Вікаріат домініканців в Україні має нового диякона

Свячення уділив єпископ-помічник Мукачівської дієцезії Римсько-Католицької Церкви Микола Лучок ОР. На урочистість прибули також брати з Києва – о. Ярослав Кравєц ОР, Провінційний вікарій домініканців в Україні, та о. Якуб Гонцяж ОР.


Брат Ігор Селіщев народився 1986 року в м. Донецьк у сім’ї Ігоря та Зофії Селіщевих, має також сестру Єлизавету. Після школи продовжив навчання в Донецькому національному університеті, який успішно закінчив. Ще в юному віці він почав шукати відповіді на непрості запитання – про сенс життя, істину, Бога, християнство. Ці пошуки привели його до прийняття віри і таїнства Хрещення у Католицькій Церкві, яке відбулося 25 грудня 2010 року. У 2014 році Ігор вступив до Ордену Проповідників, де наразі проходить чернечу формацію. Минулого року він склав вічні обіти.

Під час урочистості вдалося поспілкувався з єпископом Миколою Лучком ОР, для якого це був перший досвід рукоположення.

Владико, дуже тішуся, що Ви сьогодні тут, у Кракові, надзвичайно приємно що український єпископ та наш співбрат-домініканець висвячує дияконів. Чи Ви вже мали раніше можливість уділяти дияконські або священицькі свячення?

Сьогодні, я вперше уділяв свячення дияконські, а наступного тижня буду уділяти свячення священицькі. Для мене, як для нового єпископа, це перший досвід здійснення єпископської сакраментальної влади. Тобто дару, який єпископ отримує, коли Ісус своєю міццю через нього звершує сакраментальне висвячення дияконів і священиків.


Поділіться враженнями й відчуттями, які Ви пережили під час сьогоднішньої Літургії?

Сьогодні такий дуже цікавий досвід був, коли я накладав на братів руки, або коли молився, була така свідомість, що через міць, владу, яку я отримав як єпископ, вони тепер отримують цю міць і владу бути дияконами. Було відчуття чогось виняткового. Чому? Тому що жоден священик не може передати владу іншому священикові чи дияконові. Тому я ще більше доцінюю значимість єпископства, через яке Ісус уділяє владу дияконського служіння в цьому випадку, а наступного тижня – священицького. Потрібно тут усвідомити, що брати отримали певну владу дияконів, якої дотепер не мали, тобто вони зможуть благословляти і з новою міццю проповідувати Слово Боже, вони вже як диякони наділені відповідною силою. А до цього я мусив бути наділений певною міццю, щоб її сьогодні їм передати.

Я розважав ще раніше, коли отримав єпископські свячення, про те, що це дуже важливий аспект у нашому служінні – єпископському, священицькому, дияконському, що ми отримуємо владу, але цією владою потрібно вміти служити. Тобто вона не отримується, щоб її тримати для себе. І люд Божий чекає, щоб ми цією владою служили для них.

Поділюсь таким цікавим випадком. Я мав реколекції, на яких проповідував, і після них певна особа написала до мене й поділилась своїм свідоцтвом. Вона переживала таку міць, таку владу, що мала враження, ніби злі сили залишають її. І тоді вона сказала, що усвідомила, що єпископ має владу виганяти злих духів. Бо єпископ не мусить просити дозвіл на здійснення екзорцизму.

Декілька років тому Ви були настоятелем домініканської спільноти у Львові, де брат Ігор проходив річну пасторальну практику. Яким Ви його запам’ятали?

Пам’ятаю його зрілість. Я тоді ще не був єпископом, але його сміливо вже тоді допустив би до свячень, навіть священицьких. Ігор був готовою, зрілою людиною. Скажу більше, я відчував, що він – повноцінний співбрат, з яким можна рівно розділяти тягар апостольського служіння. Він не лише був студентом у формації, на якого колись можна буде покладатись, з ним уже тоді легко було ділити труд апостольського і братерського життя. Це два важливі аспекти. Коли хтось є монахом-домініканцем, то повинен почуватися як удома, а не в гостях. Людина в монастирі і в спільноті є як в родині, і це відчувалось в його особі. Також його готовність до служіння була вже сформована і зріла, а зараз вона доповнилась сакраментальною владою, яку він отримав.

Пам’ятаєте якусь особливу або цікаву подію, пов’язану з братом Ігорем?

Під час його перебування у Львові найбільше мені запам’яталася його солідність у приготуванні до Літургії. У Львові ми служили в непростих умовах. Пам’ятаю, що він завжди йшов на пів години раніше, аби все приготувати, а пізніше медитував і чекав. Це його гарна риса, яку я дуже доцінював. Я знав, якщо Ігор є, то все буде готове до того, як я прийду відправляти Месу. Вже тоді в ньому це дияконське служіння було присутнє.


Ви сьогодні згадували про реколекції, які будете проводити протягом найближчого тижня для дияконів, які наступної неділі приймуть священицьке рукоположення. На чому прагнете сконцентрувати увагу майбутніх неопресвітерів?

Мені близька тема про особисті стосунки з Ісусом. Ця близькість з Ісусом має різні форми, а коли людина стає священиком, набуває особливого характеру. Я хочу говорити про цю близькість з Ісусом, а також про труднощі в священстві, які їх чекають у перші роки після свячень. Хотілося би, щоб вони перейнялися тим, наскільки зараз є близькими з Ісусом. Я вважаю, якщо наше монаше, священицьке служіння не пройняте близькістю з Ісусом, воно втрачає силу, тоді виникає небезпека лицемірства. Я дуже вразливий на те, щоби в своєму служінні не бути лицеміром, і дуже прагну, аби мої співбрати та їхнє служіння передусім базувалось на глибоких стосунках з Ісусом.

Ви мені нагадали слова одного отця з Рима, Амадео Ченьчіні, який дуже багато служить як форматор семінаристів та духовенства. Я колись мав нагоду слухати його лекції, де він наголошував на тому, що одна з головних небезпек для семінаристів та священиків – це занедбати особисті стосунки з Господом, бо тоді наш розум наповнений знаннями про Бога, але серце залишається далеким від Нього.

Я також часто згадую слова відомого єзуїта о. Марка Рупніка, який говорить, що однією з проблем у Церкві є те, що ми навчили невіруючих людей вести себе так, ніби вони були віруючими. Тобто правильно говорити, правильно поводитися під час ритуалів та обрядів, але не мати близьких стосунків із Господом. Тоді маємо невіруючих людей, які відповідно поводяться. І можна бути також, на жаль, невіруючим священиком.

На закінчення, владико, скажіть що би Ви хотіли побажати сьогодні Ігорю та іншим братам, які були рукоположені?

Близькості з Ісусом, щоб завжди відчували дружбу з Ним, а також довіру до них Ісуса, який хоче діяти через їхнє служіння. Тобто близькість братерську і близькість служителів, яких Ісус посилає.

Дуже Вам дякую, отче, за розмову.

Розмовляв о. Олександр Оріховський ОР

Фото: о. Олександр Оріховський ОР, бр. Лукаш Руг ОР

Джерело: Домініканці в Україні