Як встояти перед тим, хто готовий віддати за вас своє життя?

Ченець в армії

У 1914 році Італія перебувала в стані війни. Ліберально-масонський уряд країни змушував до військової служби також священиків і ченців. 6 листопада 1915 року, незважаючи на поганий стан здоров’я, отця Піо скеровують у піхотну дивізію. Отець Піо не хотів брати до рук зброю, - як для ченця і священика для нього більш відповідною була служба в медичній частині. Тому о. Піо просив надати йому таку можливість. Отож, йому, як рядовому Форджоне, призначають обов’язок санітара в неаполітанському військовому шпиталі.


У військовій частині процвітала розпуста, скрізь було чути вульгарні слова, богохульства, але найбільш болісно о. Піо переживав те, що не міг служити Святу Літургію й не мав змоги зберігати чернечий порядок життя. Проте саме тоді отець Піо не тільки довідується що таке гріх, - він вчиться любити грішників. Благодать немов загострила його внутрішній погляд, тож він вчиться бачити добро крізь гріховне «болото», яке спотворює до невпізнання обриси безсмертних душ. Хоча вони (душі) й закуті в кайдани гріхів, та однак є Господніми.

Через виснаження й невідому лікарям недугу вже в грудні того ж 1915 року отця Піо відправили на лікування до військового шпиталю, а відтак надали піврічну відпустку. Тимчасово звільнений з військової служби отець Піо повернувся до П’єтрельчіно, а згодом короткий час проживав у монастирі в Фоджі.

Після свячень він перебував у рідному П’єтрельчіно понад сім років, не враховуючи, звичайно, перебування в Неаполі в казармі та військовому шпиталі, де його багаторазово обстежували військові лікарі.


Пройшовши медичне обстеження в серпні 1917 року, а згодом в березні 1918 року, він був остаточно звільнений з військової служби і знятий з обліку з огляду на важке захворювання бронхів і легень.

У казармах чернець-священик мав багато роботи на ниві апостольської праці. Туди приїжджали молоді розгублені й перелякані хлопці та дівчата, вирвані з рідних середовищ. Вони відразу потрапляли в небезпеку аморальності і втрати віри. Отець Піо своїм прикладом завжди заохочував до порядного життя і вказував людям на любов до Страждаючого Христа. У період солдатської служби о. Піо вчився любити грішників, ненавидячи гріхи. Цей час був для нього також часом особистого освячення.

Він бачить серця

Святий відзначався великою ревністю у священичому служінні. Значну частину свого часу та свої найкращі сили отець Піо присвятив уділенню Святої Тайни Сповіді. Біля його сповідальниці збиралося багато людей, котрі від ранку до вечора оточували трибунал Божого милосердя. Чекаючи на сповідь в отця Піо, люди затримувалися в Сан Джованні Ротондо до п’ятнадцяти днів, а іноді навіть довше. Отець віддавав усі свої сили, щоб через сповідальницю поєднувати грішників з Богом. Всіма можливими способами заохочував прочан до покаяння.

- Отче, я не вірю в Бога!

- Але Бог вірить у тебе, сину мій!

- Отче, я надто багато грішив, у мене вже немає надії!

- Господь неустанно «переслідує» найбільш уперті душі, сину мій. Ти надто дорого обійшовся Йому на Голгофті, щоб Він ось так, знічев’я, відмовився від тебе.


Водій міжміського туристичного автобуса розповідав про свою «сповідь» в отця Піо. Чесно кажучи, він не мав наміру сповідатися! Коли група паломників, яких він привіз, підійшла до отця, водій відійшов убік й очікував, коли вони закінчать розмову, аж раптом отець Піо сам звернувся до нього:

- А ти, сину мій? Ти навіть не просиш благословення?

Водій незграбно клякнув, щоб отримати благословення.

- Ну, що ти там накоїв?

Водій був добрим чоловіком і не відчував за собою жодного гріха:

- Нічого, отче. Нещодавно я сповідався, а з цими паломниками брав участь у Літургії…

- А потім?

- Ми купили реліквії.

- Але ж ти богохулив не через святі зображення, а через їжу!..

Водій мало не зомлів. У місті Монте-Анджело він хотів, щоб його пасажири скуштували хрумке печиво місцевого приготування, однак, коли з’ясувалося, що на всіх не вистачить, водій вилаявся. Отець без жалю продовжував:

- І потім, коли ви вже були в дорозі, ти кляв того доброго їздового, який не тримався правого боку шосе. Це добре по-твоєму?

