Проповідь архієпископа Томаззо Капуто під час урочистостей у Бердичеві

Дякую вам від щирого серця за те, що запросили мене очолити святкове богослужіння в цьому прекрасному національному санктуарії Матері Божої Бердичівської, який сягає корінням XVII століття й постав як монастир кармелітів босих на знак подяки київського воєводи Януша Тишкевича за визволення з татарської неволі. 

У цьому храмі вшановують прекрасну ікону, короновану 1756 року декретом Папи Бенедикта XIV. Між XVIII і XIX віками цей монастир був також центром культури та благодійності. Після викрадення корони 1820 року, ікона була знову коронована 1856 року з волі Папи Пія ІХ. Але 1924 року монастир перетворили на музей, а 1941 пожежа знищила увесь комплекс разом із оригінальною іконою.

Після повернення ченців 1991 року було створено копію ікони, яку 1997 року благословив наш любий святий Папа Йоан Павло ІІ в Кракові та яка була коронована, утретє, 1998 року.

Можна сміливо сказати, отож, що любов і пошана до Матері Божої Бердичівської були сильніші за будь-які події та підтримували віру українців у темні періоди історії. Численні були також чудеса, отримані за Її заступництвом, бо Небесна Мати захотіла вилити Божі благодаті на цю землю. Тому 2001 року цей храм проголосили національним санктуарієм всієї Римсько-Католицької Церкви в Україні.

Так само Марія вчинила в місті Помпеї: покликала Свого апостола – блаженного Бартоло Лонґо – заснувати чудовий санктуарій, де я виконую завдання Папського Делегата. Молодий адвокат, що навернувся після віддаленості від віри, відповів із невідкладною щедрістю й побудував санктуарій Матері Божої Святого Розарію, численні благодійні осередки для дітей та молоді й навіть саме місто Помпеї, якого практично не існувало після виверженння вулкана Везувій 79 року після Різдва Христового.

13 листопада 1875 року, коли в Помпеї прибула шанована ікона Матері Божої Розарію, розпочалася священна історія Нового Помпеї, історія, зіткана з чудес, самопожертви, милосердя, працьовитості, молитви та присвячення себе ближньому. Історія, яку ми й сьогодні продовжуємо завдяки активній співпраці багатьох людей: священників, богопосвячених осіб, мирян, чоловіків і жінок, яких Господь покликав служити Йому в помпейському храмі.

Дозвольмо, щоб далі нами керувало Святе Письмо.

У першому читанні пророк Захарія говорить про «дочку Сіонську»: «Співай і радуйся, дочко Сіону, бо ось Я йду й житиму посеред тебе. Сила народів того дня до Господа пристане; вони будуть Його народом і житимуть посеред тебе, і ти зрозумієш, що Господь сил послав мене до тебе». Це прообраз Марії. Складно знайти кращий образ. Сіон – це не лише пагорб, на якому побудовано Єрусалим, а й цілий світ, Церква, кожен із нас. Як саме? Це пояснює Ісус в Євангелії.

Він говорить до натовпу. Це натовп шанувальників; вони вшановують Його та, опосередковано, Його родичів, які «стояли зовні, намагаючись поговорити з Ним. Хтось сказав Йому: "Ось Твоя мати і Твої брати стоять зовні, бажаючи з Тобою порозмовляти"». Відповідь Ісуса може здатися дивною: «А хто Моя мати і хто Мої брати?» Він напевно не нехтував рідними. Проте для Ісуса існував іще духовний зв’язок із Ним – і цей зв’язок для Нього важливіший. «Хто чинитиме волю Мого Отця, Який на небесах, той є Моїм братом, і сестрою, і матір’ю!» Зв’язок полягає у виконанні волі Небесного Отця. Як повторюємо кожного разу, коли молимося «Отче наш»: «Нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі».

Виникає питання: чи Євангеліє показує Ісуса холодного й байдужого до Матері? Навпаки, Ісус хоче охопити також і нас зв’язком любові, що поєднує Його з Матір’ю. Хоче охопити кожного з нас, Церкву, світ. Це новий народ. Це нова «дочка Сіону». Це народ, що складається з тих, «хто чинитиме волю Мого Отця, Який на небесах», з тих, хто є Його «братом, і сестрою, і матір’ю».

І Марія є прикладом цього.

Відповідь Ісуса – це насправді комплімент Марії. Він дуже цінує Свою Матір. Ісус хоче, щоб Церква була родиною. Справжньою родиною, де взаємини ґрунтуються не на крові, а на вірі, тобто на визнанні себе Божими дітьми. Церква не виставляє себе альтернативою природній родині, але становить, з одного боку, її основу, а з іншого – неодмінне довершення. Належність Богові справді випереджає будь-який кровний зв’язок та оновлює всі людські стосунки, зокрема й родинні. Тому Божа воля стає фундаментальним критерієм, що творить родинне життя.

