Домініканське душпастирство в Києві: мистецтво молитви

Молитва становить невід’ємну частину християнського життя. Це зв’язок, який ґрунтується на союзі між Богом і людиною у Христі. Справжня молитва походить від Святого Духа, «про що бо нам молитися як слід, ми не знаємо, але сам Дух заступається за нас стогонами невимовними» (Рим 8, 26). Людина ж, слухняна Його натхненню і відповідаючи на заклик, у покорі стає перед Богом і вчиться спілкуватися з Ним.

Хоча час на молитву варто і треба планувати, вона не може бути виконанням іще одного обов’язку протягом дня. Молитва – це живий зв’язок дітей Божих із їхнім безмежно добрим Отцем, з Сином і Святим Духом, тому її підґрунтя – любов до Пресвятої Трійці. Під час молитви варто облишити справи й турботи, спробувати відсторонитися від усього, що відволікає, щоб це був час лише для Бога. Молитва не може бути одна й та сама, бо ж у неї залучена вся людина, отже, наші молитви залежать від фізичного чи психічного стану, віку чи місця.

Молитися можна особисто чи у спільноті, й обидва ці способи важливі. Спільнотна молитва виражає єдність Церкви у зверненні до Бога й долучає кожного до вселенського возвеличення Творця. Така молитва має обітницю Ісуса: «Де двоє або троє зібрані в моє Ім’я, там Я серед них» (Мт 18, 20). Основа спільнотної молитви – Літургія годин, бревіарій. Молитва псалмами має корені ще в юдейських часах: так молилися в родині з Назарета, у спільноті апостолів, у Церкві перших віків. Згодом із псалмів уклали чотиритижневий цикл, підлаштувавши його до літургійного року. І молитва Божим словом, й інші написані молитви можуть стати поживою для особистого звернення до Бога. Вершина ж і джерело молитви й духовного життя – Меса, у якій Церква єднається з Христом у досконалій жертві і в подяці Господу.

Молитва базується на діалозі, тобто вмінні говорити і мовчати. Варто звикнути до тиші як у спільній молитві, так і в особистій, адже тиша дозволяє зосередитися на співрозмовникові, спонукає до духовного зростання – і в ній діє Бог. Тому в особистій молитві не може бути поспіху чи «відчитування» молитовних текстів для самозаспокоєння.

Часто молитва стає місцем боротьби із лінощами, знеохоченням або спокусами. У кожному разі, треба пам’ятати, що її мета – єднання з Богом; тому споглядання Пресвятих Дарів чи розарієві розважання про Христа через Діву Марію збагачують нашу молитву. Хто щиро молиться, неодмінно зіткнеться з випробуваннями, але «Царство Небесне здобувається силою; і ті, що вживають силу, силоміць беруть його» (Мт 11, 12). Це зусилля скероване на пошуки Бога, а не Його дарів чи духовної втіхи. Споглядаючи радощі і страждання Ісуса, варто завжди дякувати Богові та з любов’ю виходити Йому назустріч.

Юлія Бойко