Католицький медіа-центр римсько-католицьких єпископів України
» » » Історія богослова: від шиномонтажу до Збройних Сил України
11:21 П'ятниця 0 166
27-10-2017, 11:21

Історія богослова: від шиномонтажу до Збройних Сил України

Руслан Кавацюк сьогодні – радник віце-прем’єр-міністра з європейської та євроатлантичної інтеграції, а також – радник начальника генштабу Збройних сил України.

Колись він не уявляючи, чим займатися в житті, обрав фах богослова і розпочав навчання у маловідомій на той час Львівській богословській академії (нині – Український Католицький Університет).
Нині Руслан переконаний, що той вибір, який ти здійснив у твої сімнадцять років, не обов’язково повинен визначати твоє майбутнє.
На зустріч Кавацюк прийшов з кавою. Дещо втомлений. Проте усміхнений.
Провести інтерв’ю вирішили в Українському кризовому медіа-центрі, що в Українському домі у Києві. Там Руслан обіцяв зручне місце для розмови.
"В Кабміні в нас у кабінеті – "оpen space", не хочу заважати колегам. До того ж це режимний об’єкт", – пояснював напередодні у переписці.
Проминувши залу для прес-конференцій та офіс працівників медіа-центру, зайшли "за лаштунки". Там вмостилися на жовтому дивані.
– Можемо починати?
– Так, звичайно.
Диктофон почав відраховувати дві години розмови.

Я ХОТІВ ЗРОЗУМІТИ, ЧИ БОГ ІСНУЄ

"Тобі 17 років, ти закінчуєш школу і треба йти далі. Куди?" Ці роздуми стали початком шляху для Руслана Кавацюка.
На той час майже всі однокласники вже чітко знали, куди вступати – хтось у міліцію, хтось вивчати іноземні мови, хтось на міжнародні відносини… Усі вони могли пояснити своє рішення, тим паче, що обирати саме такі напрями було модно і престижно.
Але що робити, коли ні перше, ні друге, ні третє – просто не твоє?!
"Мені видається, що людина у 16–17 років не обов’язково повинна знати, чим займатися в житті. І це нормально.
Так і я після школи зловив себе на думці, що навіть не уявляю, ким хочу стати, чи що робити у майбутньому", – з усмішкою пригадує Руслан.

"Що робити, коли ні перше, ні друге, ні третє – просто не твоє?!" – задавався питанням Руслан. Фото Олександра Ласкіна

Врешті-решт, зрозумівши, що не бачить себе ані юристом, ані міжнародником, ані міліціонером, Кавацюк вирішив йти не по "реальну роботу", тобто не по конкретні навички, а по… світогляд.
"Я шукав прості відповіді на складні запитання – чи існує Бог і який Він? Я чітко розумів, що відповіді саме на ці запитання визначатимуть моє майбутнє життя.
В УКУ з’ясував: Бог існує і Він є Богом любові, а не стражданням, Він є люблячим і таким, що приймає за будь-яких обставин, – розповідає Руслан. – Хтось усе це розуміє без якогось додаткового навчання і це теж нормально. Але от мені для цього довелось йти в богословську академію".

ПЕРША РОБОТА – НА ШИНОМОНТАЖІ

Це сьогодні УКУ є одним із лідерів в українській освіті, а деякі люди, дотичні до університету, без перебільшення є великими моральними авторитетами. Але у 2004 році, коли Руслан закінчив навчання, виш не мав сильної репутації.
Відповідно до освіти отриманої у цьому університеті ставилися скептично. Тим паче, до фаху богослова.
Відтак, з дипломом УКУ, куди б не подавався, скрізь Руслану пропонували низькокваліфіковану роботу, де взагалі нікого не цікавить, чи навчався ти де-небудь і чи маєш диплом.
"Коли я пробував влаштуватися на першу в своєму житті роботу, то почувши, що я богослов, роботодавці відповідали прямо: "Що це за освіта така? Що ти вмієш?" – розповідає Кавацюк.
Тому спочатку було дуже важко, бо я не мав ані досвіду роботи, ані рекомендації. Але що цікаво, що недовіра до моєї освіти мотивувала мене швидко прогресувати, де б не працював".
Першим місцем праці, після випуску з УКУ, була робота на шиномонтажі у Києві. У столицю переїхала на навчання дівчина Руслана (тепер – дружина) і він вирішив поїхати за нею.
На першій роботі Руслан ледь протримався півроку. Зараз жартує, що богослов на шиномонтажі – це така "крута штука", бо після літургій, богословських лекцій потрапляєш в атмосферу, де усі говорять між собою здебільшого матом. "Ці матюки мені навіть снилися", – згадує.


