Катехиза з нагоди ювілею Київсько-Житомирської дієцезії

Дорогі брати і сестри, на початку святкування 700-річного ювілею відновлення Київсько-Житомирської дієцезії єпископ Віталій Кривицький написав: «… ми згадуємо відродження 700-річної давнини, коли Папа Йоан ХХІІ буллою від 15 грудня 1320 року покликав домініканця Генрика, викладача з Німеччини,  очолити Київську дієцезію. Не маємо документа, який би проголошував виникнення дієцезії, але у буллі є згадка про неї та слова про її історичний контекст, а саме: “Київська Церква на землях русичів і татар ... (яка була) зникла на сто і більше років…”».

У цьому ж зверненні єпископ закликає нас, священиків, богопосвячених осіб і всіх вірян, особливо впродовж цього ювілейного року, досліджувати історію нашої дієцезії, переосмислити нашу ідентичність; придивитися до добрих прикладів наших попередників у вірі та перепросити за помилки та невірності; усвідомити свою приналежність до дієцезії та ревно молитися в її намірах; оцінити набутий досвід та з вірою вирушити у подальшу дорогу, виконуючи довірену нам Богом місію.

Неможливо в одній катехизі в рамках недільної проповіді охопити тисячорічну історію нашої дієцезії. Тому спробуймо згадати ті головні події, що стали найважливішими для її заснування та розвитку.

Утворення дієцезії є наслідком довгої і клопіткої місійної та апостольської діяльності місіонерів. І хоча «Святий Дух є головним виконавцем церковної місії…», то все ж таки діє Він через людей, тому деякі з них записані в історію розвитку християнства на теренах нашої дієцезії. Першою такою  особистістю була київська княгиня Ольга, яка, отримавши у 955 році хрещення в Константинополі, приблизно в ті  ж роки відправила посланців до імператора Оттона І з проханням, аби він прислав на землі Київської Русі єпископів. І ось першим римсько-католицьким єпископом, який ступив на київські землі у 961-962 рр., був св. Адальберт Магдебурський. Були навіть перші спроби заснувати дієцезію, але вони щоразу зазнавали невдачі. Політична ситуація в Київській Русі, на жаль,  часто була несприятлива, тому що все залежало від уподобань того чи іншого київського князя, до того ж татаро-монгольські навали руйнували будь-які плани. Лише зміна політичної ситуації у 1321 році, а саме успіхи тоді ще язичницького Великого Князівства Литовського в боротьбі з Золотою Ордою на теренах сучасної Білорусі та України. Так, битва Литовського війська на річці Ірпінь у 1321 році дозволила вигнати з Києва ставлеників Золотої Орди  на довгі роки (більш ніж на 300 років). Київська земля опинилася спочатку в межах Великого Князівства Литовського, а потім Польського Царства.

Такі зміни і явне поліпшення умов для римсько-католиків на цих теренах дозволили вже згаданому папі римському Йоану ХХІІ призначити німецького домініканця Генріха  єпископом київським.

Завершення утворення дієцезії відбулося, скоріш за все, у 1405 році. Приблизно тоді правові підстави київської дієцезії допоміг впорядкувати польський король Владислав Ягелло, який у 1405 році побудував для дієцезії кафедральний собор у Києві  під титулом св. Йоана Хрестителя.

Попри татарські набіги дієцезія розбудовувалася, існувала католицька громада, а душпастирською працею, ймовірно, займалися домініканці та францисканці.

Особливо відзначився на єпископській кафедрі Києва Йосиф Верещинський (1530-1598), який був досить талановитою людиною, автором ряду політичних, полемічних, моралізаторських та поетичних творів. Прибувши у 1593 році до Києва, він побачив, що в місті зруйновано всі католицькі храми, тож  вирішив побудувати на Подолі невеликий дерев'яний костел св. Йоана Хрестителя. За його правління були утворені нові католицькі громади на Київщині. Саме він робить Фастів єпископською резиденцією.

