Кардинали - найближчі співпрацівники понтифіка

Відразу зазначимо, що після цього рішення понтифіка число папської Колегії кардиналів буде становити 228 членів, з яких 128 мають право брати участь у конклаві, якщо він відбудеться зараз, і таким чином, формально перевищує верхню межу виборців, встановлену Павлом VI.

Початки

Інститут кардиналів у Церкві (лише на Заході, бо на Сході він не відомий) бере початок біля джерел християнства (принаймні у IV столітті). Він зазнав багатьох серйозних змін протягом століть. Перші згадки про кардиналів (хоча і в дещо іншому сенсі, ніж сьогодні) походять з часів Олександра I (105-115 рр), але як зазначив папа Захарій (741-752 рр), перший хто використав це слово був папа Сильвестр I (314-335 рр), говорячи про "presbyteri et diaconi cardinales”, -  тобто священиків-кардиналів та дияконів-кардиналів.


Спочатку це слово стосувалося духовенства, що було "приписане" (або “включене” - incardinati) до одного з 25 римських костелів і 7 (пізніше 14) регіональних дияконій, 6 - палатинських дияконій та 7 приміських єпископств; пізніше воно почало окреслювати деякі важливіші храми інших великих міст Італії (Мілан, Неаполь, Равенна та кілька інших), а також за межами Апеннінського півострова, наприклад, у Кельні, Трієрі, Магдебурзі, Сантьяго де Компостела та Константинополі. Наприкінці першого тисячоліття кардиналами називались лише деякі вищі священнослужителі з Риму та найближчих околиць, які знаходились у безпосередньому оточенні свого єпископа - папи.

У цей перший період і диякони, і священики були кардиналами, а згодом також і єпископи. Цей колишній поділ зберігся донині у вигляді трьох категорій кардиналів: єпископів, пресвітерів (священиків) та дияконів. Переважають кардинали-священики.

Зростання ролі кардиналів

Роль кардиналів почала зростати, починаючи з середини ХІ століття. 6 грудня 1058 року вперше лише вони обрали чергового папу в Сієні - Герхарда Бургундського, який прийняв ім’я Микола II. До того часу римських єпископів теоретично обирали місцеві люди, представлені єпископами та священиками, часто під тиском світських правителів, перш за все німецьких імператорів. Незабаром після свого обрання папа видав апостольську конституцію "In Nomine Domini", в якій підтвердив виняткове право шести кардиналів-єпископів обирати папу.
Однак, вперше у виборах папи, тобто у конклаві, усі три категорії кардиналів брали участь у 1130 році, коли був обраний Інокентій II. У 1179 році ІІІ Латеранський собор постановив, що відтепер лише кардинали можуть обрати папу і що для дійсності виборів потрібно щонайменше дві третини голосів. Це було підтверджено конституцією Олександра III (1159-1181 рр) "Licet de vitanda discordia". Поступово лише з-поміж них могли бути обрані чергові папи. Останнім єпископом Риму, не кардиналом, був Урбан VI (1378-1389 рр) - перший папа, обраний після т.зв. Авіньйонського полону.

Григорій X (1271-1276 рр) визначив у 1274 р. (конституція "Ubi periculum"), що кардинали повинні зібратися на конклав, щоб обрати наступника померлого папи не пізніше десятого дня після його смерті. Це правило діяло без змін протягом багатьох століть, поки Павло VI в 1970 році не змінив цей період принаймні на 15, але не довше 20 днів.

Якщо в перші століття кардиналами були практично лише римське духовенство, а потім і з інших італійських міст, то в ІІ тисячолітті національний склад цього органу почав розширюватися, а участь священнослужителів з-за меж Риму та Італії зросла. Вперше єпископи з-поза меж сучасної Італії стали кардиналами наприкінці XII століття (після смерті Олександра III в 1181 році).

Створення Колегії кардиналів

Кількісний склад Колегії змінювався протягом століть. У Середньовіччі найбільша кількість його членів досягла 52 (у тому числі 6 єпископів, 28 священиків та 18 дияконів), але, як правило, не перевищувала 30. Собор у Констанці (1414-1418 рр) постановив, що Колегія не повинна мати більше 24 членів, що також підтвердив Собор у Базелі (1431-1445 рр). Більше ста років потому Павло IV (1555-1559 рр) підвищив це число до 70, а його наступник Пій IV (1559-1565 рр) збільшив його до 76, але врешті-решт встановив кількість членів Колегії протягом багатьох століть у 70 великий реформатор Церкви і власне творець Римської курії - Сикст V (1585-1590 рр) конституцією "Postquam verus" від 3 грудня 1586 р. До цієї групи входили 6 кардиналів-єпископів, 50 кардиналів-священиків та 14 кардиналів-дияконів.

Перше суттєве порушення вищезгаданого числа 70, яке, до того ж, досягалося рідко, було здійснене святим Йоаном XXIII (1958-1963 рр). У конклаві взяв участь лише 51 кардинал, який 28 жовтня 1958 року обрав його папою (ще троє не могли брати участь у ньому з різних причин), але на момент його смерті їх було вже 82. Сам він у 5 консисторіях проголосив кардиналами 52 священика (і троє "in pectore", імена яких йому не вдалося розкрити до смерті), а 22 кардинали померли під час його понтифікату. Цей папа, в moto proprio "Cum gravissima" від 15 квітня 1962 р., наказав, щоб усі кардинали були єпископами, і, якщо хтось з них не отримав повноти таїнства Священства, то його слід було висвятити, перш ніж надати йому знаки кардинальної гідності.

Почесним очільником Колегії є декан, яким завжди стає кардинал-єпископ Остії. Його основна функція - представляти Колегію перед папою Римським (наприклад, з нагоди вітання) та скликання конклаву після смерті римського єпископа.

За підрахунками, від створення Колегії кардиналів до нашого часу загальна кількість її членів протягом століть становила близько 3000. До цього числа слід додати близько 580 "прекардиналів", тобто священиків, записаних у літописах як "кардинали", але ще до появи цієї гідності в сучасному розумінні (у 484–1051 роках) понад 120 "квазі-кардиналів" (у 1251-2007 рр), тобто ті, хто або не дожив до того, щоб отримати призначення, тому що вони померли перед отриманням знаків, або відмовилися прийняти цю гідність, або щодо яких є суперечливі дані (чи вони відсутні взагалі), і 180 призначених під час керування антипап (1058-1447 рр).

Реформи святого Павла VI

Папа Монтіні, який за 15 років свого понтифікату призначив 143 нових кардиналів (не рахуючи кардинала "in pectore" Юліу Хоссу з Румунії), ввів деякі важливі зміни та обмеження, в т.ч. кількість та вік виборців-кардиналів. По-перше, у motu proprio "Ad Purpuratorum Patrum" від 11 лютого 1965 року він наказав прирівняти патріархів з кардиналами в Колегії. Тоді в motu proprio "Ingravescentem aetatem" від 21 листопада 1970 р. постановив, що кардинали старше 80 років втрачають право обирати папу і всі посади та уряди в Римській курії та у державі Ватикану.


І нарешті, на таємній консисторії 5 листопада 1973 р. Павло VI наказав, що кількість кардиналів, які мають право брати участь у Конклаві, не може перевищувати 120. Усі ці положення були підтверджені Йоаном Павлом II Апостольською Конституцією "Universe Dominici Gregis" від 22 лютого 1996 року щодо обрання нового папи.

Частина друга

Частина третя

Джерело: EKAI

Переклад Католицький Медіа-Центр