Декларація Конгрегації віровчення «Dominus Iesus»

1. Господь Ісус перед Вознесінням на Небеса заповів Своїм учням послання – проповідувати Благу Звістку всьому світові та хрестити народи: «Ідіть же по всьому світу та проповідуйте Євангелію всякому творінню. Хто увірує й охриститься, той буде спасенний; а хто не увірує, той буде осуджений» (Мк. 16, 15–16); «Дана Мені всяка влада на небі й на землі. Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх берегти все, що Я вам заповідав. Отож Я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28, 18–20; Пор: Лк. 24, 46–48; Ів. 17, 20, 21; Ді. 1, 8).Вселенська місія Церкви народилася з цього наказу Ісуса Христа і протягом століть здійснюється сповіщенням Таїнства Бога Отця, Сина і Святого Духа і Таїнства Воплочення Сина заради спасіння всього людства. Ось фундаментальний зміст християнського Вірую: «Вірую в єдиного Бога Отця, Вседержителя, Творця неба і землі, всього видимого і невидимого. І в єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого Єдинородного, від Отця народженого перед усіма віками, Бога від Бога, Світло від Світла, Бога істинного від Бога істинного, народженого, несотвореного, єдиносущного з Отцем, що через Нього все сталося. Він ради нас, людей, і нашого ради спасіння зійшов з небес, і воплотився від Духа Святого і Марії Діви, і стався Чоловіком; і був розп'ятий за нас за Понтія Пилата, і страждав, і був похований, і воскрес у третій день згідно з Писанням, і вознісся на небо і сидить праворуч Отця. І знову прийде зі славою судити живих і мертвих, а Його Царству не буде кінця. І в Духа Святого, Господа Животворящого, що від Отця і Сина ісходить; що з Отцем і Сином рівнопоклоняємий і рівнославимий; що говорив через пророків. І в Єдину, Святу, Вселенську й Апостольську Церкву. Визнаю одне хрещення на відпущення гріхів. Очікую воскресіння мертвих і життя майбутнього віку» [1] .2. Упродовж століть Церква вірно проповідувала і свідчила Ісусову Євангелію. А все ж наприкінці другого тисячоліття ця місія ще далека від свого завершення [2] . Тому слова святого Павла про місіонерське служіння кожного християнина у наші дні є актуальними більше, аніж коли-небудь дотепер: «Бо коли я проповідую Євангелію, нема мені від того слави, бо це мій обов'язок, і горе мені, коли б я не проповідував Євангелії!» (1 Кор. 9, 16). Цим пояснюється пильна увага Вчительського Уряду Церкви до заохочення і підтримки євангелізаційної місії Церкви, особливо стосовно різних релігійних традицій світу [3] .Щодо цінностей, про які свідчать ці традиції і які вони пропонують людству, йдеться в Декларації Другого Ватиканського Собору про ставлення Церкви до нехристиянських релігій: «Католицька Церква не відкидає нічого з того, що є істинним і святим у цих релігіях. Вона з щирою повагою розглядає ті способи дій і життя, ті правила і вчення, які, хоча і значно відрізняються від того, чого Вона дотримується і чого навчає, все ж таки нерідко кидають промінь істини, який просвітлює усіх людей» [4] . Згідно з цим, у своєму служінні сповіщення Ісуса Христа, Який є «Дорога, Істина і Життя» (Ів. 14, 6), Церква дбає, щоб міжрелігійний діалог відбувався не замість «missio ad gentes» (послання народам), а йшов паралельно заради «таїнства єдності», з якого зрозуміло, що «усі чоловіки і жінки, які є спасенні, беруть участь в тому самому Таїнстві спасіння в Ісусі Христі через Його Духа, хоча й у інакший спосіб» [5] . Міжрелігійний діалог, який є частиною євангелізаційної місії Церкви[6] , потребує розуміння, взаємопізнання та взаємозбагачення у послусі Істині та повазі до свободи[7] .3. У здійсненні та теоретичному поглибленні християнської віри з іншими релігійними переданнями виникають нові запитання, відповіді на які потрібно дати, йдучи новими шляхами дослідження, подаючи пропозиції і сміливіші способи дії, а все це вимагає клопіткої діяльності та здатності до розрізнення. У цьому дослідженні ця Декларація прагне нагадати єпископам, теологам і всім вірним деякі обов’язкові доктринальні речі, які покликані допомогти богословським пошукам знайти рішення, які би були узгоджені з правдами віри і відповідали потребам сучасної культури.