Промова Святого Отця Франциска до членів дипломатичного корпусу, акредитованих при Святому Престолі, з нагоди Нового року (частина 1)

Ваші Високоповажності, пані та панове, ця зустріч – це красивий звичай, коли виплекана в наших серцях радість Різдва Христового дає мені нагоду особисто скласти побажання на рік, який щойно почався, та висловити найщиріші привітання та прихильність до народів, які ви тут представляєте. Я дякую деканові дипломатичного корпусу, Його Високоповажності пану Арміндо Фернандесу до Еспіріто Санто Віейра, Послові Анголи, за важливі слова, звернуті до мене від імені всього дипломатичного корпусу, акредитованого при Святому Престолі. Особливо вітаю Послів, які скористалися нагодою прибути з-поза Рима: їх нещодавно побільшало у зв’язку зі встановленням дипломатичних відносин із Республікою Союзу М’янма у травні минулого року. Також вітаю все численніших дипломатів, які мешкають у Римі, серед яких тепер є Посол Південно-Африканської Республіки. Хочу згадати світлої пам’яті покійного Посла Колумбії Гільєрмо Леона Ескобар-Еррана, який помер перед Різдвом. Дякую вам за постійні та плідні стсоунки, які ви підтримуєте з Папським державним секретаріатом й інституціями Римської Курії: це свідчить про зацікавленість міжнародної спільноти місією Святого Престолу та присутністю Католицької Церкви у ваших країнах. У цьому сенсі має велику вагу праця Святого Престолу для налагодження міждержавних відносин, завдяки якій у лютому минулого року було підписано рамкову угоду з Республікою Конго, а в серпні – угоду між Папським державним серкетаріатом та урядом Російської Федерації про безвізовий режим подорожей для осіб із дипломатичними паспортами.

Святий Престол у своїх стосунках з цивільною владою має на меті лише піклування про духовне й матеріальне добро людської особистості та сприяння спільному благу. Проявом цієї турботи стали мої минулорічні Апостольські подорожі: до Єгипту, Португалії, Колумбії, М’янми та Бангладеш. До Португалії я прибув як паломник, з нагоди століття з дня Фатімських об’явлень, аби канонізувати маленьких пастушків Жасінту і Франциска Марто. Там я побачив сповнену ентузіазму й радості віру, яку Діва Марія дарувала багатьом паломникам, зібраним з нагоди ювілею. У Єгипті, М’янмі й Бангладеш я мав змогу зустрітися з місцевими християнськими спільнотами, які нехай нечисленні, але цінні внеском у розвиток громадянського суспільства своїх країн. Під час зустрічей із представниками інших релігій ми побачили, як особливості кожної з них не перешкоджають діалогу, а підживлюють спільне прагнення пізнати правду й чинити правду. Нарешті, в Колумбії я хотів поблагословити зусилля й мужність цього любого моєму серцю народу, який палко прагне миру після більш ніж півстолітнього внутрішнього конфлікту.

Шановні посли, на цей рік припадає століття закінчення Першої світової війни: конфлікту, який змінив обличчя Європи та всього світу, призвівши до появи нових держав на місці давніх імперій. У попелі Великої війни можна знайти два попередження, яких, на жаль, людство не змогло одразу зрозуміти – і через двадцять років це призвело до нового конфлікту, ще руйнівнішого, ніж попередній. Перше попередження полягає в тому, що перемогти означає ніколи не принижувати подоланого супротивника. Миру не вдасться збудувати, утверджуючи силу переможця над переможеними. Це не право страху утримує від майбутніх агресивних дій, а міць лагідної раціональності, яка спонукає до діалогу й порозуміння заради усунення відмінностей. З цього походить і друге попередження: мир міцніє тоді, коли країни можуть дискутувати в умовах паритетності, рівності. Це відчув сто років тому – і саме цього дня – президент США Вудро Вільсон, коли запропонував створити загальне співтовариство націй, яке мало б на меті сприяти всім державам, великим і малим, встановити взаємні гарантії незалежності й територіальної цілісності. Так були закладені теоретичні підвалини багатосторонньої дипломатії, яка поступово набула визначальної ваги та впливу на міжнародну спільноту.

Як і стосунки між людьми, міжнародні відносини «мусять будуватися на істині, справедливості, живій солідарності та свободі». З цього виникає «принцип, за яким усі політичні спільноти рівні в гідності за природою», а також визнання взаємних прав разом із дотриманням відповідних обов’язків. Основна передумова такого підходу – це утвердження гідності кожної людини, зневага до якої призводить до актів варварства, обурливих для совісті людства. З іншого боку, «визнання гідності, властивої всім членам людської родини, їхніх рівних і невід’ємних прав становить основу свободи, справедливості й миру в усьому світі», як сказано в Загальній декларації прав людини.

