Вифлеєм – це ліки від страху, адже, попри людське «ні», Бог завжди говорить «так»

Йосиф зі своєю нареченою Марією пішов «у місто Давида, що зветься Вифлеєм» (Лк 2, 4). Сьогодні вночі ми теж йдемо до Вифлеєма, щоб відкрити таємницю Різдва.

1. Вифлеєм: назва цього міста означає «дім хліба». У цьому «домі» Господь сьогодні призначає зустріч із людством. Він знає, що ми потребуємо їжі, аби жити. Але ще Він знає, що жодна їжа цього світу не заспокоює серця. У Святому Письмі первородний гріх людства пов’язаний саме зі споживанням їжі: «Взяла плід та скуштувала його», – сказано в книзі Буття (3, 6). Взяла та скуштувала. Людина стала жадібною й ненаситною. Здається, що сенс життя багатьох полягає в тому, щоб володіти речами й набувати їх. Ненаситна жадібність пронизує людську історію, аж до парадоксів сьогодення, коли нечисленні розкошують на бенкеті, а багато хто не має хліба, щоб вижити.

Вифлеєм стає переломним моментом, змінює історію. Там, у «домі хліба», Бог народжується в яслах. Неначе хоче нам сказати: «Ось Я – для вас, як ваша їжа». Він не бере, а пропонує їжу; Він дає не що-небудь, а Самого Себе. У Вифлеємі ми відкриваємо, що Бог – це не Той, хто забирає життя, а Той, хто життя дає. До людини, яка звикла від самого народження брати і їсти, Ісус починає промовляти: «Беріть, їжте: це моє тіло» (Мт 26, 26). Маленьке тіло вифлеємського Дитяти пропонує нову модель життя: не забирати й пожирати, а ділитися й давати. Бог стає малим, аби бути нашою їжею. Насичуючись Ним, Хлібом життя, ми можемо відродитися в любові й розірвати цикл жадібності й надмірності. Від «дому хліба» Ісус проводжає людину додому, аби вона стала рідною Богові та братом для своїх ближніх. Перед яслами стає зрозуміло, що життя посилає нам не матеріальні блага, а любов; не жадібність, а милосердя; не добробут, який треба виставляти напоказ, а простоту, яку необхідно зберегти.

Господь знає, що нам щодня потрібно їсти. Тому Він віддає нам кожен день Свого життя – від вифлеємських ясел аж до єрусалимської світлиці. Сьогодні на вівтарі Він стає хлібом, переломленим задля нас: стукає в наші двері, щоб увійти й вечеряти з нами (пор. Одкр 3, 20). На Різдво ми отримуємо на землі Ісуса, Хліб Небесний: це їжа, яка ніколи не закінчується, яка дозволяє нам уже зараз насолоджуватися життям вічним.

У Вифлеємі ми осягаємо, що життя Бога плине у венах людства. Якщо ми це приймаємо, то історія змінюється в кожному з нас. Адже коли Ісус перемінює серця, то центром життя стає вже не моє зголодніле й егоїстичне нутро, а Він – Той, Хто народився й живе задля любові. Ми, сьогодні ввечері запрошені прийти до Вифлеєма, «дому хліба», спитаймо себе: де їжа мого життя, без якої я не можу обійтися? Це Господь чи, може, щось інше? І потім, увійшовши в печеру, вловивши у стриманій бідності Дитяти новий аромат життя, цю простоту, спитаймо себе: чи насправді я потребую численних речей і складних рецептів життя? Чи можу обійтися без надмірних додатків і вибрати простіше життя? У Вифлеємі поряд з Ісусом ми бачимо людей, які здолали певний шлях: це Марія, Йосиф і пастухи. Ісус – це Хліб подорожі. Йому не треба, щоб ми повільно і мляво пережовували Його; Він вимагає, щоб з-за столу вставали швидко – аби служити, як хліб, переломлений для інших. Спитаймо себе: чи ж на Різдво я переломлю хліб із тими, хто не має його?

