Католицький Медіа-Центр Конференції римсько-католицьких єпископів в Україні
» » » Про покликання, від якого не можна відмовитися: розмова з Мар’яною Боднар
11:25 Субота 0 194
28-09-2019, 11:25

Про покликання, від якого не можна відмовитися: розмова з Мар’яною Боднар

Мар’яна Боднар – оперна співачка, яка навчалась у музичних навчальних закладах Києва, Рима й Відня, а серед її наставників була, наприклад, славетна Вікторія Лук’янець. Проте її біографія вирізняється однією деталлю: на сцену вона прийшла вже зрілою та сформованою людиною, змінивши кілька перспективних місць праці. Маючи диплом культуролога, здобутий у Києво-Могилянській академії, пропрацювавши на телебаченні й у секретаріаті Адміністрації президента України, одного дня вона зрозуміла, що її покликання – це оперний спів. «Вербум» розмовляє з Мар’яною Боднар про те, як католики-миряни можуть переживати розпізнання свого справжнього покликання.

– Ваша біографія – це історія про людину, яка «сама себе зробила», чи більше про розпізнання покликання?

– Напевно, другий варіант. Якби я сама себе робила, то радше рушила б меркантильним шляхом, прорахувала, що вигідніше. Бо, на жаль, музика – це справа складна і, з погляду добробуту, в Україні не дуже вигідна. Я могла б собі працювати, наприклад, у журналістиці чи в Адміністрації президента, мені пропонували там лишатися. Але трапилося те, про що ви питаєте: я відчула, що не можу більше, що мушу все змінити, бо те, чим живу зараз, – не моє. Тоді мені вже було зрозуміло, що моє, але так лише розпочався шлях, найскладніший із усіх, якими я доти йшла. Тому йдеться саме про розпізнання. У якийсь момент я розпізнала покликання та, хоча багато разів на цій дорозі падала, молилась і знову змушувала себе підвестися й іти далі, хай навіть усе знову розвалювалося. Було навіть, що в мене на пів року зовсім зник голос – не вдавалося нормально розмовляти, не те що співати. І, пам’ятаю, сиділа я тоді в церкві й дякувала: слава Тобі, Боже, Ти нарешті за мене все вирішив. Аж якось раптом голос узяв і повернувся – і довелося знов розпочати шлях в оперне мистецтво.

– Ким ви хотіли стати в дитинстві?

– Маленькою я не замислювалася про це, не мала особливих планів. Я вміла малювати – бо батьки в мене художники – і, можливо, могла б стати художницею. Але конкретної мрії стати кимось не пригадую.

І музики, відповідно, теж у планах не було, хоча я й грала на скрипці. У сім років батьки віддали мене у музичну школу, але скоріше тому, що була така традиція: дати дитині різнобічне виховання. І як же мені це не подобалося! Я дуже не любила ту скрипку, хоча в мене все виходило: бралася за найскладніші твори, вивчала їх напам’ять, щодня грала. Проте копнути глибше – то вже ні. А все тому, що я хотіла грати не на скрипці, а на бандурі, але до класу бандури мене не взяли: там треба було складати іспит, співати якусь пісеньку, а голосу й слуху мені тоді бракувало. Я не вміла чути музику та звучати по- музичному.

– Що ж мало статися, аби з’ясувалося, що з голосом і слухом проблем немає?

– Я схильна братися за різні справи, дуже захоплюватися. І тому мала простий алгоритм дій: сподобалося, спробувала, навчилася, робила, поки не стало нецікаво, покинула й пішла далі. Один светр зв’язала, одне кашпо з макраме зробила – та й досить. Я так збирала знання. Зі співами ж вийшло по-іншому.

