Католицький Медіа-Центр Конференції римсько-католицьких єпископів в Україні
» » » Життя для Бога і України. Як захистити пам'ять про В'ячеслава Липинського
16:01 П'ятниця 0 837
28-01-2022, 16:01

Життя для Бога і України. Як захистити пам'ять про В'ячеслава Липинського

Цьогоріч, а саме 17 квітня Україна відзначатиме 140-річний ювілей із дня народження В’ячеслава Казимировича Липинського — видатного історика, філософа, політичного та державного діяча доби Перших визвольних змагань. А ще — відданого римо-католика, для котрого віра була не лише приватним духовним питанням, але й дороговказом у суспільних справах. І пам’ять про Липинського, про його думки і справи — це невід’ємна частина історичного спадку українських римо-католиків, який ми маємо обов’язок охороняти.
Життя для Бога і України

В’ячеслав Липинський народився 17 квітня 1882 року у Затурцях, на Волині, у родині шляхтичів-кресов’яків, котрі належали до польського шляхетського роду, що осів на Поділлі ще у XVII столітті. У побуті Липинські говорили польською, але глибоко прониклись українством, “врісши” в народ, серед котрого (і разом із котрим) жили. «Українцем – в розумінні людини зв’язаної душею і тілом, всіми емоціями і всіми матеріальними інтересами з Україною – я був не тільки од самого свого уродження, а од тієї хвилини, коли мій предок Іосиф-Антін “товариш роти панцирної” в 1759 році придбав собі землю на Поділлі, тут оженився і тут оселився» – пояснював Липинський у одному з листів 1924 року.

Захоплений історією, молодий шляхтич отримав ґрунтовну освіту у Кракові та Женеві. Згодом він стане одним з найбільш видатних українських істориків свого часу. Але кар’єри науковця, який працює у тиші кабінету, Липинський собі не хотів. Та й не судилося. Влітку 1914 року він був мобілізований до царської армії, до 4-го драгунського Новотроїцького-Катеринославського полку. У складі кінної розвідки Липинський взяв участь у шести військових операціях. Під час однієї вилазки йому довелося перепливати холодну річку, після чого хвороба легень, на яку він страждав з самого дитинства, сильно загострилася — і Липинського відправили у резерв. Але направду бурхливі часи були ще попереду.


Коли Російську імперію охопила революційна гарячка, а у Києві проголосили Українську народну республіку, Липинський на той момент вже був занурений у політику. З українськими політичними колами він збилизився ще у студентські роки і зарекомендував себе, як рішучий прибічник державної самостійності. Погляди керівників УНР, які перебували в полоні соціалістичних ілюзій, були йому не близькі. Але будучи лояльним до новоствореної української держави, Липинський звернувся до влади з пропозицією організувати і спорядити власним коштом кавалерійський полк. Такого дозволу йому не дали, поставившись із підозрою до ініціативного шляхтича, у якому вони бачили лише “пана-експлуататора”.

Катастрофа, до якої прямувала Україна під керівництвом соціалістів ставала дедалі ближчою, і Липинський відчував обов’язок щось вдіяти. На його думку, соціалістичні експерименти треба було припинити, адже вони породжували тільки хаос у суспільстві, безлад у політиці і дезорганізацію у війську. Липинський був прибічником встановлення сильної влади, яка б обстоювала інтереси усіх верств, спиралася на українські традиції і європейські взірці державотворення. Далеко не останнім для нього було й питання віри. На відміну від прибічників соціалістичної УНР, які ставились до релігії упереджено — а то й відверто вороже — Липинський писав так: «Щоб перемогти, ми мусимо мати не тільки силу матеріальну, але перш за все силу моральну. Крім ясної і виразної власної нашої віри світської, ідеології політичної, нам потрібна загальнолюдська віра в Бога, необхідна допомога і церкви, і релігії».

