Пастирський лист єпископа Віталія Кривицького про нові священицькі призначення в Київсько-Житомирської дієцезії

Насамперед прагну подякувати всім вам за активну участь у відзначенні урочистості Матері Божої Бердичівської. Підготовка до святкування у самому Санктуарії, організація та проведення паломництв, особиста участь вірних 21 і 22 липня – це велика праця кожного окремо та цілої Церкви. Можу засвідчити про міцну віру тих, які принесли до Бога у ці дні тягарі нашої держави, сімей, Церкви та щоденний хрест, який кожен з нас несе заради вічного спасіння. Це малі кроки життєвого паломництва до Батьківського Дому. Дякую вам за свідому євангельську віру! 

У наступні дні після Бердичівської урочистості в нашій дієцезії відбулися чергові персональні зміни серед священиків на парафіях. Це не є випадковістю. Молитовні наміри до Богородиці у цій потребі були не лише у моєму серці. Подібні зміни духовенства відбуваються також тепер у спільнотах богопосвяченого життя. Ротація священиків є перевіреною практикою Церкви і ми – миряни, священики, єпископ – кожен на своєму місці,  лише просимо про світло Святого Духа у правильному розпізнанні цієї дійсності.

Зрозуміло, що найбільший іспит віри такі зміни завдають самому душпастирю, який має змінити місце служіння – залишити звиклі стіни, умови життя та праці, створені спільноти, оточення, довершені справи... Навіщо? Щоб, не дай Боже, колись не прийшов такий день, коли він скаже, що сам це зробив і є власником зробленого. Не власником, а апостолом Бога, якому душпастир довірив своє життя у день рукоположення. Щоб вмів завжди по-новому чути слова Апостола народів, який сьогодні нам каже: «Отже, я, в’язень у Господі, прошу вас, щоб ви поводилися гідно звання, до якого були покликані, з усякою покірністю і лагідністю, з довготерпінням» (Еф 4,1).  Щоб бути Христовим в’язнем, не позбуваючись свободи Божої Дитини і подібно, як на копальні золота, вимиваючи тонни піску, бруду, слабкостей… по крупинці збирати те, що є духовною сутністю пастиря Христовоі Церкви. Це доволі часто непомітна праця, свідком якої може бути лише Господь та сповідник, але я радію тим випадкам, коли особисто мав можливість її побачити в наших священиках. Не зупиняймося, Браття, ідімо далі – Бог бачить все. 

Дивовижні вирішення складних життєвих ситуацій подають нам читання сьогоднішньої неділі. Так, у ІІ Книзі Царів пророк Єлисей змушує слугу повірити, що малою кількістю їжі він може нагодувати сотню, а у Євангелії Ісус переконує про можливість ще більшу – нагодувати тисячі.  У одному і другому випадку ми зустрічаємо також раціональний супротив людей, які так би мовити, «знають життя». Їхня логіка говорить про те, що фізичні і математичні закони ніхто не відміняв. Ісус однак запрошує їх побачити щось зовсім нове і несподіване. Не лише побачити, але також прийняти, стати активними учасниками і нарешті заспокоїти свій голод. Ми бачимо живе Євангеліє, невід’ємне від щоденного життя. Проголошувати це живе і діяльне Слово самого Бога покликані пастирі Церкви. Не лише вони, але найперше пастирі.

Їх проповідування не залежить лише від отриманої освіти чи ораторських здібностей, але від співпраці зі Святим Духом та відкритості адресатів їх пастирства, зокрема парафіян. Згадаймо, що навіть Господь Ісус не міг достукатися до деяких сердець не тому, що не був всемогутнім, а лише тому, що поважає нашу волю, а серця деяких людей були переповнені пихою і несприйняттям Бога у дусі і правді. Вони бачили в Ісусі лише теслю з Назарету. Також важко було прийняти першим християнським спільнотам особу Апостола Павла. Це все змінилося згодом, коли дозволено було Святому Духу керувати Церквою. 