2. Після Вифлеєма як «дому хліба» подумаймо про Вифлеєм як місто Давида. Там Давид іще хлопчиком був пастухом, і таким його обрав Бог, аби зробити пастирем і провідником Свого народу. На Різдво в місті Давида саме пастухи вітають Ісуса. Того вечора, як розповідає Євангеліє, «великий страх огорнув їх» (Лк 2, 9), але ангел сказав їм: «Не бійтеся» (в. 10). Багато разів повторюється в Євангелії це «Не бійтеся»: здається, це рефрен, із яким Бог шукає людину. Тому що людина від самого початку, вчинивши гріх, боїться Бога: «Я злякався і сховався» (Бут 3, 10), каже Адам після гріхопадіння. Вифлеєм – це ліки від страху, адже, попри людське «ні», Бог завжди говорить «так»: Він завжди буде Богом-із-нами. І щоб Його присутність не лякала, Він стає слабким Дитям. «Не бійтеся»: це адресовано не святим, а пастухам, простим людям, які в ті часи не вирізнялися ані поважністю, ані побожністю. Син Давид народився серед пастухів, аби сказати нам, що ніхто ніколи не залишається на самоті; ми маємо Пастиря, який зцілює наші страхи й любить нас усіх без винятку.

Вифлеємські пастухи також показують нам, як треба зустрітися з Господом. Вони чувають уночі: вони не сплять, а роблять саме те, про що не раз проситиме Ісус: «Чувайте» (пор. Мт 25, 13; Мк 13, 35; Лк 21, 36). Вони тривали в чуванні, пильно чекали в темряві – і «слава Господня їх осіяла» (Лк 2, 9). Це стосується й нас. Наше життя може бути очікуванням, якщо навіть серед нічної темряви проблем довіряти Господу й прагнути Його; тоді Він осяє Своїм світлом. А може бути зухвалістю, якщо покладатися лише на власні сили й засоби; але в цьому випадку серце залишиться закритим до Божого світла. Господь любить, коли Його чекають, але Його не можна чекати, лежачи на канапі, куняючи. Пастухи по-справжньому вирушають: «Пішли вони притьмом», – каже Євангеліє (в. 16). Вони не стоять на місці, як хтось, хто відчуває, що вже дістався кінцевої зупинки й нічого більше не потребує, а йдуть. Залишають стадо без нагляду, ризикують задля Бога. А побачивши Ісуса, вони – аж ніяк не фахові оратори – ідуть проголошувати Його, так, що «всі, хто чув їх, дивувались тому, що пастухи їм оповідали» (в. 18).

Тривати в чуванні, іти, ризикувати, розповісти про красу: ось вони, жести любові. Добрий Пастир, Який на Різдво приходить, аби дати життя вівцям, на Великдень звернеться до Петра, а через нього до всіх нас, із останнім запитанням: «Чи любиш ти Мене?» (Йн 21, 15). І майбутнє пастви залежатиме від відповіді. Сьогодні ввечері ми покликані відповісти, сказати Йому: «Я люблю Тебе». Відповідь кожного з нас важлива для всієї пастви.

«Ходім лишень до Вифлеєма» (Лк 2, 15): так сказали і зробили пастухи. Так само й ми, Господи, хочемо прийти до Вифлеєма. Сьогодні ця дорога теж крута й важка – необхідно подолати пік егоїзму, не можна скотитися схилами цієї гори до ярів повсякдення і споживацтва. Я хочу дістатися до Вифлеєма, Господи, бо саме там Ти чекаєш на мене. І усвідомити, що Ти, Дитя в яслах, – це хліб мого життя. Мені потрібен ніжний аромат Твоєї любові, щоб і я сам міг бути хлібом, переломленим для світу. Візьми мене на Свої плечі, Добрий Пастирю: Ти любиш мене, а тому і я можу любити й узяти за руку своїх братів. Різдво настає тоді, коли я можу сказати Тобі: «Господи, Ти все знаєш, Ти знаєш, що я Тебе люблю» (пор. Йн 21, 17).