Католицький Медіа-Центр Конференції римсько-католицьких єпископів в Україні
» » » Костел св. Архангела Михаїла у Тиврові. Віхи історії
10:53 Субота 0 1 157
5-09-2020, 10:53

Костел св. Архангела Михаїла у Тиврові. Віхи історії

Сьогодні, у День пам'яті постраждалих за віру у ХХ ст. у Тиврові відбудеться встановлення Дієцезіального санктуарію. Пропонуємо цього дня більше дізнатись з історії тиврівського костелу св. Архангела Михаїла. 
Перший етап 

Історія тиврівського костелу розпочинається у 1569 р. згадками про дерев’яний римсько-католицький храм, який був спалений козаками за часів Хмельниччини. На його місці у 1742 р. (за іншими даними 1752р.) тодішній власник Тиврова брацлавський хорунжий Михайло Йоан Калетинський (1672-1756) побудував новий костел, пожертвувавши на будівництво, крім матеріалу, ще й 50 000 злотих. Храм був побудований на честь святого архангела Михаїла.

У 1739 р. Калетинський, будучи в Ченстохові, випадково купив у однієї бідної жінки копію ікони Матері Божої Ченстоховської. І привізши її додому, поставив у своїй столовій.

В наступному році (1740) у володіння Калетинського прибули художник Іван Никуленко і портний єврей, для своїх робіт вони розмістились в столовій, де була ікона. Під час роботи вони несподівано помітили, що з ікони виходить незвичайне сяйво. Це сяяння потім бачив і сам поміщик, а крім того і місцевий священик та інші. Після перевірки спеціальною комісією під головуванням луцького єпископа у 1742 р. її визнано чудотворною. Історики та краєзнавці вважають, що саме тому Михайло Калетинський почав у 1742 р. будувати костел.

У той же час пан Калетинський запросив настоятеля вінницьких домініканців і заявив про своє бажання спорудити при костелі домініканський монастир; зобов’язався виплатити 100 000 злотих з умовою вносити цю суму частинами, щорічно, але без процентів, на випадок же його смерті цей обов’язок переходив до спадкоємців. На його прохання, четверо монахів були поселені при костьолі; він призначив їм для проживання дерев’яний будиночок і, крім того, фільварок за Бугом, поля, сіножаті, ставок, мливо і два камені воску. Хоча пан Михайло не дожив до завершення будівництва (яке згідно деяких даних остаточно було закінчене у 1760 р.)[1], але перед смертю додав ще 50 000 зл., в тому числі 5000 зл. на шпиталь для шести неімущих старців, решту на утримання костелу. Добудовував монастир уже Захарій Ярошинський, який щедро обдаровував монастирі та костели, так, що монахи по праву називали його своїм «Батьком і благодійником».

1751 р. (за іншими даними 1760 р.)[2] завершилося зведення нової святині й монастиря під покровительством св. Архангела Михаїла. Чудотворну ікону Божої Матері було в урочистій процесії внесено до храму в присутності 20 000 вірних.


1795 р. царським урядом було проведено перепис населення з метою обкладання його подушним податком. Завдяки цьому відомо про кількість монахів у Тиврівському домініканському монастирі, який входив до складу Луцької дієцезії (очолював її провінціал Домінік Вишенський). Станом на 1795 р. в монастирі перебувало 7 монахів. Загальна кількість парафіян за даними 1797 р. становила 1711 чол. Також при монастирі існувала парафіяльна школа з 1812 р.

Візитація за 1824 р. містить інформацію про дві башти по боках перед фронтом, під якими знаходи­лися склепіння і крухта. Дах веж оббитий залізною бляхою, пофарбований червоним кольором. Куполи у 1820 р. вкриті білою англійською бляхою на гроші Ордену і увінчані прекрасними залізними хрестами. В одній з веж підвішені дзвони. Дах пресвітерія суцільний, над навою і каплицями частково вкритий червоною бляхою, частково ґонтом. Купол мурований, вкритий білою бляхою із залізним хрес­том і сигнатуркою по центру. Зовнішні стіни кос­телу і каплиць гладкі, добре побілені вапном. Вхід до костелу з фронту має по боках і всередині дубові сходи з мурованою галереєю, подвійні двері на заві­сах з великим французьким замком, над дверима образ Ісуса Христа, що виганяє торговців з храму з надписом «Мій Дім - Дім молитви, а не торгівлі і розмов». Вище дерев'яна галерея при хорі органа з вікном. В костелі, між 2 вежами на аркаді орган­ний хор, під яким крухта зі склепінням[3]. 