Цьому важливому документу, який Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй ухвалила 10 грудня 1948 року, сімдесят років тому, я хочу присвятити сьогоднішню зустріч. Коли йдеться про права людини, для Святого Престолу це означає передусім переосмислення центрального місця гідності особи, яка бажана і створена Богом на Його образ і подобу. Господь Ісус зцілює прокаженого, повертає зір незрячому, розмовляє з митарем, рятує життя блудниці й заохочує допомогти пораненому подорожньому: Він дає зрозуміти, що кожна людина, незалежно від її фізичного, духовного чи соціального стану, заслуговує шани й поваги. Тож із християнської точки зору є сутнісний зв’язок між євангельським посланням і визнанням людських прав у дусі авторів Загальної декларації прав людини.

Ці права вписані в людську природу, яка пов’язує воєдино всі народи. Вони були окреслені, щоб усунути мури, які розділяють світову сім’ю, і сприяти тому, що соціальне вчення Церкви називає цілісним розвитком людства, оскільки йдеться про «розвиток кожної людини й усієї людини, [...] аж до "всього людства"». Спрощеніший погляд на людську особистість натомість відкриває шлях до поширення несправедливості, соціальної нерівності та зловживань.

Варто, втім, зауважити, що протягом тривалого часу, особливо після соціальних потрясінь 1968 року, інтерпретація деяких прав поступово модифікувалася так, щоби вмістити безліч «нових прав», які часто заперечують одне одного. Це не завжди сприяє розвитку дружніх відносин між народами, бо ж виникли контроверсійні уявлення про права людини, суперечні зі звичаями різних країн, які через це не відчувають поваги до своїх соціальних і культурних традицій, а почуваються приниженими перед викликами реальних потреб, з якими стикаються. Тому може виникнути ризик – певною мірою парадоксальний – встановлення в ім’я прав людини сучасних форм ідеологічної колонізації сильнішими й багатшими найбідніших і найслабших. З іншого боку, варто пам’ятати, що традиції окремих народів не можуть бути визнані причиною для нехтування належним дотриманням основних прав, передбачених Загальною декларацією прав людини.

Минуло сімдесят років – але ми з жалем маємо констатувати, що основоположні права людини порушують і сьогодні. Перш за все, це право на життя, свободу та недоторканність кожної особи. І йдеться не тільки про війну або насильство, які завдають шкоди людині. У наш час є витонченіші форми: я маю на увазі насамперед невинних дітей, приречених іще до народження; іноді вони небажані просто тому, що хворіють або мають вади розвитку, а деколи – через егоїзм дорослих. Мені йдеться про людей похилого віку, особливо хворих, яких часто відкидають, вважаючи тягарем. Думаю про жінок, які часто страждають від насильства та зловживань навіть у своїх родинах. І про тих, хто став жертвами торгівлі людьми, яка порушує заборону на всі форми рабства. Скільки ж людей, а над усе серед тих, хто тікає від бідності та війни, потерпають від такого лиходійства недобросовісних суб’єктів?

Захист права на життя й фізичну недоторканність також означає захист права на здоров’я людини та її сім’ї. Сьогодні воно набуває масштабів, які перевершують первісні наміри Загальної декларації прав людини, спрямовані на підтвердження права кожного на необхідну медичну допомогу й соціальні послуги. Я сподіваюся, що на компетентних міжнародних форумах ми разом працюватимемо, щоб забезпечити всім легкий доступ до медичних послуг і лікування. Важливо об’єднати сили, щоб виробити політику, яка гарантуватиме бідним людям доступ до основних лікарських засобів, не кажучи вже про наукові дослідження й розробки таких методів лікування, які, хоч і не будуть економічно вигідними, матимуть вирішальне значення для збереження життя.

Захист права на життя передбачає також активне прагнення миру, визнаного однією з найвищих цінностей. Його потрібно бажати й захищати. А проте в різних куточках планети досі палають серйозні локальні конфлікти. Колективні зусилля міжнародної спільноти, гуманітарна робота міжнародних організацій і безупинні благання про мир, які підносяться до неба від закривавленої битвами землі, здаються дедалі менш ефективними перед обличчям збоченої логіки війни. Не можна дозволити, проте, щоб ця ситуація зменшила наше прагнення й нашу прихильність до миру, бо ж очевидно, що без нього не вдасться досягти цілісного розвитку людини.

(Частина 2)
(Частина 3)

За темою:
Папа дипломатам про роль відмінностей і важливість діалогу
Ватикан: у конференції про роззброєння візьмуть участь провід ООН, НАТО і представники ядерних держав
Представник Святого Престолу про роль миротворчих операцій