Промова Святого Отця Франциска до членів дипломатичного корпусу, акредитованих при Святому Престолі, з нагоди Нового року (частина 3)

(Частина 1)
(Частина 2)

Сьогодні багато говорять про мігрантів і міграцію, іноді лише для того, щоби пробудити приховані страхи. Треба, однак, пам’ятати, що міграція була завжди. В юдео-християнській традиції вся історія Спасіння – це, по суті, історія міграції. Не варто забувати також, що свобода пересування – наприклад, можливість залишити свою батьківщину або повернутися туди – належить до основних прав людини. Тому необхідно відійти від популярної нині риторики з цього приводу й розглядати суть справ, зважаючи на те, що йдеться насамперед про людей.

На цьому я хотів іще раз наголосити в посланні на Всесвітній день миру, який припадає на 1 січня. Це послання присвячене темі «Мігранти і біженці: чоловіки й жінки, які шукають миру». Визнаючи, що не всі керуються найкращими намірами, не можна забувати, що більшість мігрантів воліли б залишатися на своїй землі, але мусять тікати «через дискримінацію, переслідування, бідність і занепад довкілля. [...] Прийняти іншого означає взяти на себе конкретне зобов’язання, створити ланцюжок допомоги й доброзичливості, чуйної й усебічної уваги, відповідального управління новими складними ситуаціями, які іноді перетинаються з іншими проблемами та вимагають ресурсів, яких завжди обмаль. Чинячи так, як підказує чеснота розсудливості, можновладці мають уживати практичних заходів, аби прийняти, підтримати, захистити й інтегрувати мігрантів і “тією мірою, якої буде достатньо для правильного розуміння спільного блага, залучити їх у нове суспільство” (Pacem in terris, 57). На можновладцях лежить відповідальність перед їхніми спільнотами, вони мають забезпечити справедливі права й гармонійний розвиток, щоб не бути, як недбалий будівельник, який погано підрахував витрати й не зумів закінчити башту, яку почав зводити (пор. Лк 14, 28-30)».

Хочу ще раз подякувати владі держав, які не шкодували зусиль, щоб допомогти численним мігрантам, прибулим до їхніх кордонів. Маю на увазі передусім чимало країн Азії, Африки й Америк, які приймають багатьох людей і допомагають їм. У моєму серці досі живе згадка про зустрічі з представниками народу рогінджа в Даці; ще раз дякую владі Бангладеш за допомогу біженцям, яку вони надають на своїй території.

Також я хочу висловити особливу подяку Італії, яка за останні роки виявила відкритість і щедре серце та змогла запропонувати позитивні приклади інтеграції. Маю надію, що труднощі, яких країна зазнала в останні роки і наслідки яких досі тривають, не призведуть до ворожості й ускладнення доступності, а допоможуть наново відкрити ті корені та традиції, які живлять багату історію нації та становлять безцінний скарб для всього світу. Так само я вітаю зусилля інших європейських країн, зокрема Греції та Німеччини. Не варто забувати, що численні біженці й мігранти прагнуть потрапити в Європу, бо знають, що тут вони можуть знайти мир і безпеку – цей плід довгих старань, народжених з ідеалів отців-засновників європейського проекту після Другої світової війни. Європі треба пишатися цією спадщиною, збудованою на принципах і концепціях людини, які закорінені в тривалу історію й натхнені християнським поглядом на особистість. Прибуття мігрантів має заохотити Європу заново відкрити свою культурну і релігійну спадщину, щоб, усвідомлюючи цінності, на яких стоїть, вона могла берегти живу традицію й водночас бути гостинним місцем, вісником миру і розвитку.

Минулого року уряди, міжнародні організації та громадянські суспільства узгодили основні принципи, пріоритети й найвідповідніші способи реагування на міграційні процеси та ситуацію з біженцями. Після ухвалення 2016 року Нью-Йоркської декларації про біженців і мігрантів ООН взялася за важливу підготовку до втілення двох Глобальних договорів – про біженців і про безпечну, впорядковану й урегульовану міграцію.

Святий Престол сподівається, що ці зусилля та переговори, які невдовзі розпочнуться, принесуть результати, гідні світового співтовариства, базованого на принципах дедалі більшої взаємозалежності, солідарності та взаємодопомоги. У сучасному міжнародному контексті нема дефіциту можливостей і засобів, аби забезпечити кожному чоловікові й кожній жінці на землі життєві умови, гідні людської особистості.

У посланні на цьогорічний Всесвітній день миру я запропонував чотири «стовпи» для дій: прийняти, прихистити, підтримати й інтегрувати. Хочу особливо зосередитися на останньому, в якому сходяться відмінні погляди, народжені з різних оцінок, досвіду, проблем та переконань. Інтеграція – це «двосторонній процес», який передбачає взаємні права й обов’язки. Той, хто приймає, має сприяти всебічному розвитку особи; а той, кого приймають, має достосуватися до форм і правил країни, поважати її принципи й особливості. Кожен процес інтеграції мусить ставити захист і підтримку людей, особливо тих, хто опинився у складній ситуації, в серці норм, які стосуються різних аспектів політичного та суспільного життя.

Святий Престол не має наміру втручатись у постанови держав, які, зважаючи на свою політичну, соціальну й економічну ситуацію, а також здатність і можливість прихистити й інтегрувати, несуть головну відповідальність за прийом мігрантів. Утім, Святий Престол вбачає свою роль у заклику до дотримання принципів людяності та братерства, на яких ґрунтується кожне згуртоване й гармонійне суспільство. Тут важливо не забувати про взаємодію з релігійними спільнотами, на рівні як інституцій, так і об’єднань вірних, які можуть відігравати важливу роль у наданні допомоги й посиленні захисту, у соціальній і культурній медіації, у миротворчості й інтеграції.