Пишною розкішшю вирізнявся колись інтер’єр храму, особливо виділявся різьблений амвон, що зображував алегоричний «корабель порятунку» - з щоглами, розпущеними вітрилами, сітями, кольорово оздоблений. Макет Ноєвого ковчега, вирізьблений з дерева варшавськими майстрами, розміщувався з лівого боку при першому стовпі східної каплиці.

Документи зафіксували існування старовинного органу на 9 голосів, до якого на хори вели сходи з двох сторін. В органному хорі, над дверима галереї - велике квадратне, а вище мале округле вікно. Гладенькі стіни й муровані склепіння головної нави та бокових каплиць, побілені вапном, справ­ляли враження чистоти і піднесеності. Підлога комбінована: частково з кам'яних квадратів, част­ково дубова, частково цегляна, менш упорядко­вано укладена.

Дві вузькі бокові каплиці, поєднані з навою, починаються від пресвітерія, оформлені 4-ма видо­вженими мурованими колонами (стовпами). Десять вікон, через які здійснюється інсоляція примі­щення, розташовуються в пресвітерії й наві над широкими карнизами. У хорі законному, за Вели­ким вівтарем - значних розмірів квадратне вікно з решіткою, вище кругле мале. В бокових каплицях шість невеликих вікон з залізними ґратами.

Пресвітерій відокремлюється від головної нави дубовою романікою (перегородкою) столярської роботи, вкритою оліфою[4].  

Інтер'єрний простір містив вісім вівтарів. Пер­ший, головний у пресвітерії з 4 великими і 2 малими округлими колонами, мурований і пофарбований білим кольором. Образ Матінки Божої Ченстоховської (копія), визнаний Римом, чудесами прослав­лений, оздоблений красивим срібним позолоченим окладом з двома коронами. Чудотворний образ оздоблюють багаті корони та біля 200 розмі­щених у вівтарі вотивних зображень[5]. Тут же зна­ходяться дві пари милиць, що свідчить про чудеса, які відбувалися біля образу[6]. В якості заслони - образ св. Михайла Архангела, покровителя костелу. Обидва образи прекрасної роботи, нама­льовані на полотні олійними фарбами. Різьблений циборій розташовувався на менсі вівтаря, пофарбований і місцями позолочений фольгою, оздоблений 2 янголами і знаряддями Муки Господньої. Вище – тридольне коло, де виставляється дарохранительниця з Пресвятими Дарами. Нижче – табернакль з дверцятами і замочком.

Видатний українсько-польський історик Антоній Йосип Ролле писав, що в літургійний спомин Ченстоховської ікони Матері Божої у м. Тиврів сходиться із різних міст багато паломників. Вони приходять із Подільської, Волинської, Київської та інших губерній, бо ікона мала здатність зцілювати навіть важкохворих та калік. Чудова та обставина, що в честь цієї ікони складено народом кілька пісень та молитов.

Менса (вівтарний престол) обшита деревом, піднята на три сходинки, мурована, з консекрованим портателем. Хор монахів знаходився, як при­йнято, за головним вівтарем з цегляною підлогою, з чотирма кріслами з дерев'яними пульпітами і вихо­дом до захристії.

Дві скульптури розташовані при аркаді пресбітерія в одній з нав костелу. Перша - з правого боку. Це портрет фундатора Я. М. Калетинського, і по центру, під заслоном з тканини - прекрасно різьблена з дерева фігура Божої Матері Скорбот­ної, що тримає Ісуса, знятого з хреста. Нижче - урна із серцем Калетинського, яке там знаходиться з 1814 р. Менса при ньому мурована. Друга - з лівого боку, з портретом одного з бенефакторів Захарія Ярошинського, нижче - вмонтована у стінку з 1774 року пам'яті Захарія і Маріанни Ярошинських мармурова таблиця з написом, викарбуваним золотими літерами, та гербом їх родини.