Це Слово становить виклик також для церковної спільноти, покликаної бути «домом і школою сопричастя», як говорив святий Йоан Павло ІІ. Церква – це не анонімні збори індивідів, що зійшлися заради спільної цілі, ані корпорація, де кожен виконує свою роботу, а справжня родина, у якій свідомість буття дітьми єдиного Отця зобов’язує нас жити як брати й сестри та будувати справжнє сопричастя в любові, приправлене щирим діленням і піклуванням одне про одного. Цей гарний і вимогливий виклик часто здається ідеалом: захопливим, але недосяжним. Мусимо визнати, що є велика відстань між поставленим ідеалом і щоденним життям. Є Церква-інвентар, де зареєстровані імена охрещених. Є також справжня Церква, Церква учнів, які, попри свої обмеження, намагаються жити як брати, стаючи підтримкою одне для одного. Ця Церква народжується не просто з доброї волі. Лише Святий Дух, що перетворює хліб і вино на Тіло й Кров Ісуса, може вчинити з нас одне Тіло.

«Хто чинитиме волю Мого Отця, який на небесах, той є Моїм братом, і сестрою, і матір’ю» – це проголошення нової реальності. Коли Ісус промовляв ці слова, то напевно пам’ятав про Свою Матір, приклад людини, яка приймає Слово та виконує його; приклад того, хто виконує волю Божу. Про Марію сказано, що Вона як «вірна учениця Слова, що стало людиною, постійно старалася пізнати Твою волю та з любов’ю її виконувати» (префація № 10 із Марійного месалу). Марія, отже, це приклад людини, що приймає Слово та виконує його, «перша й найдосконаліша учениця Господня» («Marialis Cultus», 35). Святий Августин так коментує сьогоднішній уривок із Євангелія: «Пресвята Марія напевно виконала волю Отця, і для Неї більшою й радіснішою справою було бути ученицею Христа, ніж Його матір’ю» (Промова 25,7: PL 46, 937).

Ісус любить Свою Матір не лише тому, що Вона — Його Матір, а й тому, що вона сказала «так» Отцю. А ми?

Ми покликані вчинити так само. Увійти в Божу родину як брати, сестри й матері Ісуса, виконуючи волю Отця, дотримуючись аж до кінця того, що Він хоче від нас. Писання-бо каже нам, що справжні учні Христа – це ті, хто слухає Його слово і старається берегти його (пор. Лк 8, 15), зрікається самих себе, щоб іти його слідами (пор. Мт 16,24), і докладає зусиль, аби вірно тривати біля Його хреста (пор. Йн 19, 26). Щоб так чинити, необхідні наполегливість, вірність, самозречення, постійність і підтримка благодаті, яку дають таїнства й витривала молитва. А молитва, я певен, щодня лине з цього санктуарію згідно з кармелітською традицією.

Також і в Помпеї, місті Марії, таїнства – від Євхаристії до сповіді – стоять у центрі пасторального життя, як і молитва. Особливо – молитва Святого Розарію, справжній фундамент нашого санктуарію. Ця прекрасна марійна молитва з христологічним серцем є справжньою мандрівкою етапами Ісусового життя. Під проводом Марії ми проходимо, роздумуючи про різні таємниці Розарію, земний шлях Ісуса й шукаємо, наскільки це можливо для нашої крихкої людської природи, натхнення з Його життя для нашого.

Марія, Мати євангелізації, кличе до Себе дітей, і вони вшановують Її, особливо в багатьох марійних санктуаріях, яким дала початок у всьому світі народна побожність.

Як пише Папа Франциск в апостольському повчанні «Evangelii Gaudium», «через різноманітну марійну побожність, пов’язану особливо з санктуаріями, Марія поділяє події кожного народу, що прийняв Євангеліє, і стає частиною історичної тотожності цього народу... Саме там, у санктуаріях, можна побачити, як Марія збирає навколо себе дітей, які з багатьма зусиллями приходять паломниками, щоб побачити Її та показати Їй себе. Там знаходять Божу силу, щоб зносити страждання та втому життя» (286).

Дорогі брати і сестри, Мати Божа і Мати наша радіє з вашої присутності тут, на цій особливій Літургії, а Її материнське серце огортає всі наші наміри.

Нехай же Божа Матінка Бердичівська, перед обличчям якої триває наше богослужіння, благає за нас перед Небесним Отцем про благодаті, яких просимо, і щодня робить нас правдивішими учнями Господа за Своїм яскравим прикладом!