Серед прав людини, про які я хочу згадати сьогодні, є й право на свободу думки, совісті та віросповідання, зокрема якщо йдеться про зміну віросповідання. На жаль, ми добре знаємо, що право на свободу віросповідання часто зневажають, а релігія нерідко стає виправданням для нових форм екстремізму або приводом для соціального відкинення, якщо не переслідування віруючих. Необхідна умова побудови відкритого суспільства – цілісне розуміння людської особи, яка може по-справжньому почуватися частиною спільноти, коли її визнають і приймають у всіх вимірах ідентичності, зокрема й релігійному.

Нарешті, хочу нагадати про важливість права на працю. Немає миру й розвитку, якщо людина позбавлена можливості працею робити особистий внесок у створення спільного блага. На жаль, у багатьох країнах світу праця – це ледве доступне благо. Знайти роботу буває дуже складно, особливо молодим людям. А втратити її легко не лише через наслідки чергування економічних циклів, а й через використання дедалі досконаліших і точніших технологій і машин, здатних замінити людину. З одного боку, ми бачимо нерівномірність розподілу праці, а з іншого – тенденцію вимагати інтенсивнішої праці від робітників. Гонитва за прибутком, продиктована глобалізацією, призвела до поступового скорочення часу і днів відпочинку, внаслідок чого було втрачено фундаментальний вимір життя – відпочинок, який слугує для фізичного й духовного відновлення людини. Сам Бог відпочив сьомого дня: Він благословив його і освятив, «того бо дня спочив Бог від усього свого діла, що творячи зробив був» (Бут 2, 3). Завдяки чергуванню праці й відпочинку людина бере участь у Господньому «освяченні часу» й ушляхетнює свою працю, витягуючи її з монотонної динаміки сухих ненастанних буднів.

Опубліковані нещодавно Світовою організацією праці дані про зростання кількості дітей, які мусять працювати і стають жертвами нових форм рабства, також викликають занепокоєння. Тягар праці й сьогодні серйозно впливає на психофізичний розвиток дітей, позбавляючи їх радості дитинства, і нівечить життя невинних жертв. Не можна думати про побудову кращого майбутнього та сподіватися створити відкритіші суспільства, якщо ми й надалі підтримуватимемо економічні моделі, орієнтовані лише на прибуток і експлуатацію найслабших – наприклад, дітей. Усунення структурних причин цієї біди має стати пріоритетом урядів і міжнародних організацій, покликаних активізувати зусилля щодо впровадження інтегрованих стратегій і узгодженої політики для викорінення всіх форм дитячої праці.

Ваші Високоповажності, пані та панове,
згадуючи деякі права з Загальної декларації 1948 року, я не мав наміру ігнорувати тісно пов’язаний із нею аспект: кожен має також обов’язки перед спільнотою, мета якої – це «забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві». Слушне посилання на права кожної людини має враховувати ту обставину, що усі люди – це частини більшого тіла. Наші суспільства, як і будь-які тіла, перебувають у хорошому стані, якщо кожен член виконує свою роботу, усвідомлюючи, що служить спільному благу.

Сьогодні серед нагальних обов’язків є піклування про нашу Землю. Природа може бути жорстока, навіть там, де нема людської відповідальності. Ми побачили це минулого року – йдеться про землетруси, які трапилися у різних частинах світу, особливо останніми місяцями в Мексиці й Ірані, та призвели до численних жертв, і про потужні буревії, які пронеслися над кількома карибськими країнами, досягши узбережжя США, а нещодавно зачепили й Філіппіни. Проте не треба применшувати людської відповідальності за взаємодію з природою. Кліматичні зміни, глобальне зростання температури та їхні руйнівні ефекти – це також наслідки дій людини. Тому потрібно спільним зусиллям узяти на себе відповідальність за те, щоб залишити наступним поколінням красиву та придатну для життя Землю, і працювати, дотримуючись Паризької угоди 2015 року, для зниження викидів токсичних газів, шкідливих для атмосфери та здоров’я людини.

Дух, який мусить надихнути окремих людей і народи на ці зусилля, подібний до будівничих середньовічних соборів, які є повсюдно в Європі. Ці разючі споруди свідчать про важливість участі кожного в роботі, яка перевершує межі часу. Будівник собору знав, що не побачить завершення свого діла, а проте активно працював, усвідомлюючи, що він – це частина проекту, плодами якого користуватимуться його діти, які – своєю чергою – прикрашатимуть і розширюватимуть цей проект для власних дітей. Кожен чоловік і жінка в цьому світі – а особливо ті, хто несе відповідальність за врядування, – покликані плекати такий самий дух служіння й солідарності між поколіннями й у такий спосіб бути знаком надії для нашого неспокійного світу.

З цими міркуваннями я ще раз кожному з вас, ваших сімей і ваших народів зичу року, повного радості, надії та миру. Дякую.

Франциск, Папа

Ватикан, Королівська зала
Понеділок, 8 січня 2018 року

(Переклад КМЦ за текстом: http://w2.vatican.va)

За темою:
Послання Його Святості Папи Франциска до 104-го Всесвітнього дня мігрантів і біженців (14 січня 2018)
Прямуючи дорогою «святих еміграції». Думки про метод святих в служінні мігрантам
Папа у Бангладеш: Майбутнє демократії залежить від пошани гідності кожної людини