Другий вівтар - у західній каплиці праворуч з Тілом розп'ятого на хресті Ісуса, майстерно різь­блений з дерева. Поруч знаходиться намальова­ний на полотні образ св. Терези, розташований над менсою і оправлений у позолочену раму. Тре­тій вівтар - при першому стовпі з цього ж боку з парними образами, намальованими на полотні, - великим - св. Домініка і малим - св. Яцка. Четвер­тий вівтар розміщений при другому стовпі захід­ної каплиці з образами, також намальованими на полотні: великим - св. Вікентія Феррарія, видат­ного домініканського проповідника, і малим, кру­глим, над менсою - св. Миколая, єпископа.

П'ятий вівтар знаходиться в східній каплиці, ліворуч нави, з намальованими на полотні образами: великим - св. Анни, матері Богородиці і малим, круглим, св. Рози з Ліми, домініканської черниці. Шостий вівтар - при першому стовпі з намальова­ними на полотні образами: великим - св. Антонія Падуанського і малим, круглим, над менсою - св. Марії Магдалини. Сьомий вівтар - з цього ж боку, при другому стовпі, з образами намальованими на полотні: великим - св. Юди Тадея і малим, кру­глим, - св. Яна Непомука, патрона доброї сповіді.
Всі бокові вівтарі було виконано в одній манері, відповідно спільної уніфікованої структури. Тумби вівтарів, вирізьблені з дерева, пофарбовані зеленим кольором під мармур з фактурою й місцями делі­катно позолочені, вгорі і на долі вівтарі було при­крашено скульптурами професійного виконання.

Дещо вирізнявся манерою виконання восьмий вівтар, що містився у східній каплиці: на стіні у техніці alfresco намальований образ св. Йосифа. Окремо виставлявся під час відпустів спеціально створений образ Божої Матері. Вівтарна менса виконана з дерева.

Захристія знаходилася ліворуч головного вівтаря, над великими дверима до неї висів пор­трет у рамі єпископа Калетинського, коронного канцлера, оздоблений з дерева вирізьбленими сим­волами єпископства. Скарбниця містилася право­руч пресвітерія.

У 1800 р. в храмі сталася велика пожежа, після чого він був реставрований: перекритий дах, замінена в деяких місцях підлога[7].  

За царським указом «Про закриття деяких римсько-католицьких монастирів» від 19 липня 1832 р. Тиврівський монастир опинився в числі 10 подільських монастирів, намічених владою до закриття. Причиною цього послужило те, що духовенство було пов’язане з польським повстанням 1830-1831 рр., а саме переховувало повстанців, які втікали сюди через підземні ходи, що йшли із кожного села Тиврівщини та навіть із монастиря до м. Вінниці попід р. Буг. Підземелля було вимуруване цеглою і таке широке, що в ньому могло розминутися дві колісниці.

Реакція самодержавства на польське повстання 1830-1831 рр. проявилась не лише у закритті монастирів. Царська адміністрація стала рішуче втручатись у справи Римсько-Католицької Церкви, ввела обмеження господарської чинності католицьких священиків, скоротила кількість релігійних споруд та священнослужителів, реалізувала секуляризаційну реформу, яка суттєво підірвала підвалини економічної спроможності римсько-католицького духовенства, значно обмежила його господарську діяльність та змусила священиків вишукувати інші джерела доходу, окрім державного грошового утримання. Що стосується державного грошового утримання Римсько-Католицьких храмів, то його встановили імператорським указом від 15 грудня 1843 р., за яким від 1 травня 1844 р. усі римсько-католицькі парафії були поділені на п’ять класів, для утримання духовенства виділено штати, суми яких залежали від «оголошеного духівництвом прибутку». Парафіяльні храми першого класу отримували 600 руб. сріблом на рік, другого класу мали утримання 500 руб. сріблом, третього класу - 400 руб., четвертого класу - 275 руб. та п’ятого класу, що повинні були розраховувати свої видатки на суму у 230 руб. на рік. Згідно названого вище указу Тиврівський костел у 1844 р. було віднесено до 3-го класу. Того ж року була проведена візитація, яка зафіксувала матеріальний стан костелу.

