Папа про гідне вмирання: Ніколи не покидати хворого!

Про це йдеться у Папському посланні учасникам європейської регіональної зустрічі Всесвітньої Медичної Асоціації, яка відбувається у Ватикані, розглядаючи теми, що стосуються кінця людського життя. Лист написаний на ім’я архиєпископа Вінченцо Пальї, Президента Папської Академії «За життя», яка є співорганізатором зустрічі.

Посилаючись на Декларацію про евтаназію від 5 травня 1980 року, Святіший Отець пригадав про те, що «відмовитися від застосування терапевтичних засобів, або припинити це застосування, є морально дозволеним, коли їх використання не відповідає етичному та гуманістичному критерієві, який пізніше буде окреслено, як “пропорційність лікування”». Таке рішення, за його словами, «відповідально приймає обмеженість смертного людського стану» в той момент, коли розуміє, що йому неможливо протистояти, але «не відкриваючи шляхів виправдання для вбивання життя».

Отож, мова йде про дію, яка має «цілком протилежне моральне значення від евтаназії, яка завжди залишається недопустимою, оскільки пропонує переривати життя, викликаючи смерть». І для уважного розпізнавання, як пояснює Глава Католицької Церкви, необхідно брати до уваги три аспекти, якими є моральний об’єкт, обставини й наміри задіяних суб’єктів. «Особистий та стосунковий вимір життя та смерті, яка завжди залишається хоч і крайнім, але моментом життя, – додає він, –під час лікування та супроводу хворого повинні отримувати простір, відповідний до гідності людської істоти».

За словами Папи, в цій ситуації «основну роль відіграє» хворий. Як навчає Катехизм Католицької Церкви, «Рішення завжди повинен приймати пацієнт, якщо має відповідну компетентність та здатність». Саме йому, в діалозі з лікарями, «належить оцінювати запропоноване лікування та приймати судження щодо його пропорційності в конкретній ситуації, вчиняючи обов’язковою відмову, коли визнано брак такої пропорційності».

Глава Католицької Церкви не приховує труднощів в оцінюванні ситуації, беручи до уваги також «різні рівні посередництва», до яких покликаний лікар і яких вимагає «технологічний та організаційний контекст». Причиною стурбованості є також нерівність в доступі до лікування, «присутня також і в найбагатших країнах, де існує загроза залежності доступу до лікування від економічних можливостей людей, а не дійсних потреб лікування».

З цього випливає необхідність пам’ятати про «найвищу заповідь відповідальної близькості» із «категоричним» заанґажуванням у те, щоб «ніколи не покидати хворого», тому що в стосунках «від нас вимагається любові та близькості більше, ніж будь-якої іншої речі, визнаючи обмеженість, яка всіх нас об’єднує та саме в цьому вчиняє нас солідарними». «Кожен повинен давати любов таким чином, який йому відповідає, але давати її!» – наголосив Папа.

У рамках цієї любові, з усвідомленням того, що не завжди можна гарантувати оздоровлення і що непотрібно надаремне озлоблюватися проти смерті, за словами Святішого Отця, рухається паліативна медицина, яка також «набуває великої важливості на культурному рівні, беручись за подолання того всього, що вчиняє вмирання тривожнішим і болючішим, тобто, самотності й болю».

Врешті, у посланні Папи Франциска не забракло згадки про найслабших, які «самостійно не можуть відстояти власні інтереси». Не забуваючи про «різноманітність кругозорів, етичних переконань чи релігійних переконань», він підкреслює, що «держава не може відмовитися від захисту всіх, обороняючи фундаментальну рівність, згідно з якою закон кожного визнає людською особою, що живе разом з іншими в суспільстві».