Успенський костел Кам’янки-Бузької: червоний храм, що рветься в небо

Костел Успіння Пресвятої Діви Марії є відносно молодим – його з перервами будували у 1910-1929 роках на місці раніших храмів, що існували на цьому місці з XVII століття. Слід сказати, що з попередніми костелами римо-католикам Кам’янки-Струмилової (так раніше називалася Кам’янка-Бузька) відверто не щастило. Зводилися вони довго, руйнуватися починали ще під час будівництва, а після його завершення служили лише короткий час.

Перший парафіяльний римо-католицький храм Кам’янки-Струмилової – дерев’яний костел святого Духа – був зведений на передмісті Глинсько з фундації засновника Кам’янки Юрія Струмила. Костел кілька разів пошкоджувався і відновлювався, аж поки остаточно не був спалений татарами у 1627 році. Шістьма роками пізніше король Владислав IV дав привілей на будівництво нового храму в центрі міста, поблизу ринкової площі. Цей дерев’яний костел, посвячений на честь Успіння Богородиці, прослужив майже сто років, проте з часом перестав влаштовувати вірян.

Відтак, у 1716 в Кам’янці біля існуючого старого костелу почали будувати новий. З 1722 році старий костел вже не згадується у жодних документах, але це не означає, що новий було збудувано. Навіть через двадцять років, як свідчить візитація архієпископа Миколая Вижицького, храм все ще не завершили і не освятили. Були відсутні вівтарі, бабинець, орган.

Коли у 1766 році,через 50 років після початку спорудження, костел нарешті було освячено, його підвалини та гонтове покриття стін вже було спорохнявілим.

Новозбудований храм мав форму латинського хреста з двома бічними купольними каплицями Ісуса Розіп’ятого і святого Яна Непомука. У ньому було п’ять вівтарів, що частково походили з давнього костелу. При цьому до головного вівтаря помістили реліквії трьох святих.
Протягом наступних років костел невпинно ремонтувався та оновлювався. Але уже в 1784 році через поганий стан довелося розібрати бічну каплицю Ісуса Розіп’ятого, а ще за двадцять років постало питання будівництва нового, тепер уже мурованого храму, для чого почали збір коштів та матеріалів.

Втім, справа затягнулася, у 1822-му почали лише зводити мури нового костелу, натомість старий був в настільки жалюгідному стані, що його в тому ж році розібрали. Свої богослужіння місцеві римо-католики змушені були проводити у греко-католицькій церкві святого Миколая.

Будівництво знову ж таки не обходилося без казусів. Так, у 1832-му довелося розібрати щойно вимуруване склепіння і зводити його наново. Втім і воно за кілька років почало вкриватись тріщинами і нещодавно освячений храм на деякий час закрили. У наступні роки костел постійно ремонтувався, а для укріплення стін та склепіння його довелося підсилювати контрфорсами. Нарешті, наприкінці XIX століття було вирішено припинити ці постійні муки і збудувати новий костел, трохи східніше від існуючого. Оскільки будівництво планувалося серйозне, прийняли рішення спочатку збудувати для віруючих невеличкий костел святого Духа, на тому місці де стояв дерев’яний костелик ще за часів Юрія Струмила. Про долю Святодухівського храму – дещо пізніше, а зараз повернемося до головного костелу Кам’янки-Бузької.

Проект нового храму у 1901 році розробив архітектор Теодор-Мар’ян Тальовський, один з найбільших адептів стилю неоготики в Галичині (саме він кількома роками пізніше стане будівничим костелу святої Ельжбети у Львові). Однак будівництво розпочалося лише десятьма роками згодом, у 1911-му. На той час старий костел уже розібрали. Будівництвом керував Вінцент Беднарський з Радомишля, а контролював роботи львівський архітектор Ян Новорита. На кінець 1913-го було зведено і перекрито склепінням мури (без вежі), та розпочато оздоблення інтер’єру. Тоді ж освятили вівтар святого Яна Непомука, перенесений зі старого костелу.