У візитації 1844 р. зазначалось наступне: «Тиврівський костел 3-го класу... споруджений брацлавським хорунжим Йоаном Михайлом Калетинським у 1760 р. у доволі пристойному і величному виді, мурований, довжиною 60, шириною 35 аршинів, з двома по боках на фронт вежами, у яких дзвіниці, покритий залізною бляхою, пофарбованою червоним. Костел всередині має по центру головний вівтар та  дві каплиці по боках, окрему захристію, а за головним вівтарем півколо. У каплицях знаходяться шість дерев’яних вівтарів різної роботи, фарбованих під мармур і позолочених. Головний вівтар розміщений між чотирма кам’яними стовпами, гарно оздоблений та утримується в ідеальному стані. У цьому вівтарі ікона Пресвятої Діви Марії у срібному окладі. Костел має орган, на дзвіницях - чотири менших, один великий дзвін. Настоятель костьолу отець Йосиф Дубневич, вікарний священик Балтазар Жоглицький (домініканець з луцького монастиря), три служники: вівтарний служник дворянин Франц Люц, органіст селянин Франц Курпинський, костьольний дід однодворець Фелікс Лозицький. Парафіян Тиврівського костелу нараховується 1845 осіб. До храму приписана цвинтарна каплиця — мурована, довжиною 14, шириною 9 аршинів, дах дерев’яний. При костьолі двоповерхова будівля колишнього домініканського монастиря (довжина 60, ширина 35 аршинів), мурована, крита ґонтом, побудована одночасно із храмом, у ній 12 келій, частина із яких потребує ремонту. Прибудови господарські, стайні та сараї знищені у 1832 р. пожежею, що охопила тоді містечко Тиврів. До кам’яного костьольного муру прибудований будинок (довжина 70, ширина 7 аршинів) шпиталю для жебраків на шість житлових кімнат, у яких на цей час крім 6 жебраків мешкають деякі костьольні служники. Крім того, при костьолі є два городи та невеличкий фруктовий сад»[8].

З 1833 р. храм у Тиврові стає парафіяльним. Першим адміністратором був отець-канонік Йосип Дубінєвич (до 1847 р.). Після нього на посаді адміністратора перебували такі священики: Йосип Матковський (до 1885),  Йоахім Потемпський (1885-1892), Фелікс Яновський (1892-1894), Йосип Пташинський (1894), Людвіг Томашевський (1894), Юліан Вітушанський (1894-1909), Мар’ян Кульчицький (1909-1911), Владислав Шадурський (1911-1914, 1915-1917) та Станіслав Райко (1914-1915).

У 1863 р. до Тиврівського костелу належало 1564 парафіян, 1901 р. – було вже 2248 віруючих.

Про зовнішній вигляд костелу розповідає малюнок Наполеона Орди близько 1871 р., який зображує храм з палацом з боку ріки Південний Буг. На сторінках журналу «Исторический вестник» 1912 р. писалося: «Коли в’їджаєш  у містечко, насамперед в очі впадає висока гостра дзвіниця костелу, який царює над усіма іншими будівлями і дивиться з висоти своєї величі на скромну православну церкву. У визначений час костел нагадує про себе тоненьким передзвоном».

Храм - базиліка з двома вежами на фасаді, що не збереглися, і маленькою сигнатуркою на гребені високого даху – був помітний здалеку, з дороги, яка бігла між полів до крутих скелястих берегів Бугу. Тут, біля переправи, де всю увагу привертала вже ріка і дерев’яний міст, і на вулиці, яка, не поспішаючи, піднімалася по річковому схилу, костел зникав з поля зору і з’являвся вже нагорі, за панською садибою, вражаючи уяву своєю важкою, величезною громадою. Суворий фасад скупо оживляють ледь прокреслені пілястри зі спрощеними капітелярами та грайливі рокайлеві наличники вікон і круглі прорізи в третьому ярусі, повністю співзвучні «тоненькому передзвону»[9].