Відразу після того, як люди побачили силу Ісуса, вони запрагнули зробити Його земним царем, з метою використання для здійснення власних потреб. Знаючи про це, Господь залишає їх. Ми не маємо жодного права зробити іншу людину, а тим більш Бога, своєю власністю. На жаль, і сьогодні віряни допускаються помилок, які спроваджують, якщо не самого Бога, то принаймні священика до рівня власності спільноти. Тому одного можуть егоїстично утримувати, а іншого намагатися позбутися, бо не є таким, яким бажають бачити. У першому випадку парафіяни позбавлені відчуття Вселенської Церкви, у якій якраз кращі лишали свої спільноти, щоб йти на місії, а у другій версії – не довіряють самому Богу, який «вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих, і немічне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильне» (1 Кор 1,27).  Пастир спільноти не є її власністю і готовий на перший заклик Церкви встати та піти навіть на безлюдні вулиці, як у випадку з апостолом Филипом (Діян 8,26-40), щоб шукати там «заблукану вівцю для Господньої отари». Священик даний для спільноти, як дар, лише на певний час, який варто якнайкраще використати. Звичайно, парафія може навіть замурувати свого улюбленого священика у власному храмі... але, що тоді з планами Господа на нього… і на «заблукану вівцю»?

Ще гіршим випадком під час ротації священиків є те, що люди оцінюють нових пастирів за своїми логічними мірками, враховуючи всю доступну інформацію, а також плітки та однобоке бачення, відкидаючи Божий задум у цій людині. Саме це зробив слуга з сьогоднішнього першого читання та той самий апостол Филип з Євангелія... Це він вже пізніше навчився не міряти можливостей Бога згідно зі своєю логікою. Чи священики є позбавлені слабкостей і гріхів? Ні. Як зрештою кожен з нас. І я, як єпископ, від імені всіх священиків прагну тепер просити пробачення за те, що ми часом є нестриманими, невідповідальними, слабкими та впертими. Чи пастирі Церкви можуть навертатися? Так. Як кожен з нас. А нове місце служіння є чудовою нагодою розпочати все заново та повернутися «до першої любові», як закликає Господь Церкву у Книзі Одкровення (пор. Одкр 2,4-5).  Також і сам пастир отримує нову спільноту, яка буде його формувати, давати приклад, заступатися за нього у молитві перед Богом та перед цілим світом, який вже вирішив Христового служителя розтоптати, часом також ногами найближчих. Нам, священикам, необхідні такі зміни, щоб не впасти у рутину, конформізм, не бути залежними від оточення у проповіді Благої Звістки. Це життєдайність  Христової Церкви, яка постійно оновлюється. Прийміть нас такими, якими ми є і допоможіть стати кращими, на славу Господа!

Улюблені у Христі! Дозвольмо Богу діяти у наших серцях та у цілій Церкві. Дозвольмо Йому годувати нас способами, якими Він сам прагне. Молімося до Господа про Його слово, яке підкаже, що саме маємо чинити, щоб бути нагодованими не лише щоденним хлібом, а тим, що наближає нам небеса. Прошу вас прийняти душпастирів, яких посилає вам Церква у дусі віри та з любов’ю у Христі. Дякуйте Господеві за священиків, які щодня запрошують Бога на євхаристичний вівтар вашої парафії, щоб ніхто з вас не сказав, що Бог є далеко.
На жаль, декілька парафій нашої дієцезії цього року позбулися такої радості і священик лише доїжджатиме до них. Закликаю вас молитися «до Господа жнив, щоб послав робітників на свої жнива» (Лк 10,2), щоб разом, як пастирі, так і миряни, ми могли далі будувати Церкву за правилами, які подає нам сьогодні св. Павло Апостол: «з усякою покірністю і лагідністю, з довготерпінням, в любові підтримуючи одне одного, намагаючись зберігати єдність духа в союзі миру» (Еф 4,2-3). Нехай цей святий, на початку незрозумілий, а тепер шанований всіма християнами, заступається за нами перед Богом. Амінь!

З пастирським благословенням,
Віталій Кривицький SDB
єпископ Київсько-Житомирський

Джерело: Київсько-Житомирська дієцезія