Католицький Медіа-Центр Конференції римсько-католицьких єпископів України
» » » Папська катехиза за 27 вересня 2017 року (повний текст)
09:42 П'ятниця 0 229
29-09-2017, 09:42

Папська катехиза за 27 вересня 2017 року (повний текст)

Про християнську надію – XXХIV: Про недругів надії
Шановні брати і сестри, доброго дня!
Останнім часом нам ішлося про надію; але сьогодні я хотів би разом із вами подумати про недругів надії. Бо ж надія має недругів – так само, як кожне добро в цьому світі має недругів.
Нагадаю стародавній міф про скриню Пандори: відчинивши її, у світ впустили незліченну кількість бід. Але мало хто пам'ятає останню частину цієї історії, яка залишає невеличку шпаринку для променя світла: після того як усе зло вирвалося з надр скрині, у ній залишився маленький дар, сильніший, здається, за все зле, що звідти втекло. Пандора – власниця скрині – побачила його на денці; греки називають його «elpìs», тобто «надія».
Цей міф пояснює нам, чому так важливо для людства надіятися. Це неправда, що «доки ти живий, доти є надія», як то кажуть. Але зовсім навпаки: це надія підтримує життя, захищає, зберігає та розвиває його. Якби люди не плекали надії, якби ця чеснота їх не зміцнювала, вони ніколи б не вийшли з печер і не залишили сліду в історії світу. Це та божественність, яка може існувати в серці людини.
Французький поет Шарль Пеґі залишив нам чудові сторінки про надію (у «Притчі про таємницю другої чесноти»). Він поетично каже, що Бога не дуже дивують справи милосердя чи віра людських істот; насправді Його наповнює подивом і зворушенням людська надія: «Які ті бідні діти, – пише він, – бачать, як ідуть справи, і вважають, що завтра зранку все буде краще». Цей поетичний образ змушує пригадати обличчя багатьох людей, які приходять у цей світ: селян, бідних робітників, мігрантів у пошуках кращого майбутнього, – які вперто борються, попри гіркоту важких днів, наповнених численними випробуваннями, підживлені впевненістю в тому, що їхні діти матимуть краще та спокійніше життя. Вони змагаються заради своїх дітей, і в цих змаганнях їх супроводжує надія.
Надія – це порух серця всіх тих, хто покидає свій дім, край, іноді сім'ю і друзів – і тут я згадую про мігрантів – у пошуках кращого, більш гідного життя для себе та своїх ближніх. Крім того, це порух серця тих, хто наважується на зустріч заради порозуміння й діалогу... Надія – це поштовх «вирушити в подорож», бо подорожують двоє: той, хто приходить у наш край, і ми, хто йде до його серця, щоб зрозуміти його, зрозуміти його культуру і мову. Це взаємна мандрівка, але без надії вона нездійсненна. Надія – це прагнення розділити життєву подорож, що нагадує нам про товариство «Карітас», яке ми сьогодні вшановуємо. Тож, брати, не біймося вирушити в мандрівку! Не біймося! Не біймося ділитися надією!
Надія – це не та чеснота, яка властива людям з повним шлунком. Ось чому бідні завжди були першими носіями надії. І в цьому сенсі можна навіть зауважити, що бідняки, ба навіть жебраки – це головні герої історії. Щоб увійти у світ, Бог потребував саме їх: Йосипа, Марії, віфлеємських пастухів. У найпершу ніч перед Різдвом світ спав, відпочивав і тішився здобутками. Але бідняки готувалися непомітно вчинити революцію добра. Вони були бідні в усьому, хтось із них скнів на межі виживання, але їх збагачувало найцінніше благо, яке лишень може бути в світі: прагнення змін.
Іноді мати все – це нещастя. Уявіть молоду людину, яка не знає чесноти очікування й терпіння, якій зовсім не довелося попітніти, яку просувають уперед і яка у двадцять років уже знає, «як влаштований цей світ»; це було б найгірше покарання: вона не прагнула б нічого. Це найгірше покарання. Замкнути двері перед прагненнями та мріями. Така людина лише виглядала б молодою – але осінь уже впала на її серце. Зоскніла, «зосеніла» молодь.
Порожня душа – це найгірша перепона для надії. І ця загроза стосується кожного; бо спокуса опиратися надії може виникнути й тоді, коли ви йдете шляхом християнського життя. Давні ченці засуджували цього недруга завзяття, одного з найзапекліших. Вони називали його «полуденним демоном», який, спонукаючи до начебто спокійного й розміреного життя, насправді ніби випалював душу пекучим сонцем. Ця спокуса охоплює нас, коли ми найменше її чекаємо: дні стають монотонними й нудними, вже ніщо не здається нам вартим зусиль. Таке ставлення називається недбальством, воно руйнує життя зсередини й залишає від нього лише порожню обгортку.
Коли таке трапляється, християнин знає, що треба боротися, ніколи не здаватися. Бог створив нас для радості та щастя, а не для того, щоб смажити на повільному вогні сумних думок. Ось чому так важливо утримувати серце від спокуси вважати себе нещасним, яка, звісно, походить не від Бога. І коли наші сили виявляться заслабкими для боротьби з особливо тяжкими бідами, ми завжди можемо закликати ім'я Ісуса. Ми можемо повторити просту молитву, сліди якої знаходимо в Євангелії і яка стала наріжним каменем багатьох християнських духовних традицій: «Господи Ісусе Христе, Сину Бога живого, помилуй мене грішного!» Красива молитва. «Господи Ісусе Христе, Сину Бога живого, помилуй мене грішного!» Це молитва надії, бо я звертаюся до Того, Хто може відчинити двері, розв'язати проблему та змусити мене дивитися на горизонт, горизонт надії.
Брати і сестри, ми не самотні в боротьбі з відчаєм. Якщо Ісус переміг у світі, Він зможе перемогти в нас усе, що опирається добру. Якщо Бог із нами, то ніхто не позбавить нас тієї чесноти, яка абсолютно необхідна нам для життя. Ніхто не вб'є нашу надію. Тож уперед!

Франциск, Папа
Ватикан, площа святого Петра
27 вересня 2017 р.

(Переклад КМЦ за текстом: http://w2.vatican.va)

По темі:
Папська катехиза за 20 вересня 2017 року (повний текст)
Папська катехиза за 23 серпня 2017 року (повний текст)
Папська катехиза за 9 серпня 2017 року

Залишити коментар

Клацніть на зображення щоб оновити код, якщо він нерозбірливий