У всьому вигляді монастиря, побудованого за схемою замкнутого хором костелу каре з двоповерховим П-подібним у плані корпусом келій, чітко помітний ефект поступового зменшення об’ємів з їх функціональним, смисловим значенням. На першому місці – фасад костелу, звернений до річки. Тут великі пілястри відповідають масштабу будівлі. На бічних же фасадах застосовані пілястри набагато меншого масштабу, спрощений і малюнок віконних наличників. У наступному за храмом, крихітному у порівнянні з дійсно великим косте­лом монастирському корпусі декор зовсім зникає - гладкі стіни, ані пілястр, ні наличників.
 
Другий етап 

Після 1917 р. вежі та куполи костелу були зруйновані, а саму святиню перетворено на складське приміщення побудованої поруч фабрики. Усе внутрішнє начиння храму було по-варварськи знищене...


Після більшовицького перевороту 1917 р. та окупації України Радянською Росією зазнало разючих змін і релігійне життя. Відтепер церковне майно переходило у власність «трудового народу» і за користування ним Церква мала укладати відповідний договір із державою. В протилежному випадку, без цього своєрідного дозволу релігійні громади не мали жодного права на задоволення своїх духовних і поточних потреб. Подібний договір був укладений також прихожанами храму Св. Михаїла Архангела у Тиврові з ліквідаційним підвідділом по відокремленню Церкви від держави Подільського губ відділу юстиції (затверджений на засіданні останнього 28 січня 1923 р.). Окремі пункти цього принизливого для парафіян, до того ж, писаного російською мовою договору, зазначали:
  1. Ми, що нижче підписались, громадяни, зобов’язуємось берегти передане нам народне майно і користуватися ним виключно відповідно до його призначення, беручи на себе всю відповідальність за цілість і збереженість врученого нам майна, а також за дотримання й інших зобов’язань, що лежать на нас за цією угодою.
  2. Костьолом і богослужбовими предметами, що знаходяться в ньому, ми зобов’язуємось користуватись і надавати їх у користування всім нашим одновірцям виключно для задоволення релігійних потреб.
  3. Ми зобов’язуємось вжити всіх заходів для того, щоб вручене наше майно не було використане для цілей, що не відповідають ст. ст. 1 і 2 даного договору.

Зокрема, у прийнятих нами у завідування богослужбових приміщеннях ми зобов’язуємося не допускати:

а) політичних зборів ворожого Радянській владі напрямку;
б) роздачі або продажу книг, брошур, листків та послань, спрямованих проти Радянської влади або її представників;
в) виголошення проповідей та промов, ворожих Радянській владі або її окремим представникам, і
г) здійснення набатних тривог для скликання населення з метою підбурення його проти Радянської влади, з огляду на що ми зобов’язуємось підкорятись усім розпорядженням місцевої Ради Робітничих і Селянських Депутатів стосовно розпорядку користування дзвіницями.
  1. Ми зобов’язуємось із своїх засобів здійснювати оплату всіх поточних витрат з утримання храму і предметів, що знаходяться у ньому, як-то: з ремонту, опалювання, страхування, охорони, з виплати боргів, місцевих зборів і т. п.
  2. Ми зобов’язуємось мати у себе інвентарний опис всього богослужбового майна, в який повинні вносити усі новоодержані (шляхом пожертвувань, передачі з інших костелів і т. п.) предмети релігійного культу, які не являють собою приватної власності окремих громадян.
  3. Ми зобов’язуємось допускати безперешкодно, у не богослужбовий час, уповноважених Радою Робітничих і Селянських Депутатів осіб до періодичної перевірки і огляду майна.
  4. За пропажу або псування переданих нам предметів ми несемо матеріальну відповідальність солідарно, в межах збитку, понесеного майном.
  5. Ми зобов’язуємось у випадку здачі прийнятого нами майна, повернути його у тому ж вигляді, в якому воно було прийнято нами у користування і на збереження.
  6. У цвинтарних храмах і на цвинтарях ми зобов’язуємось супроводжувати своїх одновірців, у випадку бажання зацікавлених осіб, релігійними обрядами у значенні урочистості однаковими для всіх, і за однакову для всіх громадян плату, розмір якої повинний бути нами щорічно проголошуваний до загального відома.
  7. За неприйняття усіх залежних від нас заходів до виконання обов’язків, що випливають із цього договору, або за пряме його порушення, ми підлягаємо кримінальній відповідальності за всією суворістю революційних законів, причому договір цей Радою Робітничих і Селянських Депутатів може бути розірваний.
Загальна чисельність парафіян станом на 1 січня 1927 р. складала 1131 чол.  Станом на 1 січня 1928 р. - 1178 чол.

