13 жовтня - спомин бл. Гонората Козьмінського

Біографія о. Гонората Козьмінського

Тут був початок усього
Родина Козьмінських жила на Підляшші (Польща) з давнього часу і належала до корінних мешканців цього краю. Стефан Козьмінський виконував функцію повітового будівничого в Білій Підляській. Він користувався великою пошаною серед громадян. Рано помирає перша дружина і він одружується вдруге з Олександрою Каль. В цьому подружжі народжується 16 жовтня 1829 року майбутній о. Гонорат. Хлопчик отримує на святому хрещенні чотири імені: Флорентин, Вацлав, Іван і Степан. Вдома називали його другим іменем і загальновідомим був як Вацлав.
Часи на Підляшші були важкі, а тоді стали ще тяжчі. Вибухнуло листопадове повстання. Після поразки повстання настає період посиленої русифікації. І саме в такій атмосфері і серед таких труднощів юний Вацлав починає навчання. Дуже рано, маючи лише вісім років, він переходить до повітової (середньої) школи. Але він не закінчив гімназії в Білій, яка мала добру славу.
Через нез’ясовані причини батько Вацлава вирішує залишити Білу Підляську і Підляшшя, не дивлячись на всі ті зв’язки, які від поколінь з’єднували його рід із тою землею. Козьмінські переїхали до Влоцлавка, де Степан одержав ідентичну посаду, стаючи будівничим Куявського повіту. А так як у Влоцлавка не було гімназії, хлопців - Вацлава і його старшого брата - віддали до школи у Плоцьку. Брати мешкали на квартирі в родині Леманських. Там Вацлав подружився з сином Леманських Казимиром, який був юнаком релігійно байдужим, і, мабуть, саме тому у Вацлава починаються клопоти з вірою. Але з наукою жодних труднощів не було, і Вацлав закінчує гімназію у дуже молодому віці, вже в 1844 році, маючи п’ятнадцять років.

Важкі випробування молодого юнака
На навчання переїжджає до Варшави і вступає до новоствореного Художнього інституту. Вацлав хоче, як батько, стати будівничим. І все йшло добре аж до 2 вересня 1845 року, коли життя завдає йому перший удар: несподівано помирає батько. Але приходить другий удар: за декілька місяців після смерті батька, 23 квітня 1846 року, Вацлава арештовують і поміщають у Варшавську Цитадель. До сьогодні не зовсім відомо, чим керувалась царська влада, арештовуючи Вацлава.
Але зате у цій події виразно проглядається причина глибокої внутрішньої переміни молодого хлопця. Бо ж зважмо: саме тюремна ізольованість сприяє роздумам, сприяє продумуванню справ віри і невіри так, як рідко які реколекції. І ще зважмо таке: глибока психічна депресія, в яку потрапив Вацлав у тюремній камері, дозволила йому, - що трапляється тільки вразливим одиницям, - відбитись від психічного дна і перейти на вищій ступінь психічної інтеграції. Переломний момент настав під час свята Успіня Пресвятої Богородиці.
Мати Вацлава робила дві речі, необхідні у таких випадках: гаряче молилась про звільнення сина і робила все, щоб це звільнення прискорити. Аж надійшов березневий день 1847 року, коли в одну з неділь Великого посту Вацлав Козьмінський покинув мури Цитаделі. Природним наслідком перелому, пережитого у в’язниціі, було те, що декілька тижнів пізніше Вацлав відбуває генеральну сповідь у Влоцлавськім костелі Реформатів. Сповідь відбулася в неділю Доброго Пастиря. Ще одну овечку Ісус взяв у Свої рамена. І велика радість сповнила серця обох Матерів: і Небесної, заступництво якої виявилось таким успішним, і земної, любов якої здобула ще одну перемогу.

Зростає зерно покликання
А далі все йде звичайною дорогою: Вацлав продовжує навчання у Варшаві. Поворотним моментом на життєвій дорозі Вацлава стає його знайомство з о. Прокопом Латинським, капуцином, знаним провідником душ і популярним автором релігійних творів. До цього священика Вацлав приходить з ціллю відправити ювілейну сповідь, бо саме в тому році новообраний Папа Пій ІХ оголосив надзвичайний папський ювілей. Мабуть під час цієї сповіді Вацлав відкрив у собі монаше покликання. Думка про це проростала в ньому повільно, аж поки вкінці міцно не закоренилась в його свідомості. Ще того самого року Вацлав постановляє вступити до чину Братів Менших Капуцинів. І як це не раз буває – мати дуже боляче це пережила. І не дивлячись на те, що належала до людей релігійних, спершу не погодилась на рішення сина. Може надіялась на його допомогу у вихованні молодших дітей? А може мала якісь інші плани щодо майбутнього улюбленого сина? Того не знаємо.
Але сам Вацлав не покидав свого задуму і постанови. І 8 грудня 1848 року застукав до воріт Капуцинського монастиря по вул. Медовій у Варшаві.
За ним залишилася школа, товариші, родина. Треба було забути про дитячі мрії і юнацькі плани відносно майбутнього, зовсім іншого, ніж те, на яке він так несподівано рішився. Тільки Господь знав усі його думки, змагання і внутрішню боротьбу. А Бог був з ним. Вже 21 грудня відбулись облучини в чернечу рясу. Одержує теж нове ім’я – Гонорат.
Швидко пролетів перший рік, під час якого Вацлав - Гонорат придивлявся до капуцинської братії, а Чин вивчав його. Як же інакше все це виглядало з середини! Треба було зробити багато поправок у попередніх уявленнях про чернече життя. Та й не могло бути інакше, бо чернече покликання не є чимось незмінним, є життям і в життєвих випробуваннях знаходить свій вимір. Крім того новіціят дав Гоноратові можливість глибшого розуміння правил св. Франциска; терпеливого відкривання дії Св. Духа в історії капуцинського Чину, кругом себе і в собі.
Тимчасові чернечі обіти Гонорат склав у рік після початку новіціату в Любліні, куди переїхав у зв’язку з тим, що там був центр навчання Польської капуцинської провінції. Там теж 18 грудня 1850р. склав вічні обіти. У наступному році бачимо брата Гонората у Варшаві, де навчається теології по програмі духовної семінарії під керівництвом викладачів – ченців, яких звали лекторами.
Весною 1852 р. приймає дияконські свячення, що вже було пов’язане з виконуванням певних душ пастирських обов’язків. І тоді саме наступає у житті брата Гонората важлива подія – його перша проповідь, виголошена у Варшаві 20 травня 1852 р. в присутності матері і родини. Таїнство священства брат Гонорат отримує 27 грудня 1852 р.