На першій роботі Руслан ледь протримався півроку. Фото Олександра Ласкіна
Окрім нецензурної лексики, нормою була і російська мова. А богослов та ще й україномовний ніяк не вписувався в такий цікавий контекст.
"Мене двічі викликали до генерального директора і запитували, чому я розмовляю українською мовою з клієнтами.
Коли я відповідав "та хоча б тому, що сам клієнт звертається до мене українською", то мені говорили: "Байдуже, відповідай тільки російською", – пригадує Кавацюк. В його голосі досі чути обурення. Ніби це трапилось з ним вчора.
Говорити українською Руслан так і не перестав. Що більше, ці заборони збудували в ньому ще більший опір. Відтоді він зрозумів, що не можна примушувати людину говорити якоюсь мовою, бо тоді в неї виникає природне бажання чинити всупереч тому, що наказують:
"Я також був свідком, як працівникам у деяких компаніях наказували з російської переходити на українську.
Як на мене, з такою тактикою нічого не доб’єшся. Потрібно завжди давати людині вибір і мотивацію до того, щоб вона говорила тією чи іншою мовою. Не можна ламати, а навпаки – проводити розумну, сильну аргументацію".

З ПОСАДИ ЖУРНАЛІСТА МЕНЕ ХОТІЛИ ЗВІЛЬНИТИ ДВІЧІ

Далі після невдалої спроби працювати ріелтором Руслан Кавацюк опинився на посаді журналіста у "Газеті по-українськи", де за перший місяць роботи його пробували двічі звільнити.
"Я нічого не тямив у журналістиці, але все ж переконав редактора дати мені другий шанс і вже через вісім місяців очолив відділ", – розповідає Руслан.
На питання "чому все ж не пішов після першої спроби звільнити?" відповідає: "Коли тобі нікуди відступати, ти сам для себе стаєш дуже сильним і переконливим, і просто продовжуєш боротися".
Пропрацювавши на посаді журналіста п’ять років – вичерпався. А ще страшенно демотивувала відсутність нормального фінансового забезпечення. "Була можливість поїхати за кордон, але я відмовився", – розповідає.
Була можливість поїхати за кордон, але я відмовився", – розповідає Кавацюк. Фото Олександра Ласкіна
Коли Руслану було три роки, його батьки розлучилися.
Згодом тато був ліквідатором на Чорнобильській АС і його як керівника групи залишали на чотири зміни в реакторі. У лікарню забрали вже непритомного з гарячкою і були невисокі шанси на життя.


Але батько Руслана вижив і у 1989 році українська діаспора запропонувала йому поїхати на лікування в США.
"Батько неодноразово кликав мене до себе в Штати, але я не зміг, – каже Руслан. – У мене справді була дуже сильна прив’язка до України. Я просто зрозумів, що деяких речей хочу досягти саме тут. Моя внутрішня мотивація була пов’язана з Україною і з тим, щоб щось змінювати в своїй країні".
Після короткої паузи продовжує…
"Мабуть, це надто гостре формулювання, але я хотів бути українцем, не вдавати, що той біль, який пережив мій народ, ніколи не існував. Я хотів пам’ятати історію і на своєму рівні відновити справедливість за свій народ…
А ще я розумів, що реалізувати себе на своїй землі природніше, аніж за кордоном, бо на батьківщині в тебе зовсім інші стартові позиції. Щоб досягти цих стартових позицій за кордоном, збудувати необхідні соціальні зв’язки, треба потратити приблизно десять років життя.
Цим шляхом багато хто йде, але це не для мене".

