Отець Давид Куш ОР: «Музика – це те, що єднає понад національними різницями»

 
Отче Давиде, які Ваші враження від Школи літургійного співу?

Враження якнайкращі. Я приємно здивований тим, що побачив тут, у Києві. Мушу зізнатися, що їхав із невеличким острахом, бо не розмовляю українською, трохи боявся мовного бар’єру, але музика — це те, що єднає понад національними різницями, ми швидко встановили контакт, тому страх швидко минув.

Інша справа — тривоги щодо того, що саме я тут зустріну, хто приїде. Але коли вперше почув, як учасники співають під час Євхаристії, то одразу зрозумів, що це прекрасний «матеріал» для роботи. Тому я дуже задоволений тим, що відбувалось протягом цих трьох днів у Києві.

Як і коли відбулася перша захоплива зустріч з музикою?

Коли я був дитиною, батьки мене записали до музичної школи — не пам’ятаю, чи я сам цього хотів. Але в певний момент я перестав до неї ходити.

Перший дуже свідомий контакт з музикою, завдяки якому я зрозумів, що хочу займатися музикою, стався 1998 року. Коли я був у новіціаті в Познані, у нашому храмі відбувся фестиваль музики естонського композитора Арво Пярта: два дні, сповнені концертами спочатку його інструментальної музики, а потім вокально-інструментальної. Це були релігійні твори, бо він якщо пише для хору, то пише здебільшого релігійні твори. Захоплений цією несамовитою містичною музикою, я «поглинав» його концерти, бачив, що це та дорога, якою хочу йти в ордені.

Тож перший момент закоханості в музику в моєму зрілому житті трапився 1998 року.

Коли ви зрозуміли, що є щось глибоке, що можете сказати через музику? Коли цей наступний крок у бік творчості ви зробили?

Думаю, що тоді, коли вперше спробував самостійно писати, бо, йдучи до ордену, я хотів писати музику, це завжди мене цікавило. Не йдеться про конкретний момент, коли людина розуміє: о, на мене зійшло просвітлення, тепер я буду писати. Це все пов’язане: спочатку є спроби писати, людина дивиться, чи взагалі має якийсь талант, чи може в цьому напрямку розвиватись. Якщо пишеш, то Бог розвиває, примножує, благословляє твій талант.

Мої спроби писати музику почалися рано. Через 2-3 роки перебування в ордені почали з’являтися якісь перші маленькі твори. Далі більше, ще більше — і це все за роки назбиралось.

Коли пишете твір, то чи боїтеся? А якщо люди не сприймуть?

Так, на початку завжди є щось таке. Коли людина робить перші кроки в компонуванні й не має досвіду, навчання. Ще не знає, чи те, що вона пише, складне, чи ні; цього досвіду набираєшся роками. Спершу цей страх супроводжує. Та після багатьох років, після навчання з композиції, коли маєш певну освіту, музика пишеться вже з більшим усвідомленням. Я знаю, що пишу складний твір, але попри цю складність, його можна запропонувати навіть непрофесійному колективу, непрофесійним співакам та музикантам, бо він так сконструйований, що є мелодичні співні лінії. І хоча в гармонії це звучить дуже сучасно, проте мелодії так скомпоновані, що їх добре, легко співати, їх можна легко скласти й запропонувати непрофесійним співакам. Тобто впевненість, що музика, яку я пишу, доступна, набувається роками.

Чи траплялися Вам люди, які казали: я от співати не вмію, але дуже хочу навчитися. Що Ви могли б у такій ситуації порадити?

Не пам’ятаю такої ситуації. Якщо людина хоче співати, то має слух; хіба що вона каже, що не вміє співати, бо ніколи не співала багатоголосної музики. Рідко буває, що людина хоче співати і не вміє — у тому сенсі, що не має музичного слуху. Рідко, але все-таки трапляється. І тут складно щось зробити. Бо треба мати елементарний музичний слух, тоді можна формуватись і розвиватися як вокально, так і співаючи в колективі.

Ну Ютубі можна переглянути відео з ваших майстеркласів із композицією «Cała ziemio wołaj». Там багато різних музичних інструментів, це фантастично звучить, дуже цілісна композиція. Усі ці партії Ви пишете сам чи є якась команда, що Вам допомагає в цьому?

