Богослов’я Україні потрібне: другий день Катехитичного симпозіуму в Городку

Першим доповідачем дня став отець Микола Лучок OP, який розповів про зв’язки богослов’я та психотерапії. Як сертифікований консультант позитивної психотерапії, отець добре розуміється на цій темі. Його душпастирський досвід підказує, що по духовну допомогу іноді приходять люди, у яких є ще й серйозні психологічні проблеми – і якщо для спасіння достатньо прийняти Ісуса Господом, то для покращення якості життя необхідно лікувати те, що зранене всередині. Адже для потужної дії благодаті потрібна здорова натура, і духівникові важливо вміти розпізнавати, коли прості «інструменти любові» не діють. Отець Микола ще раз нагадав учасникам, що в центрі теології стоїть Господь, Який відкриває Себе через воплочення. Ми – свідки не тільки Слова істини, а й тіла: у такий спосіб нам дано правду про Бога, про людину та про життя. Втілення – це вихід Бога до людини з її конкретними стражданнями. У світі, де психічних захворювань усе більшає, богослов’я в жодному разі не може втрачати з поля зору цілісної реальної особи, яка завжди була перед очима Христа. Увага до стражденної людини та прагнення допомогти їй – це те, що об’єднує теологію та психологію.

Про активну допомогу говорили також отець Олександр Коцюр та Ігор Шторм – військові капелани, які працюють на сході України з «Християнською службою порятунку». Їхня робота на передовій – це не тільки матеріальна підтримка, а також входження у простір страждання людей, яким довелося залишитися на цих теренах. Євангелізаційний напрямок діяльності ХСП, за словами отця Олександра, полягає в тому, аби проголошувати Христа, як уміємо: такі безпосередні свідчення виявляються особливо цінні там, де очевидна близькість смерті. Служба співпрацює з акцією «Папа для України», довозячи матеріальну допомогу людям, які живуть під постійними обстрілами, та виконує функцію посередників між армією й мешканцями зони АТО в межах цивільно-військового співробітництва (CIMIC). Крім того, ХСП працює з людьми, які повернулися з того боку фронту. Отець Олександр процитував слова Бенедикта XVI про те, що милосердя Бога – це участь у стражданні людей. А брати участь у стражданні означає не чекати закінчення війни (хоч і є надія, що вона скінчиться), а жити далі з людьми, які щоденно її досвідчують. У зоні АТО богослов’я набуває надзвичайно практичного виміру, адже перед кожним постає запитання: чи готовий ти вмерти за те, у що віриш?

Після невеличкої перерви на каву слово мала викладачка Хмельницького національного університету Ірина Сашко. Фронт її роботи не такий гарячий, як у попередніх доповідачів, проте він так само вимагає впроваджувати теологію в повсякденне життя. Темою доповіді стала ситуація віри й богослов’я у світському навчальному закладі, де, зрозуміло, не йдеться про відповідні факультети чи християнське освітнє середовище, однак у студентів часто виникають запитання, на які не можуть відповісти стандартні курси. Йоан Павло ІІ писав, що університет покликаний розвивати людину як цілісну особистість, і, щоб якнайповніше втілювати цю місію, пані Ірина організовує регулярні конференції під загальною назвою «Духовний розвиток особистості в контексті слов’янської філології». Ці екуменічні зустрічі приваблюють світських студентів. Активна участь молодих людей в обговореннях показує, що вони шукають віри та любові, потребують авторитетів, прагнуть спільноти, яка буде до них уважна. Викладацьке свідчення життям іноді допомагає студентам прийти до Бога – і навчальний заклад для цього не мусить бути теологічним. Пані Ірина завершила доповідь словами, які добре підсумували те, про що йшлося впродовж цілого симпозіуму: «Горе нам, якщо ми не будемо євангелізувати. Горе нам, богословам, якщо ми не будемо богословствувати».

