Папська катехиза за 11 жовтня 2017 року

Дорогі брати і сестри, доброго дня!

Сьогодні я хочу зупинитися на такому вимірі надії, як пильне чування. Тема невсипущості – одна з головних для Нового Завіту. Ісус проповідує учням: «Нехай ваш стан буде підперезаний, і світла засвічені. Будьте подібні до людей, що чекають на пана свого, коли він повернеться з весілля, щоб йому негайно відчинити, як прийде й застукає» (Лк 12, 35-36). У час після воскресіння Ісуса, коли постійно чергуються моменти радощів і печалей, християни ніколи не здаються. Євангеліє рекомендує бути як слуги, які ніколи не лягають спати, аж допоки не повернеться господар їхнього дому. Світ вимагає нашої відповідальності, о – і ми приймаємо це з любов’ю. Ісус хоче, щоб наше життя не було легке, щоб ми ніколи не втрачали чуйності, аби з подякою і здивуванням зустріти кожен новий день, який дає нам Бог. Кожен ранок – це нова чиста сторінка, на якій християнин починає записувати добрі справи. Ми вже врятовані, відкуплені Ісусом, але тепер очікуємо повноти прояву Його панування: коли нарешті Бог буде всім і в усьому (пор 1 Кор 15, 28). Немає нічого певнішого у християнській вірі, ніж це «побачення», ця заздалегідь домовлена зустріч із Господом, Який приходить. А коли настане цей день, ми, християни, хочемо бути схожі на тих вірних слуг, які провели ніч зі станом своїм підперезаним і світлом засвіченим: маєте бути готові до спасіння, яке гряде, бути готові зустріти Його. Чи ви замислювалися про те, яка буде зустріч з Ісусом, коли Він прийде? Це будуть обійми, надзвичайна втіха, величезна радість! Ми маємо жити в очікуванні цієї зустрічі!

Християнин створений не для журби, а для терпіння. Він знає, що навіть у монотонності буднів усе одно завжди прихована таємниця благодаті. Є люди, схожі в наполегливості своєї любові на грайну свердловину, яка зрошує пустелю. Ніщо не трапляється надаремно, і нема жодної такої ситуації, в якій християнин міг би втратити здатність любити. Жодна ніч не буває така довга, аби призабулася радість світанку. І що темніша ніч, то ближче до світанку. Якщо ми залишаємося в єдності з Ісусом, холод труднощів не сковує нас; і навіть якби весь світ виступив проти надії, якби він сказав, що в майбутньому нас дожидають лишень темні хмари, то християнин знає, що в тому самому майбутньому на нього чекає повернення Христа. Ніхто не знає, коли це трапиться, – знаємо лише, що в кінці нашої історії є Ісус Милосердний, і цього достатньо, аби бути впевненими й не проклинати життя. Порятоване буде все. Усе. Ми будемо страждати, будуть моменти, що змушуватимуть гніватися й обурюватися, але солодка й потужна згадка про Христа розвіє спокусу вважати, ніби життя позбавлене сенсу.

Пізнавши Ісуса, ми не можемо не роздумувати про все це з вірою та надією. Ісус – це неначе будинок, де перебуваємо й ми, дивлячись на світ із його вікон. Тому ми не закриваємось у собі, не журимося тужливо про буцімто золоте минуле, а завжди надіємося на майбутнє, яке народжується не тільки з наших страждань, а й – перш за все! – з постійного піклування про нього Божого провидіння. Усе, що колись перебувало в темряві, одного дня буде осяяне світлом.

І ми вважаємо, що Бог завжди залишається вірний Собі. Завжди. Бог ніколи не розчаровує. Його воля щодо нас – це не щось невизначене, а цілковито певний план спасіння: «Бог хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди» (1 Тим 2, 4). Тому ми не віддаємося на волю потоку подій з відчаєм, так, наче історія – це поїзд, який втратив керування. Скоритися обставинам – це не по-християнськи. Християни не звикли опускати руки або схиляти голови перед злою недолею, яка здається неминучою.

Той, хто несе світові надію, ніколи не буде слабкий. Ісус не радить нам чекати на Нього, згорнувши руки: «Щасливі ті слуги, що їх Він, прийшовши, застане невсипущими!» (Лк 12, 37). Не буває будівника миру, який урешті-решт не поставив би під загрозу свій особистий мир, беручи на себе проблеми інших. Слабка особа – це не будівник миру, вона лінива, вона прагне комфорту. Тоді як християнин – будівник миру: навіть у небезпеці йому вистачає мужності йти на ризик, аби принести добро, яке нам подарував нам Ісус, – той скарб, який Він дав нам.

Щодня, доки живемо, ми повторюємо заклик перших учнів, який їхньою арамейською мовою звучить «Maranatha» і який зустрічаємо в останньому вірші Біблії: «Прийди, Господи Ісусе!» (Одкр 22, 20). Рефрен для кожного християнського життя такий: у цьому світі нам не потрібно нічого, крім Христової ніжності. І яка ж благодать, коли, молячись у важкі життєві дні, ми чуємо Його голос, який відповідає нам і переконує: «От, приходжу скоро» (Одкр 22, 7)!

Франциск, Папа

Ватикан, площа святого Петра

11 жовтня 2017 р.

(Переклад КМЦ за текстом: http://w2.vatican.va)