«Паліативна опіка – це одна з привілейованих і безкорисливих форм християнського милосердя на останньому етапі життя, і в жодному разі її не можна плутати з евтаназією», – цими словами архієпископ Вінченцо Палія, президент Папської академії «За життя», представив організований нею міжнародний конгрес, що відбувався в Римі, в Папському патристичному інституті «Augustinianum», з 28 лютого до 1 березня 2018 р. Цей науковий захід, у якому брали участь 400 спеціалістів із 38 країн світу, був інтегральною частиною проекту Папської академії для пропагування уваги до хворої людини наприкінці її життя, адже ніхто не повинен помирати на самоті.
Про це повідомляє Радіо Ватикану.Учасників міжнародного наукового конгресу від імені Папи Франциска письмово привітав Державний секретар Святого Престолу, кардинал П’єтро Паролін. Його лист починається так: «Ваша Екселенціє, від імені Святого Отця та від мене особисто адресую сердечне вітання Вам, організаторам і учасникам Конгресу з паліативної опіки. Останні миті земного життя ставлять людину перед межею, яка здається нездоланною, викликаючи іноді бунт і тривогу. Саме тому сьогодні суспільство всіляко шукає способів, щоби уникнути та усунути їх, не дослухаючись натхненої вказівки псалма: “Навчи ж нас дні наші рахувати, щоби ми дійшли до розуму доброго” (Пс. 90, 12)».
О. Паролін пише, що таким чином, ми позбавляємо себе багатства, прихованого у скінченності, і від можливості розвивати розсудливіший спосіб життя як на особистому, так і на соціальному рівні. Натомість паліативна опіка не підтримує цю відмову від мудрості скінченності, і в цьому полягає ще одна причина важливості цієї теми. Фактично, вона виявляє найглибше покликання медицини, яке полягає, насамперед, у «піклуванні», завданням якого лікувати завжди, навіть якщо одужання не завжди можливе.
Вочевидь, медицина заснована на невпинному прагненні набувати нові знання та долати дедалі більше хвороб. Проте, паліативна опіка в межах медичної практики вказує на те, що межу людського життя треба не лише віддалити, але й визнати та прийняти. Це означає не відмовлятися від хворих людей, а навпаки, бути близькими до них і супроводжувати у складному випробуванні, яке вони проходять наприкінці життя.
Коли вже всі ресурси для оздоровлення людини вичерпано, залишається найважливіший аспект людських стосунків: бути присутніми, бути близькими, бути привітними. Це вимагає розділити з людиною, яка наближається до завершення життя, її безсилля. Така близькість допомагає по-іншому подивитися на межу земного існування, побачити в ній не місце відмежування та самотності, а нагоду до зустрічі та єдності. Смерть тоді виглядає не як кінець, об який життя розбивається та занепадає, а як сповнення життя, яке людина отримала у дар і розділила в любові з іншими.
Логіка паліативної опіки вимагає площини «взаємної залежності з любові», яка особливим чином проявляється під час хвороби, зокрема, наприкінці життя, однак, проходить через усі людські взаємини, а навіть більше, – зумовлює їхню головну характеристику. «Не майте жодних боргів ні у кого, крім боргу взаємної любові, бо той, хто любить другого, виконав закон» (Рм. 13, 8).
Здається доцільним побудувати міст між опікою, яку ми отримали на початку нашого життя і яка дозволила йому розвинутися, та опікою, яку ми повинні відповідально надавати іншим, охоплюючи усе людство. Таким чином, може запалитися іскра, яка об’єднає «досвід життєвого взаємоподілу сповненого любові» і прощання із земною мандрівкою.
Цей цінний зв’язок стоїть на захисті людської і богословської гідності, яка продовжує жити, навіть із втратою здоров’я, соціальної ролі та контролю над власним тілом. Так паліативна опіка показує свою цінність не тільки для медичної практики, а для всього людського існування.
Далі у листі йдеться про те, що програмою дводенного конгресу передбачено розгляд багатьох важливих тем, пов’язаних із науковими й організаційними аспектами паліативної опіки, із духовним та молитовним супроводом хворих, та окремо підкреслено важливу й унікальну роль родини у цьому процесі. Під час останньої фази земного життя зв’язки родини, з усіма її обмеженнями та можливими поділами, завжди є засадничими.
Дуже актуальним аргументом для паліативної опіки сьогодні є «терапія болю». Ще Папа Пій ХІІ, відрізняючи це з евтаназією, дозволив вживання знеболювальних препаратів для зменшення страждань, із якими нічого не можна вдіяти, навіть якщо вживання цих препаратів наближує і так очікувану смерть (див. Acta Apostolicae Sedis XLIX [1957],129-147). Сьогодні, після багаторічних досліджень, скорочення життя перестало бути їхнім побічним ефектом, однак, залишаються питання щодо нових препаратів, які впливають на стан свідомості людини. Етичний критерій не змінюється, але використання цих препаратів завжди вимагає ретельного вивчення й обережності.
«Складність і делікатність тем, що стосуються паліативної опіки, вимагає розповсюдження практики цієї опіки задля полегшення доступу до неї: це завдання, в якому віряни можуть знайти однодумців у багатьох людях доброї волі», – зазначено в листі й наголошено на необхідності участі у Конгресі представників різних релігій і культур.
За темою:
Папа про гідне вмирання: Ніколи не покидати хворого!
Рим: Міжнародний конгрес «Біль і страждання: тлумачення, значення та зцілення»
Папа: Не все, що технічно можливе, є моральним