Швидко завойовувавши авторитет серед однодумців, Липинський став головним ідеологом монархічного руху, який навесні 1918 року усунув від влади Центральну Раду і проголосив Гетьманом Павла Скоропадського. Липинського було призначено повноважним міністром і послом у Австро-Угорщині. Але невдовзі Гетьманат повалило повстання Директорії, а потім і саму Директорію змела більшовицька навала. Липинському довелося виїхати на еміграцію, де він нарешті зміг зайнятися викладом своєї політичної філософії. Головним його твором стали знамениті “Листи до братів-хліборобів”, які він почав писати ще 1919 року. Ще й сьогодні ця книга вражає дослідників глибиною та системністю дослідження. Також Липинський вів масштабну роботу у колах еміграції, зокрема керував Українським союзом хліборобів-державників, організовував періодичні видання, вів широке листування і ще багато всього іншого. І все це робила людина, тіло котрої з’їдав туберкульоз. Кінець кінцем хвороба вразила серце і 14 червня 1931 року В’ячеслав Казимирович Липинський відійшов до Бога.

Звертаючись на останніх сторінках “Листів” до майбутніх будівничих незалежної української держави, він написав так: «В тяжкій державницькій українській праці муситимуть вони пам’ятати, що навіть найскладніше завдання може бути виконано, коли є стихийне, вроджене прагнення;  ясна ідея; воля та розум, потрібні для здійснення ідеї;  а також  віра в Бога і в те, що дана ідея згідна з Божими законами — і любов до людей та до землі, серед яких і на якій має здійснюватись дана ідея».

Замах на пам’ять

За радянських часів ім’я В’ячеслава Липинського було табуйоване і майже зникло з української колективної пам’яті. Але після здобуття Україною незалежності титанічними зусиллями групи дослідників, меценатів та видавців закляття забуття вдалося подолати. Чи не головним осередком пам’яті про Липинського став меморіальний музей у його рідних Затурцях, відкритий 2011 року. Цей заклад, що є підрозділом Волинського краєзнавчого музею, містить унікальну колекцію речей та документів, які збирали по світах буквально по крихті. Цьогоріч Затурці мали б стати центром ювілейних урочистостей, котрі б об’єднали шанувальників Липинського не лише з усієї України, але і з-за кордону. Але склалося так, що 140 річницю Липинського Україна “відзначить” втратою Затурцівського музею. І це, на жаль, не перебільшення.


По-перше, сама садиба, що є пам’яткою історії національного значення, перебуває у аварійному стані. Як кажуть у керівництві Волинського краєзнавчого музею, якщо не буде вжито відповідних заходів, музей у Затурцях доведеться закрити. А по-друге, з 1 лютого 2022 року у Затурцівському музеї відбудеться скорочення працівників: з трьох наукових співробітників працювати залишиться лише один — завідчувачка музею. Це означає, що діяльність музею як наукової установи буде паралізована. Якщо аварійний стан садиби Липинських — це результат банального чиновницького нехлюйства і нехтування потребами культурної сфери, то зі скороченням працівників ситуація складніша.

Почати з того, що йдеться про Віталія Кушніра та Наталію Гатальську — тих, чиїми руками і був створений Затурцівський музей. Ця віддана праця тривала майже ціле десятиліття. Офіційна причина їхнього скорочення - є невідповідність Кушніра і Гатальської кваліфікаційним вимогам посад старших наукових співробітників, які вони обіймають. За словами директорки Волинського краєзнавчого музею Оксани Важатко, на цей факт вказував державний аудит, що тривав з листопада 2018-го до березня 2019 року. З формальної точки зору все гладко: Кушнір справді має інженерну освіту, а Гатальська — філологічну. Щоправда, це не завадило їм створити музей, а Кушніру - ще й бути його директором впродовж восьми (!) років. Та й зрештою, сама Важатко обіймає посаду директорки аж з 2019 року — тобто 2,5 роки “невідповідність” Кушніра й Гатальської проблеми для неї не становила. Та й зрештою, виконання приписів аудиту мало б передбачати лише звільнення самих працівників, а не ліквідацію їхніх посад. За словами Важатко, після скорочення Затурцівський музей буде підсилено працівниками Волинського краєзнавчого музею, зокрема з відділу давньої історії. Та чи зможуть вони розповісти про Липинського широкому загалу краще, ніж фахівці з 30-річним досвідом? Отож, питань явно більше, ніж відповідей.