У дитинстві не співала, хіба що на кухні щось мугикала під ніс. Але якось, коли мені було тринадцять чи чотирнадцять років, ми з батьками вперше поїхали за кордон – на море в Болгарію. Жили в окремому бунгало, а поруч були літні відпочинкові табори для дітей, де щовечора гриміли дискотеки. Однієї ночі з них долинула після «My Heart Will Go On», яку Селін Діон співала в «Титаніку», – і я пропала. Тої миті змінилося все. До цього доклалася й моя вразливість: цілу ніч я не могла заснути, бо думала про те, що хочу співати. Звісно, про оперу тоді не йшлося. Зате в мене був музичний центр із мікрофоном, і я співала – не тільки Селін Діон, а й, наприклад, Барбару Стрейзанд. Завжди бралася за висококласні речі. Батьки, художники, в 1990-ті багато не заробляли, однак у прагненнях і пошуках таланту мене підтримували.

А мої перші п’ять хвилин вокальної слави сталися завдяки школі й учительці англійської мови. Вона була дуже вимоглива, але творча, намагалася використовувати найновіші методики, і серед її проектів був шкільний фестиваль англійської пісні. Пам’ятаю, як я раптом спитала: «А можна, я “Титанік” співатиму на фестивалі?» І весь клас до мене обернувся: «А ти співаєш?» А я, уже натренована музичним центром і студією, їм так красиво видаю: «My Heart Will Go On». І моя творча кар’єра розпочалася: мені допомогли й зі сценічним костюмом, і з психологічною підтримкою. А це ж дуже важливо для дівчинки-підлітка, яка всього боїться та соромиться. Плюс іще спільна пісня всіх учасників фестивалю – і я стала справжньою зіркою школи.

Ця історія продовжилася вже під час мого навчання на культурології в Києво-Могилянській академії. Якось я приїхала на канікули додому, і колишня однокласниця, яка була свідком моїх перших вокальних успіхів, запропонувала познайомити мене з викладачкою вокалу з тернопільського музичного училища. Після сумного досвіду гри на скрипці я про музучилище й чути не хотіла, бо вважала, що нічому хорошому там не навчать. Але подруга привела мене до викладачки, а та послухала й сказала: «Дитинко, та в тебе ж колоратурне сопрано, тобі треба йти в оперу!» Тоді я вперше почала думати про оперу. Але тільки думати.

– І вирішили до цієї думки не дуже дослухатися?

– Так склалися обставини. Вокалу я навчалася, коли приїздила до Тернополя, і щоразу за пару днів треба було бодай вловити манеру співу. То викладачка порадила піти в Києві до консерваторії, до Євгенії Мірошниченко, аби славнозвісна співачка мене прослухала. Пані Євгенія визначила, що я не колоратурне, а ліричне сопрано, і порадила мені як викладачку Надію Куделю. Та я вирішила вступати на підготовче відділення консерваторії. Підготувала програму, пройшла навіть перший тур, але з другого злетіла – і дуже розчарувалася, пам’ятаю, навіть сказала, що рота більше не розтулю, аби співати. Зосередилася на закінченні могилянського бакалаврату і вступі на магістратуру. Та й треба ж було вже знайти собі дорослу справу – і звідкись у моєму житті взялося слово «журналістка».

Я простим методом тотального опитування обдзвонила майже усі теле- й радіокомпанії, написала листи – хочу пройти у вас стажування. Далі майже класичний діалог: «А у вас досвід є?» – «Немає». – «Тоді, на жаль, ні». А де ж набиратися того досвіду? І лише на «Новому каналі» наді мною зглянулися. Моєї англійської вистачило для роботи за міжнародним напрямком. Я швидко усвідомила методику, вхопила головні прийоми ремесла, справа рушила, і був навіть період, коли я в пошуках себе одночасно працювала на трьох каналах. Згодом, щоправда, спинилася на одному, бо треба ж було ще й навчатися.

Це був жахливий стиль життя. Я розпочинала журналістську роботу о п’ятій ранку, а потім бігла на пари; від виснаження почалися проблеми зі здоров’ям. Мене врятувала поїздка в Мілан на зустріч спільноти Тезе. Дорогою я майже молилася, аби повернутися не на телебачення. І зміна сталася: моєму шефові запропонували роботу в Адміністрації президента, і він спитав, чи не хочу я долучитися до команди. Так розпочався офісний період моєї біографії.