Із середини 30-х рр. XX ст. у житті католицької громади Тиврова, та й України загалом, настав новий період, пов’язаний з розгортанням політичних репресій щодо польського населення. Однією а причин цього ганебного явища, за висловом дослідника Г. Стронського було те, що «польська національна меншина досить виразно демонструвала свою окремішність у традиціях, історії, релігії. Навіть в умовах більшовицької диктатури поляки, мимо посиленої радянізації, залишались вірними кореням, католицтву. Така прив’язаність до своїх цінностей могла бути небажаним прикладом для інших етнічних груп в Україні. І сталінська влада, звичайно, в жодному випадку не допускала цього, вдаючись до репресивних заходів проти поляків — носіїв цих цінностей»[10].

В радянський період через відсутність свого постійного священика богослужіння в храмі здійснювали священики з інших парафій. До того ж, присутність свого священика була необхідною для збору коштів на ремонт - оскільки силами самої громади вдалося зібрати лише 4000 старих карбованців (після грошової реформи ця сума знизилась до 400 крб.). Всього ж на добротний ремонт костелу потрібно було назбирати не менше 100 тис. крб.

Виконком Вінницької обласної Ради депутатів трудящих рішенням від 20 квітня 1949 р. затвердив і прийняв резолюцію такого змісту: «Будівлю костьолу за неодноразове порушення договору передати у розпорядження Тиврівської Райради депутатів трудящих для використання Вето під лекторій і бібліотеку з правом відновлення будівлі, але без права переробки, як таку, що має історичну та архітектурну цінність». Дана постанова фактично вирішила долю храму у Тиврові, дещо змінивши попередні рішення, за яким його приміщення передавалося 3 грудня 1945 р. у розпорядження Тиврівського райвиконкому під середню школу.

Все ж, це були не останні рішення місцевої влади щодо святині. Так, у червні 1958 р., секретар Тиврівського райкому партії Рибачок виступив з пропозицією про розбирання костелу з метою використання його матеріалів для будівництва будинку культури. Однак, створена з цього питання комісія вирішила пристосувати храм під кінотеатр. Пізніше, із середини 60-х рр. в костелі розміщувались виробничі приміщення фабрики пластмасових виробів. Така ж ситуація зберігалась і на початку 90-х рр., про що із болем писала тогочасна обласна преса. Зокрема, у цьому зв’язку газета «Панорама» відзначала: «Все ж таки, Тиврівський костел свою велич зберігає. Правда, на слові вибачте, велич жалюгідну. З однієї сторони — прохідна, крізь відчинену браму доносяться виробничі звуки та пахощі. З другої - туляться докупи сарайчики та курники, тріпоче на вітру випрана білизна. А посередині височить триметровий свіжооструганий католицький хрест і час від часу лунає молитовний спів. (...)

Вигляд будівлі у 1971 р. 

Кілька кімнат займає місцева католицька громада. Служби правляться не щодня, але, люди це, здебільшого, немолоді, із скромними матеріальними статками. Так що отримати знову в свої руки весь храм вони й не мріють. «Не потягнемо, — кажуть. - Можливо наші нащадки колись...» Хоча, сумніваємось, що й нащадкам це вдасться»[11].
     