МИ СТАРАЛИСЯ КОМУНІКУВАТИ ДО БІЗНЕСУ ПРО ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКІ ЦІННОСТІ

"Хотілося змінювати реальні речі, а не лише писати про проблеми.
Хотілося навчитися управління складними проблемами, тому я шукав таке місце для праці, де можна було вчитися і водночас заробляти", – розповідає далі Руслан Кавацюк.
Відтак новий етап – робота в бізнесі, в компанії Kraft Foods, яка на той час була другим у світі за величиною концерном з виготовлення запакованих продуктів харчування.
Щоб потрапити на посаду керівника зовнішніх комунікацій, Руслану довелось пройти чотири етапи відбору. Зараз сміється, коли згадує всі ці випробування для посади, яка не була аж настільки відповідальною. Врешті-решт, взяли саме його.
Щоб потрапити на посаду керівника зовнішніх комунікацій, Руслану довелось пройти чотири етапи відбору. Фото Олександра Ласкіна
З часом у компанії Руслан став відповідати за корпоративні зв’язки з державними органами влади, згодом – став членом ради директорів, відповідальної за 12 країн східної Європи та центральної Азії.
– Що дала вам робота у бізнесі? – запитую.
У бізнесі я навчився краще розуміти себе – що можу, а що ні, свої переваги і недоліки. Відтоді стараюся не братися за роботу, до якої не маю хисту. Тобто, я можу робити багато що, але я точно не можу зробити все, – відповідає Руслан.


Важливо зрозуміти свої переваги, а потім постаратися якнайкраще їх застосовувати і не гнатися за тим, що не твоє, бо можна демотивувати себе.
Тому весь свій час я хочу присвячувати тому, що, на мій погляд, приносить найбільшу користь і якість за рахунок того, що я вмію краще за інших".

"БОЄЦЬ З МЕНЕ ВИЯВИВСЯ НІКУДИШНІЙ..."

"Як тільки з’являлося нове повідомлення з фронту у мене виникала сильна мотивація щось робити, – каже Руслан. – У перші місяці я тренувався в добровольчому батальйоні, бігав по лісах під Києвом з автоматом, вчився тактики бою. Це був червень-липень 2014 року. Тобто, все тільки починалося. Ми ж готувалися захищати Київ…".
На той час донечці Руслана виповнилося три місяці і він пообіцяв дружині, що на Схід воювати не піде, але якщо нападуть на Київ, то обов’язково оборонятиме місто.
"Зараз це звучить дещо романтично, але на той час у мене були саме такі настрої", – каже Руслан.
Якраз нагніталася паніка, мовляв, росіяни стоять з танками на межі Чернігівської області, і планують наступати на Київ. А оскільки всі сили кинуті на Схід, місто нікому захищати.
Руслан Кавацюк з колегами з Міноборони. Фото зі сторінки героя публікації у Facebook
"Тому ми запросили на тренування представників ЗМІ, щоб таким чином показати, що є люди, які готові обороняти місто. На цих тренуваннях кілька сотень бійців у повному обладнанні під тренувальні дими і гранати брали штурмом будівлі, – розповідає Руслан.


Уже згодом я дізнався, що 90 % розвідувальної інформації, яку збирає ворог, це інформація з відкритих джерел. Думаю, ми послали їм сигнал про те, що Київ збирається оборонятися, і просто так зайти в місто не вдасться".
"Але боєць з мене виявився нікудишній, та ще й з астмою. Людей, у яких є військовий талант, одразу видно, – переконаний Руслан. – Ти дивишся на нього – маленький, худенький, але коли заходить у будинок з автоматом і починає рухатися, то виглядає, як кіт на полюванні. Це щось неймовірне.
А ти ходиш такий собі вайлуватий, неповороткий. Так він тебе уже декілька разів може вбити поки ти обернешся".