На моїй відповідальності були різні справи, пов’язані з інформаційним забезпеченням органів влади. І там я здобула цікавий досвід. Напевно, кожна нова команда береться за роботу з гаслом «За шість місяців ми геть усе тут позмінюємо». Так от, за шість місяців уся наша команда сама геть позмінювалася – друзі аж питали мене, чи я назавжди перестала всміхатися, чи надія все-таки є. З життєрадісної людини я перетворилася на прісне, сухе, ніяке щось. А для творчої особи це смертельна небезпека. На щастя, серед радників президента був оперний співак Володимир Гришко, і якось я наважилася напроситися до нього на прослуховування. Моїй обітниці не співати після невдалого вступу в консерваторію було три роки. Він прослухав мене, а згодом відіслав до своєї викладачки. Справа потроху рушила. Була мить, коли мені спало на думку, що це мій останній квиток на поїзд в оперне мистецтво. У якійсь розмові випливло ім’я Надії Куделі, яку мені радила Євгенія Мірошниченко. Я вирішила: піду до неї, і якщо вона відмовить, то поставлю крапку на співах. Та від пані Надії я летіла мов на крилах: вона визнала мене перспективною й погодилася зі мною працювати. Я буду співати!

– Тобто ви чітко пам’ятаєте ту мить, коли сказали собі: «Я буду співати»?

– Так, і добре знаю точки в сюжетах свого життя, коли все змінювалося. Я усвідомлюю, що годі сидіти й чекати, коли розверзнуться небеса й блискавка та грім позначать переломний момент, – але в якусь мить треба правильно прочитати знак, що саме цього Бог хоче від тебе. Потрібно вміти побачити, на часі чи не на часі усе, до чого ти маєш схильність і здібність. Саме цього мене навчила ситуація зі співом. Успіх може прийти лише тоді, коли ти готовий до нього – і готовий абсолютно.

– Ви згадували, що втрачали голос. Чи страшно це – втратити інструмент, який так довго опановувала?

– Для мене це була одна з таких переломних подій. Усе розпочалося після магістратури. Я тоді навчалася на вечірньому відділенні консерваторії, дуже багато не знала й не вміла, не мала ні техніки володіння голосом, ані дихання. Мало хто міг пояснити мені, як треба. А в мене аналітичний склад розуму: якщо я не розумію принципу роботи, структури, взаємодії елементів, то все зводиться до рівня імітації. Саме тоді народилася ще одна ідея: поїхати в римську консерваторію святої Цецилії, щоб удосконалювати техніку. Ще коли ми поверталися з Мілана, з Тезе, я казала супутникам, що навчатимуся у римській консерваторії. Навіть на мапі дивилася, де вона має бути.

Рим також легко мені не дався. Були проблеми з візою, паспортом, дипломами, апостилями. Але всі проблеми вдалося подолати. Мабуть, Бог мене вів цими тернистими стежками.

Згодом, після римського бакалаврату, я поїхала до Відня – і там почалися проблеми. Або різні вокальні школи вступили в мені в конфлікт, або перевантаження далося взнаки. Пам’ятаю, як сиділа у віденському соборі святого Стефана, у капличці з Пресвятими Дарами, і питала: «Боже, чому Ти мені дав голос і дав зрозуміти, що я маю співати, але навколо самі перешкоди та стіни? Я не розумію, що робити». І невдовзі після цього голос пропав зовсім (сміється). Я спочатку навіть не встигла перелякатися, думала, за тиждень повернеться. А коли з’ясувала, що це значно серйозніше, то відпустила ситуацію, змирилася з нею. Пригадала, що основна моя професія – це культурологія, мистецтвознавство. І дійшла висновку, що тепер дозріла до того, аби розуміти культуру й мистецтво. Під час навчання я не розуміла ні живопису, ні архітектури, нічого, але втратити голос означало переосмислити всі попередні здобутки. Неначе пелена спала з очей: я зовсім по-іншому поглянула на мистецтво, особливо сучасне, почала його розуміти. Мені вдалося реалізувати в Ужгороді кілька проєктів, зокрема пов’язаних із сучасними українськими митцями, і навіть намітилися якісь міжнародні. Щойно я відпустила ситуацію зі зниклим голосом, прийшли ідеї, люди, ситуації, які мали мене навчити чогось нового.