Після цього виступу отець Сергій Хитрий, віце-ректор городоцького Інституту, звертаючись до аудиторії, яка складалася переважно з богопосвячених осіб, підкреслив, яка необхідна співпраця мирян і священства у справі євангелізації. Секулярний простір значно відкритіший для світських богословів, аніж для людей у сутанах і хабітах. Отець запитав пані Ірину, як священики можуть увійти в це середовище, на що отримав відповідь: хотіти, бути достатньо освіченими, комунікувати.

Зі співпраці мирян і духовенства розпочав підсумки симпозіуму й ректор Інституту отець Віктор Білоус. Він згадав історію Папи Павла VI, який на завершення 1967–1968 Року віри зачитав визнання віри, написане світським католицьким філософом Жаком Марітеном. Це зразок довіри між духовенством і мирянами, якої в сучасній Україні часто бракує. Симпозіум іще раз довів, що якісна теологія потрібна просто для того, щоб нормально жити, щоб запропонувати якусь альтернативу релігійному фаст-фудові, – а для цього необхідно виховувати католицьких інтелектуалів. Як писав святий Йоан Павло ІІ в Апостольському повчанні «Christifideles Laici», «Церква заохочує мирян, щоб вони відважно і з творчою інтелігентністю були присутні в упривілейованих місцях культури, якими є школи та університети, осередки наукових і технічних досліджень, середовища образотворчого мистецтва і гуманістичних роздумів» (44).

Отець Віктор поділився деякими думками, які виникли в нього під час симпозіуму, зокрема про те, що для розвитку Церкви потрібно піклуватися про богословську формацію рухів та засновувати католицькі профспілки – наприклад, викладацькі чи лікарські. Оскільки ж для обох цих ініціатив необхідна хороша освіта й високий інтелектуальний рівень, ректор перейшов до третьої ідеї: аби вважати когось представником католицької інтелігенції, дивитися потрібно не на диплом – на жаль, у наших реаліях це не показник, – а на прояви мудрості та здатності до розпізнання.

Далі слово взяв єпископ-ординарій Кам’янець-Подільської дієцезії Леон Дубравський OFM. Він подякував Богові за зродження освітньої праці в Городку та її розвиток. Ці зустрічі та взаємне збагачення, яке тут відбувається, доводять, що ми, католики, поступово доростаємо до розуміння своєї відповідальності у світі. Але важливо пам’ятати про те, що плоди симпозіуму проявляться поза стінами Інституту, коли учасники повернуться до своїх повсякденних середовищ, де потрібна формаційна робота з вірними. Необхідно переносити те, про йшлося впродовж цих двох днів, на ґрунт віри простих парафіян, не шкодуючи часу й зусиль – і не забуваючи про живу присутність Христа. Єпископ Леон Дубравський OFM і єпископ-помічник Радослав Змітрович OMI нагадали, що формація починається з родини, презентувавши проекти, спрямовані на виховання в молоді здорового розуміння сім’ї й анонсувавши найближчі заходи щодо душпастирства сімей, які відбуватимуться в дієцезії.

Далі учасники змогли долучитися до важливої події: вручення дипломів випускникам Інституту богословських наук Непорочної Діви Марії. А завершився симпозіум, як і розпочався, Євхаристією. Месу попровадив єпископ Леон Дубравський, якому співслужили, серед інших, єпископ-помічник Радослав Змітрович, отець Віктор Білоус і отець Сергій Хитрий. Проповідь виголосив єпископ Радослав, який пов’язав спомин святих мучеників Андрія Кіма Таегона та сподвижників із українською ситуацією. Адже Інститут, семінарія й тутешні покликання існуванням завдячують богослов’ю мучеництва. Успіх душпастирської праці залежить не тільки від того, що і як ми робимо: ні Йоана Хрестителя, ні Ісуса Христа, нагадало євангельське читання, сучасники не прийняли. Але на це не потрібно зважати, бо ж спасіння відбувається через пасхальну жертву – і ми теж покликані жертвувати. Відкритість до людини вимагає насамперед відкритості до Бога, Який нас скеровує. Живий Господь – це стовп і підвалина істини, дійти до якої прагне будь-яке богослов’я.

Варвара Холодна, КМЦ

По темі:

«Чи потрібне богослов’я Україні?»: перший день Катехитичного симпозіуму в Городку