Костел збудовано у формі латинського хреста, з п’ятигранними крилами трансепту і вівтарної частини, до якої примикають дві захристії. Фасад храму формує вежа з простим порталом, завершена гострим дахом з чотирма гостроконечними декоративними баштами. Триярусна дзвіниця з великим вікном має трикутне завершення з фігурою Розіп’ятого Ісуса. Її почав виготовляти Річард Пліхаль у 1913 році, а завершив Францішек Ясковський у 1922-му. Фігура була копією скульптури з фасаду львівського костелу святої Єлизавети, створеної Петром Війтовичем. Проте над відміну від оригіналу, поруч з Христом немає фігур святих Петра і Павла – спершу вони планувалися, але до виготовлення так і не дійшло. По сторонах вежі до початку дзвіниці розміщено два квадратні корпуси з сходами на музичні хор та дзвіницю. Вгорі на них розміщено невеликі каплички.

За проектом Тальовського, інтер’єр мали також виконати з нетинькованої цегли з профілями і декоративними елементами з бетону. Але його всупереч проекту потинькували і побілили. Склепіння центральної нави через брак верхніх вікон є затемненим, оскільки освітлюється лише через низькі арки з вікон низьких бічних нефів.

Головний вівтар, який вважають одним з найкращих зразків неоготичного мистецтва, прикрашає коронований образ Ісуса Христа Милятинського. Крім того, у костелі є ще вівтарі Найсвятішого Серця Ісуса (з розп’яттям 1741 року), Матері Божої Скорботної (оздоблений гіпсовим барельєфом з поліхромією) та святої Терези, що походить зі старого костелу.

Будівництво костелу перервала Перша світова війна, в ході якої він зазнав серйозних пошкоджень. Зокрема, влітку 1915 року російська артилерія зруйнувала вежу храму, пошкодила мури і дахи, знищила вітражі. Відновлення поступово розпочали ще до завершення війни, але вже за рік, в ході українсько-польської війни 1919 року храм знову було пошкоджено вогнем артилерії.

Тож після завершення усіх бойових дій, у 1920-х, костел довелося водночас і добудовувати, і відновлювати. Завершено ці роботи було лише у 1929-му, коли архієпископ Болеслав Твардовський нарешті освятив новий костел. А вже через десять років почалася нова війна.

Під час Другої світової костел не постраждав, але після закінчення війни на нього чекала уже зовсім інша доля. У 1944-му храм було зачинено, настоятель з вікаріями виїхали до Польщі, забравши з собою літургічне приладдя та частину храмових барельєфів. Фантазії радянської влади надавали костелу найрізноманітніше функціональне призначення: він виступав в ролі зерносховища, магазинів меблів та спорттоварів, складу паливо-мастильних матеріалів, і навіть пункту заправки сифонів. За цей час у храмі було знищено практично все: вежу спалено, розібрано дах, вибито вікна з унікальними вітражами. Всередині вціліли лише головний вівтар та амвон.

Лише у 1989 році костел було повернуто місцевим римо-католикам. Після кількарічного ремонту, здійсненого коштом римсько-католицької церкви та інвесторів-меценатів із Польщі, у 1996-му до храму урочисто внесли стару копію чудотворного образу Ісуса Христа Милятинського з львівської катедри, а роком пізніше архієпископ Мар’ян Яворський увінчав образ коронами, посвяченими Йоаном Павлом II. Відтоді храм отримав статус Санктуарію Умираючого Господа Ісуса з Милятина.

Значно сумнішою є історія іншого костелу Кам’янки-Бузької – Святодухівського. Як вже згадувалося, цей храм було зведено в 1909 році, у час побудови Успенського костелу, а пізніше став філіальним.

Костел Святого Духа сильно постраждав у Першу світову. Згодом його відновили, а у 1938-му реконструювали, але у новому вигляді він простояв недовго. Після Другої світової радянська влада закрила костел, а невдовзі ґрунтовно перебудувала під ковбасний цех. Після його закриття приміщення довгий час руйнувалося, а нещодавно було продано місцевому підприємцю, який оголосив про план повністю розібрати колишню святиню.

Римсько-католицька церква теж не виявила зацікавленості до свого колишнього храму – невеличкій общині місцевих католиків цілком вистачає Успенського костелу. До того ж, за повідомленням офіційного сайту Львівської архідієцезії РКЦ, костел Святого Духа уже не є святинею – в ньому було проведено десакралізацію з врахуванням усіх вимог канонічного права.


Джерело: Край