Бідолашний водій не знав куди йому подітися: цей священик «усе бачив».

Суворий чоловік з лагідним серцем

Його духовний провід був дуже простим, а за своєю суттю - практичним. Намагався передати основні засади християнського життя та розпізнати можливості й потреби кожної людини. Брав до уваги властивості душі, характерне життєве покликання. Надзвичайні дари дозволяли йому проникати в найсокровенніші закутки душі каянника.


Незважаючи на суворий вигляд, отець Піо мав добре, лагідне серце.

Пані Луїза Ваїро, красуня і багачка, щойно прибула до Сан Джованні Ротондо, відчула таку духовну тугу, а її гріхи здались їй такими жахливими, що вона жалібно розплакалась просто в церкві, не соромлячись своїх сліз.

- Заспокойтесь, дитя моє. Боже милосердя – безмежне, а кров Ісуса Христа змиває всі злочини світу, - звернувся до неї отець Піо.

- Я хочу висповідатись, отче.

- Спочатку заспокойтесь. Завтра повернетесь.

Усю ніч Луїза «перебирала» свої гріхи, адже вона не сповідалася ще з дитинства! Наступного дня, прийшовши до отця Піо, несподівано відчула, що не може вимовити й слова. Ніяк не могла почати свою сповідь – горло стискали спазми! Побачивши її в такому пригніченому стані, отець лагідним голосом сам почав перелічувати гріхи, які вона вчинила, а наприкінці спитав:

- Чи пам’ятаєш ще щось?

Вона так і завмерла: невже потрібно розповісти і про той ганебний учинок, про який отець не згадав? Хіба не вистачить і цього потоку гріховного бруду й сорому?

Отець очікував і щось тихо шепотів.

Нарешті вона зважилась:

- Залишається ще ось таке зло, отче…

- Слава Богу, - вигукнув він, - цього я і чекав. Відпускаю тобі гріхи, дочко моя!..

Відновивши свою віру, пані Луїза Ваїро почала зі старанністю неофіта наслідувати приклад розкаяних великих грішниць.

Одного зимового ранку вона навіть вирішила піти до церкви босоніж. Надворі падав холодний дощ, віяв дошкульний вітер, а холод був пронизливий, як це часто буває в цю пору року на схилах гори Монте-Гаргано. Змокнувши до нитки, зі скривавленими ступнями, вона нарешті дісталася до церкви й на порозі від болю і холоду втратила свідомість.

Відкривши очі, пані Луїза побачила отця Піо, який схилився над нею:

- Дочко моя, навіть у святому розкаянні потрібно знати міру, - сказав він.

Потім, легенько діткнувши її плеча, додав:

- На щастя від цієї води одежа не намокає.

Яким же було здивування присутніх, коли вони побачили, що одяг пані Луїзи висох в одну мить!

«Я нікого не кличу, але й нікому не відмовляю»

За станом душі своїх численних духовних синів і доньок отець Піо стежив дуже пильно! Якщо він брав на себе відповідальність за чиюсь душу, ніщо у світі не могло змусити його від неї відмовитись. «Я нікого не кличу, але й нікому не відмовляю», - говорив отець Піо тим, хто був збентежений чисельністю натовпу, що тримав в облозі його сповідальницю. Звичайно, стигматизація і дар здійснення чудес приносили йому велику популярність, але достатньо було поверхового опитування прочан, аби переконатися, що всі ці душі притягувалися до отця Піо його гарячою любов’ю.

Як встояти перед тим, хто готовий віддати за вас своє життя? А саме так отець Піо любить тих, хто йому довірився.


Сам отець Піо говорив:»Я цілковито відданий кожній душі. Кожен може сказати: «Отець Піо мій»… Я люблю своїх духовних синів, як власну душу, навіть ще більше. Я заново народив їх для Ісуса Христа в болях і любові. Я можу забути про себе самого, але не про моїх духовних дітей. Ба більше, - запевняю, що, коли Господь покличе мене до Себе, я скажу Йому: «Господи, я залишаюся перед ворітьми Неба й увійду туди тільки тоді, коли побачу, що входить останній із моїх духовних синів».

Джерело: Падре Піо