Імовірно, справжня причина скорочення працівників (фактично — кадрового розгрому музею) лежить у іншій площині. Поруч із садибою Липинських розташовані Затурцівські джерела, які мають статус гідрологічної пам’ятки природи місцевого значення. Навесні 2021 року там розпочали будівництво: керівництво місцевої ОТГ ініціювало «наведення порядку», зокрема реконструкцію рибальського будиночка. Віталій Кушнір був першим, хто забив на сполох і вказав на те, що жодного рибальського будиночка на тому місці ніколи не було, а результатом «благоустрою» може стати знищення пам’ятки. Історик звернувся до низки інстанцій, а також надав ситуації розголосу. У Державній екологічній інспекції Волині розвели руками: мовляв, у Держгеокадастрі хаос, межі Затурцівських джерел і водоохоронної зони не визначено, а отже, встановити факт порушення наразі не можливо. Але конфлікт Віталія Кушніра з керівництвом Затурцівської ОТГ триває — і саме з цим історик пов’язує раптове скорочення. «Думаю, це пов’язано з тим, що ми маємо свою позицію, яку можемо відстоювати й висловлювати відкрито, не ховаючись. Ми стали на захист пам’ятки Затурцівські джерела, яку керівництво місцевої громади почало бездумно нищити, здійснюючи там капітальне будівництво. Коли ми виступили проти цього, звідси пішли сигнали нагору. І їхні патрони вгорі, які все це покривають, натисли на керівника Волинського краєзнавчого музею», — поділився своїми міркуваннями Віталій Кушнір із виданням “Тиждень”.

Зрозуміло, що ситуація навколо Затурцівського музею В’ячеслава Липинського потребує подальшого з’ясування. Вона вже привернула увагу місцевих та загальнонаціональних ЗМІ, а також низки чиновників та посадовців різних рівнів. На підтримку музею вже висловилась низка авторитетних українських істориків, таких як Тетяна Осташко, Лариса Якубова, Роман Лехнюк, а також письменниця Таня Малярчук, чий роман “Забуття” про В’ячеслава Липинського був 2016 року нагороджений премією “Книга року ВВС”.

Стурбованість виявила і польська сторона. Наприклад, днями із листом до Волинської ОДА та Консульства Республіки Польща у Луцьку звернувся польський бізнесмен Річард Ліпінський. У своєму зверненні підприємець не лише представив низку ініціатив щодо відзначення прийдешнього ювілею, але й висловив занепокоєння становищем Затурцівського музею.

Як буде розвиватись ситуація надалі — покаже час. Але хочеться сподіватись, що затурцівський осередок пам’яті про В’ячеслава Казимировича Липинського буде збережено.

Максим Віхров для КМЦ 
18:00 П'ятниця 0 1 243 Чотири ночі нашого спасіння: Ніч відкуплення Здавалося, що текст про четверту ніч мав би бути кілька днів після публікації про третю ніч. Бо ж перша і друга ночі, були написані майже одразу. Однак, натхнення походить від Бога, і часом людина має лише чекати, що напише щось "як Бог дасть". Ці тексти - прекрасна ілюстрація цього. Тож, нехай навечір'я свята Божого милосердя буде для нас часом глибшого осмислення ночі нашого відкуплення*.   
Українська аналітика 12:00 Середа 0 1 593 Чотири ночі нашого спасіння: Сотворення В історії людства настають моменти, коли сонце вже не дає свого світла, і на землю опускається густа темрява. І тоді здається, що Бог через наші гріхи покинув нас назавжди і ми залишилися напризволяще серед глибокої ночі. Проте з Біблії нам відомо, що саме вночі Господь робив найважливіші справи в історії спасіння і нашого життя. Наприклад, створив людину.
Інформаційне повідомлення
Коментувати статті на нашому сайті дозволено лише на протязі 7 днів з моменту публікації.