– Як ви ставитеся до того, аби нагадувати собі щось штибу «я – зірка»?

– Можливо, прямо називати себе зіркою не варто, але мені подобається те, як у єврейських родинах дітям змалку кажуть, що вони найкращі. У цьому сенсі українським сім’ям більше властивий комплекс невпевненості в собі: дитина весь час мусить щось доводити. Проте скромність і невпевненість – це не синоніми. Потрібно бути скромними, але й упевненими у собі. І викладачі мали б надихати своїх вихованців, знаходити слова підтримки. Не можна забувати, що не достатньо критикувати людину, треба її ще й хвалити. У мене, наприклад, після похвали з’являється запал, прокидається ініціатива робити ще і ще. А постійна критика знеохочує. Щоправда, весь час хвалити теж не можна – тоді нема простору для реалістичної самооцінки. Роль учителя, наставника тут надзвичайно важлива. Інакше звідки вихованець зможе дізнатися, як правильно?

– Чи жалкуєте ви, що не одразу отримали музичну освіту? А може, навпаки, сумуєте за офісною роботою?

Я доволі пізно – у 26 років – почала здійснювати свою мрію. Ба навіть не мрію. Просто відчула, що оперний спів – це моє покликання, від якого не можна відмовитися. У цій сфері вік значить багато. Голос не з’являється раптом із нічого – він розвивається, із ним потрібно довго працювати. За кордоном є суворий віковий ценз: хто не встиг, той не стає на цей шлях. І що раніше ти починаєш, то краще. Тому я жалкую, що затрималася на старті. От як уперше відчула, тоді й треба було рухатися.

В офісній роботі я могла б досягти якихось гіпотетичних вершин, але мусила б себе страшно ламати. Мені довелося б мінятися, я була б інакша – менш життєрадісна, менш емоційна, а творчі люди все-таки назавжди залишаються дітьми, чиї очі широко відкриті на світ. Тому абсолютно не жалкую про те, що змінила офіс на сцену. Інша річ, що він мене теж багато чого навчив. Усе, що я в житті робила, згодом стає у пригоді, допомагає моїй нинішній діяльності. Я з чистим сумлінням використовую навички, які мені вдалося здобути. І вірю, що нічого даремно не буває.

Щоразу, озираючись на оцей «ланцюг подій», я помічаю, як допасовані його ланки, як ретельно підігнані одна до одної, як усі разом вони показують певний план, за яким розвивалося моє життя. Інколи мені навіть лячно уявити, що так можна дивитися й у майбутнє; поки що я не наважуюся аналізувати в той бік. Просто плекаю в собі впевненість у тому, що якщо вже кудись потрапила, то маю в цій ситуації досягнути повноти: тут і зараз максимально якісно зробити усе, що залежить від мене, аби всі були задоволені та щоб самій бути задоволеною з того, що добре зробила свою справу. Треба робити те, що маєш робити.

Олексій Браславець, Verbum 

Залишити коментар

Клацніть на зображення щоб оновити код, якщо він нерозбірливий
Інтерв'ю 13:06 Неділя 0 225 О. Яцек Коцур: «Велика частина парафіян прийшла до парафії св. Архистратига Михаїла завдяки Facebook» Храм Архангела Михаїла РКЦ на Сихові вирізняється незвичною архітектурою. Старовинна цегла з якої збудована споруда, навіває думку, що перед нами старовинна сакральна будівля, а якщо зайдемо всередину, то бачимо, що інтер’єр порівняно сучасний. Окрім того у храмі є численні святині. Зокрема сутанна Папи Йоана Павла ІІ. Про життя парафіяльної спільноти спілкуємося у екслюзивному інтерв’ю із настоятелем храму отцем Яцеком Коцуром.