Усі інструментальні партії пишу я. Це не так, як у Голлівуді, коли є композитор, який придумав на піаніно мелодію, а є ціла група музикантів. Усе я пишу сам.

Як це відбувається? Ви сідаєте й одразу все записуєте? Чи має минути довший час?

Залежить від того, чи твір одразу для хору і оркестру, чи спочатку є опрацювання хорове, а потім вже дописується оркестр. Це дві різні речі. Якщо я з самого початку визначаю, що пишу для хору й оркестру, то стараюся мислити паралельно — тоді паралельно виникають і записи. А от твір «Cała ziemio wołaj» спочатку був тільки для хору, а потім уже для оркестру. Це простіша справа, бо вже є певна гармонія, певна мелодія, до якої потрібно дописати контрапункти для оркестру. Треба цю основну мелодію мати в голові і докомпоновувати особливі мелодії, які її будуть оплітати.

Як Ви розумієте слова св. Августина, що той, хто співає, двічі молиться?

Я чув, що Августин взагалі такого не казав. Звісно, я жартую. Ці слова справді приписують Августинові. Справа тут очевидна: вважають, що людина, перш ніж навчитися говорити, видавала звуки. Первісні люди розумілися за допомогою звуків, тобто музики. Тобто це мова понадчасова, мова метафізична, що в поєднанні зі словом, із Божим Словом, не так заносить ту молитву в повніший спосіб, як нас самих відкриває до Господа Бога.

По-друге, молитва співом важлива тому, що ми знаємо: спів залучає в нас те, чого самі слова не зачіпають. Спів залучає не лише мої емоції, мій розум, а й моє тіло. Я часто кажу хористам на майстеркласах, що людина так має виконувати дану фразу чи твір, щоби втомитися. Спів, музика залучає не лише наш інтелект, не лише язик, а й усе тіло, цілковито нас. Так ми цілковито віддаємося Господу Богу.

Як народилась ідея Школи літургійного співу в Києві?

Тут великий уклін моїм співбратам — отцеві Олександру й отцеві Томку, які мене запросили на цю школу. Вони — батьки цієї справи, тож їм уклін і подяка.

Яке майбутнє Школи літургійного співу Ви бачите? Чи йдеться лише про те, щоб зібратися й поспівати, чи є перспектива майбутніх проєктів?

Насамперед треба звернути увагу, що це менше залежить від організаторів. Важливо, що є іскра ініціативи знизу. Тут достатньо було трьох днів — і вже учасники питали: «Коли буде наступна зустріч? Може, ми організуємо щось тут чи там?» Мені здається, принаймні на цьому варто спинитися. Є велика залученість, є велике бажання, є великий голод такого співу, і якщо ініціатива виходитиме знизу, то вона буде тривати. Думаю, що трьома-чотирма зустрічами вона не обмежиться. Буде більше. Учасники школи зараз мають у собі велике прагнення і бажання.

Чи Ви вперше в Україні? Які враження отримали?

Я вдруге в Україні, але вперше в Києві. Уперше я приїздив в Україну, коли мені було 11 років, до Львова. Зараз, у Києві, я пізнаю цей край, бо не знаю. Люди тут чудові, дуже доброзичливі. Мені дуже подобається Київ як місто. І хоча я не мав нагоди побачити багато, то те, що вдалося трохи побачити, мене вразило. Дуже сподобалося.

На завершення розмови прошу Вас звернутись до тих глядачів, які відчувають, що мають музичний талант, але бояться або не впевнені в собі.

Скеровую кілька слів до тих із вас, хто хоче співати, відчуває, що має музичний талант, хто хоче співати разом у спільноті, на різні голоси разом з іншими. Те, що ви боїтеся, — нормально. Я також, як сказав у цьому інтерв’ю, боявся, коли їхав сюди. Це нормальна справа. Але цей страх треба подолати, щоби зустріти дуже хороших і відданих людей, щоби досвідчити щось прекрасне й мистецьке, щоби будувати потрібну й важливу річ, яка перебуває поза часом, — музичну культуру, яка завжди залишається. І щоб також відкриватися до Господа Бога, до того, що Він хоче нам давати у спільноті, у спільноті Церкви. Варто цей страх подолати.