Особливий шанувальник Діви Марії
У Пречистій Діві брат Гонорат бачив нашу Співвідкупительку і Посередницю Божих ласк. Він вважав, що завдяки Їй можемо легше і швидше наблизитись до Ісуса, з’єднатись з Ним, сповнюючи чесно і гідно своє життєве покликання. О. Гонората не треба було переконувати про значення Марійних Богослужінь для повного християнського розвитку людини. Він особливо радив брати участь у травневих відправах та молитві на Вервиці. Він мав на це багато причин; у першу чергу добре розумів духовно інтегруючий вплив Розарію; теж знав який глибокий релігійний зміст має ця молитва і як полегшує зрозуміння Євангельського послання і перенесення його у практику. Крім того та молитва боронила людину перед самотністю, визволяла від егоїзму в різних його проявах; зближала людей і поєднувала їх.
У житті о. Гонората Пречиста Діва Марія відіграла особливу роль. Від Неї він перейняв вміння відчитувати знаки часу, а це мало основне значення для всієї дальшої його діяльності.

Апостольське служіння
Францисканський аспект і марійне бачення спасіння світу були постійно присутні у його проповідницькій діяльності. Він рано почав проголошувати слово Боже, і ця його діяльність не обмежувалась тільки Варшавським костелом. Проповіді о. Гонората були прості з виразною внутрішньою структурою. Відзначались глибокою біблійною і теологічною аргументацією. Кінець проповідницької діяльності Козьмінського спричинили скасування закону, який провела царська влада як репресії за січневе повстання. Варшавський монастир капуцинів тоді ліквідували, а монахів викинули. І так о. Гонорат в 1864 році опинився в Закрочимі. Проповідей йому проголошувати не можна було.
Зате до кінця свого життя о. Гонорат служитиме людям у сповідальні. Ця послуга важка і непомітна для оточення. Іноді здавалося, що він занадто твердий і суворий; мабуть все-таки в нього було щось із цих рис, - але завжди він старався зрозуміти того, хто сповідався і ввести в клімат Божого милосердя. При тому не оминав рішучих осудів і конкретних порад. Мав у собі щось особливе, якусь Божу іскру, тому що кількість осіб, які хотіли в нього сповідатися, постійно зростала. В сповідальні він робив ще щось особливе: вишукував осіб назначених особливим даром ласки, щоб їх провадити до глибшого з’єднання з Ісусом, до жертовної служби людям. У майбутньому вони стануть співзасновниками численних монаших згромаджень, але починали своє подвижництво в дуже звичайний спосіб.

Нові чернечі згромадження
В ХІХ ст. появилось досить багато нових ділянок у людському житті, повстали нові середовища, і нові незнані перед тим ситуації. Все це чекало на своїх місіонерів і апостолів, і все це намагався зрозуміти о. Гонорат. Саме тому він виходить на зустріч очікуванням і потребам людей в прямуванні до щораз глибшої християнізації суспільства через освячування різних середовищ людського життя і праці.
Бл. Гонорат робив усе зовсім звичайним способом, не зневірювався, коли відчитування знаків часу супроводжувалось різними клопотами і нічого його не відштовхувало від користування ними. Так саме чинить завжди вмілий вчитель і тверезий практик. А Господь, який знає наші думки, бажання і наміри на залишає на довго когось, хто Йому довіряє. Про це довідався о. Гонорат від Ісуса і Пречистої Діви, коли вони жили укрито в Назареті.
Йдучи за Божим натхненням о. Гонорат покликав до життя більше ніж 20 укритих монаших згромаджень, з яких 17 існує до сьогодні.
Всі ці згромадження були оперті на третьому правилі св. Франциска з Асізі, маючи таким чином глибоку духовну основу – багату францисканську спадщину. Всі ново засновані Чини були присвячені якійсь конкретній таємниці з життя Ісуса і Його Матері. Це було важливо для о. Гонората, бо він хотів якнайдокладніше защепити ці нові гілочки у євангельське дерево. До свого діла підходив перед усім з глибокою вірою і довір’ям до Божого Провидіння. Відкидаючи певні дотеперішні зовнішні структури він надав їм скритий характер.

Відійшов до Господа
О. Гонорат помер 16 грудня 1916 року. Духовна спадщина Блаженного, яка виявилась тривалою, є назавжди вписана в історію Церкви і в життя людини. До такого підходу уповажнює і заохочує нас беатифікація о. Гонората, яка відбулась у Римі 16 листопада 1988 р., в день народження Блаженного та в десяту річницю виборів Папи Івана Павла ІІ, який провів цей акт.
Підтвердженням правоти цього акту є відродження капуцинського чину в Польщі і розвиток гоноратських згромаджень.