Дуже важким для нашої дієцезії було XVII століття. Спочатку відбувається розвиток дієцезії, зокрема, збільшення  чернечих орденів в ній. У Києві побудовано кафедральний храм св. Катерини, крім цього, домініканці звели кам’яний храм св. Миколая на Подолі, францисканці також збудували свій монастир, в дієцезію прибули єзуїти, які заснували в дієцезії колегії та місії. Виник кармелітський монастир в Бердичеві, але в 1648 році всі надбання було знищено внаслідок козацької «визвольної» війни - загинули численні священники, а єпископи київські вже не могли перебувати в Києві.

У 1667 році було укладено Андрусівське перемир'я між Річчю Посполитою і Московським царством, внаслідок якого Київ з Лівобережною Україною переходили під владу Москви. Чергові єпископи київські могли звершувати пастирську діяльність лише на тій частині Київської дієцезії, яка перебувала на території Речі Посполитої. Чергові єпископи намагалися побудувати резиденцію у Білій Церкві, але це було досить складно через козацько-селянські повстання. Лише єпископ Ян Самуель Ожга, висвячений у 1723 році зміг розпочати будівництво храму св. Софії у Житомирі, що був освячений вже його наступником у 1751 році. На той час дієцезія нараховувала лише 21 парафію та була поділена на 3 деканатів: Житомирський, Овруцький та Фастівський. До речі, саме за правління цього єпископа у 1724 році в Житомирі єзуїти відкрили монастир та при ньому початкову школу. Стіни цього монастиря збереглися до сьогодні...

В другій половині XVIII сторіччя політична ситуація в Європі почала швидко змінюватися. Агресивні кроки Росії, Австрії та Німеччини привели до кількох розподілів Польщі (1772, 1793, 1795), що в свою чергу, позначилось як на житті Київської дієцезії, так і в цілому на становищі Римсько-католицької Церкви на українських землях.В 1795 р. Польща взагалі зникає з карти Європи. Апостольська Столиця вирішує ліквідувати Київську дієцезію, а замість неї проголошується заснування Житомирської дієцезії, яка була пов’язана так званою унією на рівних правах з іншою – Луцькою дієцезією. Останній київський ординарій Каспер Казимір Цєцішовські (1745-1831) перенесений був 17 листопада 1798 року до Житомира. Обома дієцезіями керував один єпископ, який мав відтоді титул і луцького, і житомирського.

Нелегко було вірянам римсько-католицької Церкви на теренах, що входили до складу Російської імперії, бо царат намагався диктувати свої правила гри, які обмежували права усіх католиків. Варто лише згадати закриття католицьких монастирів на теренах імперії у 1832 р. та 1847-1860 рр. Проте справжнє криваве переслідування разом із іншими християнськими конфесіями наша Церква пережила після Жовтневої революції 1917 року.