Третій етап 

Місіонери Облати Марії Непорочної, які від 2010 р. постійно перебувають у Тиврові разом із парафіяльною громадою, бажаючи повернути колишній вигляд храму та монастиря, проводить ремонтні роботи на території та всередині об'єкту. Ми прагнемо створити тут молодіжний центр, бажаємо, щоб молодь мала духовний розвиток, мала можливість разом зустрічатись та молитись, зростати у любові до Бога та до ближнього. Дуже надіємось, що з Божою допомогою нам вдасться відновити красу цього місця. Нашою метою є благородна справа:
  • розвивати духовність, формувати моральні цінності місцевого але й не тільки, населення, особливо дітей та молоді;
  • відновлювати духовне життя у цьому місці; 
  •  відроджувати цей духовний центр і окрім богослужінь та щоденної духовної опіки, організовувати багато цікавих занять для дітей, молоді і дорослих;
  • численні келії кляштору готуються для того, аби могли приймати групи християнської молоді, що запрошується й приїздить сюди для проведення різноманітних зібрань та заходів, конференцій, християнських таборів.
Вже традиційно влітку тут проводиться молодіжний Фестиваль «Подих життя», мета якого поглибити віру молодих людей, зібрати усіх біля Христа у спільноту Церкви і радіти разом. Кожного року фестиваль збирає близько 250 молодих людей, серед яких молодь з України, Польщі, Німеччини, Росії та інші. Ранкові молитви, цікаві конференції, праця в групах, Літургія, майстер-класи (постановочні танці, заняття па барабанах, фаєр-шоу, фотографія), у п'ятницю Хресна Дорога вулицями Тиврова - за літній день молодь встигає дуже багато.

Ми маємо велику надію, що з Божою допомогою, і молитвами Матері Божої Тиврівської, при сприянні усіх людей доброї волі, нам вдасться відродити цей храм - центр духовного життя. Надіємося, що як раніше, століття тому, - сюди стікатимуться паломницькі групи аби молитися разом у чудотворному місці.

Отець Павло Вишковський ОМІ 


[1] Урсу Н. О., Домініканський храм св. Михайла Архангела у Тиврові на Поділлі, в: «Young scientist», № 8 (23), Part 2, august 2015, c. 145.
[2] Там само.
[3] Кам’янець-Подільський державний міський архів (КПДМА). – Ф. 685. – Римсько-католицька духовна консисторія. – Оп. 4, справа № 23, 1824, с. 389 а.
[4]Урсу Н. О., Домініканський храм св. Михайла Архангела у Тиврові на Поділлі, в: «Young scientist», № 8 (23), Part 2, august 2015, c. 146.
[5]Кам’янець-Подільський державний міський архів (КПДМА). – Ф. 685. – Римсько-католицька духовна консисторія. – Оп. 4, справа № 23, 1824, с. 389 а.
[6]Fridrich A. T.I. Historye cudownych obrazów Najświętszej Maryi Panny w Polsce / A. Fridrich T.I. – Kraków, 1911. –500 s. – T. 4, с. 368.
[7]Кам’янець-Подільський державний міський архів (КПДМА). – Ф. 685. – Римсько-католицька духовна консисторія. – Оп. 4, справа № 23, 1824, с. 390 а.
[8] Державний архів Хмельницької області, ф. 685, оп. 2, спр. 22, арк. 338, 345-347.
[9] Краєзнавець Д. В. Малаков.
[10] Стронський Г. Чому поляки? / Г. Стронський // Політичні репресії на Поділлі в ХХ столітті. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (Вінниця 23-24 лиспоп. 2001 р.). Вінниця 2002
[11] Кантоністов М. Те, що мав - не зберіг / І. М. Кантоністов // Панорама. -1991, 4 квітня.

Історія Церкви в Україні 15:00 Четвер 0 230 Сторінками історії: костел св. Марії Магдалини у Львові Його не давали будувати міщани, захоплювали війська Богдана Хмельницького, він стояв на кордоні польсько-української боротьби за Львів у 1918 році. Тут люди і молилися, і зробили потім жіночу в’язницю. Сьогодні в костелі св. Марії Магдалини грає найбільший орган в Україні, а також тут відправляє богослужіння римсько-католицька громада.
Інформаційне повідомлення
Коментувати статті на нашому сайті дозволено лише на протязі 7 днів з моменту публікації.