Є СПОКУСА ФОРСУВАТИ ПРОЦЕСИ У КРАЇНІ

Руслан зрозумів, треба шукати інший шлях, щоб бути корисним.
На той час з бізнесу пішов працювати у фонд WNISEF, де займався створенням програми для інвестування в соціальні бізнеси в Україні, зокрема для переселенців.
Але під час Дебальцівської битви колеги з Українського кризового медіа-центру, які на той час були радниками в адміністрації президента, запросили Руслана на посаду радника начальника генштабу, головнокомандувача Збройних сил генерала Віктора Муженка. Він погодився.
"Ми почали працювати над стратегією комунікацій Збройних сил і Міноборони, адже був період, коли взагалі не вдавалося контролювали інформаційний простір на передовій: росіяни використовують смс-розсилки, дуже багато засобів, щоб деморалізувати бійців і їхні сім’ї в тилу. І часто їм це вдавалося, – розповідає Руслан Кавацюк.
Тому ми розробили систему різних проектів, зокрема, високомобільні групи внутрішніх комунікацій, які їздили на передову, у місця, куди не досягають інші засоби комунікації, щоб просто спілкуватися з бійцями.
Задача була відповідати на їхні запитання: починаючи від того, "чому США досі не вступилися за нас, чому не вступилися країни, які гарантували нам безпеку після ядерного роззброєння?", закінчуючи "а чому мені зарплату платять на триста гривень менше, ніж моєму товаришеві?"
Руслан прийшов у кабінети працювати над стратегією комунікацій Збройних сил і Міноборони. Фото Олександра Ласкіна
Ці комунікаційні групи до деталей з’ясовували кожну ситуацію, спілкувалися годинами з бійцями, командирами, і далі результат повідомляли вищому керівництву.
"Коли інформація проходить декілька щаблів самостійно, то, як правило, вона викривлена, – каже Руслан. – Тому одна із цілей цих внутрішніх каналів – доносити інформацію до керівництва такою, якою вона реально є, що дасть можливість швидше приймати рішення".
– Вже скоро три роки, як ви на посаді радника. Що є найважчим у цій роботі і чи відкрили щось нове для себе?
– Найважче… (переводить подих). Найважче те, що зміни відбуваються не так швидко, як хотілося б, – відповідає Руслан. – І є спокуса пришвидшити, форсувати певні явища, які насправді просто не можуть відбуватися швидше...
Що нового зрозумів для себе?... Мабуть, те, що всі визначальні для країни процеси творяться в Києві, тобто Україна точно не буде такою, як є Львів, Одеса чи Донецьк, вона буде такою, як Київ.
Тобто в Києві перетинаються всі точки розуміння, якою має бути Україна і саме тут "вариться" щось таке, що буде потім новою Україною. І пошук консенсусу триває.

"ДОСІ НЕ ЗНАЮ, ЧИМ ЗАЙМАТИСЯ В ЖИТТІ – Я ПРОСТО ЗАЙМАЮСЯ ЧИМОСЬ"

П’ять років у релігійному середовищі, п’ять – у журналістиці, п’ять – у бізнесі.
Минає третій – у ЗСУ, а також – останній рік – паралельно ще й радником віце-прем’єр-міністра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції у Кабміні…
Руслан Кавацюк жартує, що досі не знає, чим займатися у житті, але просто займається чимось. Тим, що видається корисним.


Дві години розмови закінчились… Емоційний, задуманий, експресивний, спокійний – таким різним вдалося побачити Руслана Кавацюка, який за такий короткий час відкрив нам свою історію – людини, яка не думає, як прожити життя, а просто живе його...
І попри переконання Руслана – "той вибір, який ти здійснив у твої сімнадцять років, не обов’язково повинен визначати твоє майбутнє" – у його житті трапилося, видається, навпаки, і богослов’я – той неофіційний "фах", який залишається з ним з дня на день – стало частинкою його щоденних виборів і щоденних пошуків правди.

Оксана Левантович

Фото: Олександра Ласкіна

Джерело: Українська Правда

Залишити коментар

Клацніть на зображення щоб оновити код, якщо він нерозбірливий
Інтерв'ю 10:01 П'ятниця 0 266 «Прагнемо, щоби Слово Боже проголошувалося не тільки в храмах»: інтерв'ю з архієпископом Мечиславом Мокшицьким для EWTN
29 вересня виповнюється десять років з дня єпископських свячень Його Високопреосвященства Мечислава Мокшицького, архієпископа і митрополита Львівського. З цієї нагоди КМЦ щиро вітає владику митрополита з ювілеєм і публікує текст інтерв'ю, яке він люб'язно дав «Католицькому Телебаченню Віковічного Слова» (EWTN).