Через загрозу життю залишив дієцезію останній правлячий єпископ Ігнатій Дубовський. У 1917-1920 роках пролилась перша мученицька кров священиків, богопосвячених осіб і вірян католицької Церкви нашої дієцезії від рук безбожної влади. Терор і переслідування католицької Церкви в більшовицькій Росії, які розпочалися ще за часів громадянської війни, не вщухали наступні 20 років. В Україні було підготовлено декілька групових судових процесів над католицькими священиками. Перший - в 1929-1930 рр., коли польських душпастирів звинуватили в створенні контрреволюційної повстанської організації. Другий - в 1935-1936 рр. Це був так званий судовий процес в справі «Контрреволюційної фашистської організації римсько-католицького та уніатського духовенства на Правобережній Україні». Масові арешти священиків привели до поступового закриття храмів і їх передачі державним органам управління. У костелах почали розташовувати ремонтні майстерні, сховища сільгосппродуктів, архіви та ін. Важко описати героїчний подвиг усіх священиків, які служили Богу і Церкві в ті часи на теренах нашої дієцезії. Криваві переслідування 1920-1930 рр. фактично знищили будь-які адміністративні структури нашої дієцезії. Після завершення ж Другої світової війни деякі костели залишилися відчиненими. Так, у кафедральному храмі св. Софії в Житомирі після повернення з таборів працювали о. Олександр Самосенко, о. Роман Янковський, о. Фаустин Лісицький, згодом до них приєднався також звільнений зі сталінських таборів о. Станіслав Щипта. Ці священники. не шкодуючи своїх сил, несли живе слово віри та освячуючу благодать, уділяючи таїнств не лише в Житомирі, а й доїжджаючи до багатьох спільнот віруючих, що були наче вівці без пастиря в різних куточках нашої дієцезії. Згодом наші віряни стали просити у єдиного на той час у Радянському Союзі римсько-католицького єпископа (кардинал від 1983 року) Риги Юліана Вайводса (1964-1990) священників. Таким чином до нашої дієцезії прибули молоді священики: о. Вікентій Вітко, згодом брати священики Бернард і Амброзій Міцкевичі, ще пізніше -  о. Ян Крапан, а в 1977 році до Житомира прибув молодий священик о. Ян Пурвінський. Всі вони служили люду Божому в умовах суворого контролю з боку КДБ, обмежені у виконанні свого душпастирського служіння. Так, за порушення умов влади за ґратами  досить швидко опинився о. Бернард Міцкевич. Інших священиків КДБ завжди тримало в страху; також  погрожували забрати дозвіл на служіння в парафії. В таких умовах священики несли слово Боже людям, спраглим Божої істини аж до розпаду Радянського Союзу. Користуючись зі свобод, які отримали громадяни в роки Перебудови, святий Папа Йоан Павло ІІ 16 січня 1991 року відновив адміністративні структури Римсько-католицької церкви в Україні, утворивши 3 дієцезії: Львівську, Київсько-Житомирську, Кам’янець-Подільську і призначивши одночасно єпископів на кафедри цих дієцезій. Отже, першим після тривалого комуністичного переслідування віруючих на терені України єпископом Київсько-Житомирським стає єпископ Ян Пурвінський. Важко собі уявити, але на той час в дієцезії, яка охоплювала територію Київської, Житомирської, Черкаської, Чернігівської, Сумської, Полтавської, Харківської та Луганської областей працювало лише декілька священиків!

За 30 років існування дієцезії в ній працює понад 150 священиків, як дієцезіальних, так і з різних чернечих згромаджень, відкрилося дві семінарії, в яких зросло вже декілька поколінь священиків, працює Інститут богословських наук, задіяні  до служіння різні жіночі згромадження, зросла кількість віруючих та відкрилось багато нових парафій.

А нещодавно, точніше, 6 червня 2021 року, було оприлюднено декрет Апостольської Столиці, який проголошує, що кафедральним собором нашої дієцезії став храм св. Олександра, що у Києві. Це не стало несподіванкою, оскільки вже архієпископ Петро Мальчук переніс у 2011 році свою резиденцію до Києва та планував перенесення також і кафедри.

Єпископ Віталій Кривицький у своєму зверненні з цього приводу сказав, що «кафедра Київсько-Житомирських єпископів, якій за наявними документами понад сімсот років, з волі Святого Престолу повертається до своєї «колиски», міста Києва».

Отже, нам усім є за що дякувати Богу! Скільки ж плодів принесло жертовне служіння Богу і Церкві багатьох попередніх поколінь! Їхня віра дійсно жива в їхніх нащадках, а ми повинні нести і зберігати цей скарб віри для наступних поколінь своєю молитвою, духовними подвигами і любов’ю до Бога. Нехай же сьогоднішні роздуми над історією дієцезії спонукають нас наново довірити опіці Матері Божої Бердичівської, Яка є покровителькою нашої дієцезії та усієї країни, нас самих, наші родини та наше майбутнє.