Тарнорудський Ісус з Рожища

Село Тарноруда за теперішнім адміністративним поділом розташоване у Волочиському районі Хмельницької області. Цей населений пункт заснований, як вказують деякі джерела, в 1404 р. Тарноруда – особливе поселення. Справа в тому, що посеред села протікає річка Збруч. Їй судилося стати не тільки природною, а й політичною перепоною між частинами села. Вже під час першого поділу Речі Посполитої (1772 р.) східна, більша, частина села відійшла до Росії, а західна – до Австрії. Так односельчани стали громадянами різних країн. Так само після Ризького мирного договору (1921 р.) східна частина села увійшла до Української РСР у складі Радянського Союзу, а західна – до Республіки Польща. Це не могло не вплинути на жителів Тарноруди. Навіть зараз, уже на завершенні третього десятка літ від повернення Україною незалежності, мешканці різних частин села відрізняються ментально й мають упередження одні до других.Проте не будемо торкатися давньої історії села, а перейдемо до 1643 р., коли Сенявські спорудили тут на місці старого дерев’яного храму мурований костел.У головному вівтарі цього костелу була вміщена ікона Милосердного Господа Ісуса Тарнорудського. Є кілька легенд щодо її появи в Тарноруді. Одна розповідає, що ікону знайшов під час полювання на тарнорудському узгір’ї Андрій із Рипна і забрав додому. Але ікона зникла і знову з’явилася на місці, де її знайшли. Тоді вирішено спорудити на гірці каплицю. Інші перекази твердять, що святиня була домашньою іконою роду Дунін-Борковських, потім Гєжевських. Уже від самого початку вона славилися чудесами, тому згодом її передали до тарнорудського костелу. Проте все це, звісно, лише легенди, підтвердити які немає змоги.Науковці датують ікону початком XVII ст. Вона намальована на тканині 70x54 см, на ній зображений Ісус, Стражденний Цар у терновому вінку. В 1773 р. на полотно була накладена срібна з позолотою шата. Вона повністю закриває тло, залишаючи назовні лише голову, тіло і руки Христа. Внизу на вимпелі зі срібної бляхи відчеканений напис: «Люд до Тебе в потребах прибігає, Ісусе, від Тебе милосердя чекає. Року 1773». Під бляхою був інший напис, зроблений раніше, проте розшифрувати його не вдалося.Ікона славилася чудесами, тому до неї масово прибували прочани з усього Поділля. Вшановували Ісуса в тарнорудській іконі не лише католики, а й православні. На відпусти у ХІХ ст., як свідчать різні джерела, збиралися тисячі паломників.
Звичний хід речей був порушений Першою світовою війною, потім більшовицьким переворотом. Хоч цими землями не один раз проходили різні війська, ікона вціліла.Проте найбільше – і небезпідставно – католики боялися безбожницького радянського режиму. У червні буремного 1920 р. ікону вивезли до Тернополя, але вже через кільканадцять днів вона повернулася до тарнорудського костелу. Але ненадовго – в середині липня більшовики почали інтенсивно відтісняти польські війна й невдовзі отець Станіслав Будрис вивіз ікону до Кракова, де 2 серпня, у свято Матері Божої Ангельської, її урочисто помістили в костелі Святого Казимира.Тут знову прослідковується подібність долі тарнорудської ікони Христа до долі ікони Летичівської Богоматері. За наказом єпископа Адольфа-Пьотра Шельонжека, ординарія відновленої Луцької дієцезії, який отримав уповноваження від Ватикану розпоряджатися майном Кам’янецької і Житомирської дієцезій, що опинилося в усталених Ризьким договором кордонах Польщі, ікону в 1929 р. перевезли в Рожище. Це містечко, розташоване неподалік Луцька, у міжвоєнні роки нараховувало всього близько 3300 жителів. Поселення невелике, але строкате – тут жили українці, поляки, євреї, німці та чехи. Крім традиційних для більшості невеликих міст церкви, костелу та синагоги, тут була ще і євангельська (німецька) святиня. Ікону помістили в недобудованому на той час костелі. Католики замість невеликої дерев’яної каплиці в 1921 р. на зібрані кошти почали зводити кам’яний костел, який у 1931 р. освятив єпископ-помічник луцький Станіслав Вальчикевич. Мабуть, десь у той час ікону укріпили задля жорсткості дошкою. На звороті дошки про перенесення ікони до Рожища повідомляє такий напис польською мовою: «У вересні року Божого 1929 цей образ був перевезений із Кракова до луцького кафедрального собору. В урочистій процесії перенесений із луцької катедри до костелу в Рожищах. Єпископом Луцької дієцезії тоді був панотець, доктор Адольф Шельонжек. Настоятелем рожищенської парафії – панотець Єжи Зволінський, шамбелан папського двору».Збереглися і фото з урочистої процесії, на яких видно, наскільки резонансною подією було перенесення ікони до Рожища для католиків Волині.У 1935 р. друкарня курії Луцької дієцезії видрукувала книжечку «Молитви й пісні до чудотворної ікони Милосердя Господа Ісуса Тарнорудського в Рожищі на Волині». Брошура має 24 сторінки і містить коротку історію ікони, пісні й молитви та «Молебень до найлюбішого Ісуса, уславленого чудесами в тарнорудському костелі на честь п’яти ран Христа». Звісно, що всі ці молитви і пісні були створені раніше, луцький молитовничок – це передрук із тарнорудського видання 1857 р.Ікона перебувала в рожищенському костелі до репатріації поляків у 1945 р. Останній парох Рожища, отець Міхал Пражмовський кожному парафіянину вручав у дорогу іконку Ісуса Тарнорудського. Серед іншого костельного реманенту була вивезена й ікона Ісуса Тарнорудського. Після смерті отця Міхала в 1950 р. ікона потрапила до сестер Згромадження Святої Терези від Дитяти Ісуса, заснованого на Волині єпископом луцьким Адольфом Шельонжеком у 1936 р.Репатрійовані поляки з Рожища й околиць поселилися в колишньому німецькому селі Грюнхагені, яке вони назвали Волинець. У 1949 р. влада змінила назву на Зельонка-Пасленцька. В 1986 р., на усильні прохання парафіян, монахині-терезіянки передали їм чудотворний образ. Зараз ікона Ісуса Тарнорудського встановлена в центральному вівтарі місцевого костелу.
Що стосується костелу в Рожищі, то після 1945 р. у ньому була стайня, потім склад. Святиню повернули католикам у 1992 р., після реновації костел наново освятив єпископ Маркіян Трофим’як, єпископ-помічник львівський, згодом перший післявоєнний єпископ-ординарій відновленої Луцької дієцезії.Анатолій Оліх

Джерело: Волинський монітор