діва Марія, проголошена Павлом VI Mater Ecclesiae, шанована християнським народом як Speculum Iustitiae і Regina Pacis, охороняє нас і випросить для нас своїм небесним заступництвом потрібну силу, надію і радість, щоб, як і раніше, ми виконували самовіддано завдання втілення в життя "розвитку всієї людини і всіх людей" [Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 42].

Бенедикт, Папа
У Римі, 29 червня 2009 р.,
в урочистість святих Апостолів Петра і Павла,
на п'ятий рік мого Понтифікату.


Джерело: L'Osservatore Romano, 07.07.2009Переклад: О.Д., О.Р., Л.П.
(Текст неофіційного українського перекладу подається за сайтом Milites Christi Imperatoris)

Залишити коментар

Клацніть на зображення щоб оновити код, якщо він нерозбірливий
Слово Папи Франциска 16:05 Четвер 0 81 Нове повідомлення Папи Франциска у Твіттері за 21 вересня.

Нове повідомлення Папи Франциска у Твіттері за 28 серпня.

«Звертаюсь із закликом у справі миру та роззброєння: у цьому світі, зраненому насильством, ми потребуємо братерства між народами».