Стиль цієї Декларації відповідає її призначенню, яке полягає не в тому, щоб методично витлумачити проблематику, що стосується унікальності та універсальності спасенного Таїнства Ісуса Христа і Церкви; Декларація також не покликана вирішити богословські питання, про які ведеться дискусія. Мета цього документу – пригадати католицьке віровчення з цих проблем, одночасно вказуючи на щораз глибші фундаментальні труднощі та рішуче викриваючи помилкові та двозначні погляди. Тому ця Декларація є продовженням попередніх документів, які належать до Вчення Церкви, щоби з її допомогою явити істину, яка становить частину віровчення Церкви.4. Місіонерському благовіщенню Церкви, властивому Їй від початку, сьогодні протидіють релятивістські теорії, які виправдовують релігійний плюралізм не тільки «de facto», але й «de iure». Як наслідок, подібні теорії прагнуть спростувати Істину: остаточний і повний характер Об’явлення Ісуса Христа, природу християнської віри порівняно до вірувань, властивих іншим релігіям, богонатхнення Книг Святого Письма, унікальність і універсальність спасенного Таїнства Ісуса Христа, універсальність спасительного посередництва Церкви, нероздільність, хоча і з певним розрізненням, між Царством Божим, Царством Христовим і Церквою, присутність у Католицькій Церкві єдиної Церкви Христової.Коріння подібних поглядів слід шукати в певних філософських і богословських припущеннях, що перешкоджають пізнанню та прийняттю відкритої нам Істини. Слід вказати на деякі з них: переконання в тому, що Божественна Істина непізнавана і не може бути явлена навіть Християнським Одкровенням; релятивістське ставлення до Істини, яке виражається в погляді, що те, що істинно для одних людей, не є таким для інших; радикальне протиставлення західного менталітету, заснованого на логіці, і східного мислення, яке надихається символізмом; суб'єктивізм тих, хто, вважаючи розум єдиним джерелом пізнання, «поступово позбавляється здатності сходити до вищої реальності та вже не намагається шукати істинний сенс існування» [8] ; труднощі у розумінні та прийнятті остаточного характеру есхатологічних подій в людській історії; метафізичне позбавлення значення історичного Воплочення Предвічного Слова, яке зводиться, в ліпшому випадку, до трактування втручання Бога в історію; еклектизм мислення тих, хто у своїх богословських пошуках приймає різні погляди, не звертаючи уваги на філософський і релігійний контекст і не зважаючи на те, наскільки можливо їх узгодити і систематизувати, ні на те, наскільки вони сумісні з християнською істиною; і нарешті, тенденція читати і тлумачити Святе Письмо, не беручи до уваги ні Передання, ні Вчення Церкви.На ґрунті перерахованих припущень, які висувають і як безапеляційні твердження, і як гіпотези, виникають різні псевдобогословські вчення, в яких християнське Об’явлення, а також Таїнство Ісуса Христа і Церкви втрачають характер абсолютної спасенної універсальної істини, або на них кидають тінь сумніву і проголошують їх непевними.

5. Як відповідь на цей релятивістський менталітет, який набуває щораз більшого поширення, насамперед треба ще раз підтвердити остаточний і повний характер Об’явлення Ісуса Христа. Дійсно, потрібно твердо вірити в те, що в Таїнстві Ісуса Христа, Воплоченого Сина Божого, Який є «Дорога, Істина і Життя» (Ів. 14, 6) явлена повнота Божественної Істини: «Ніхто не знає Сина, крім Отця, і Отця ніхто не знає, крім Сина, та кому Син схоче відкрити» (Мт. 11, 27); «Ніхто й ніколи Бога не бачив. Єдинородний Син, що в лоні Отця, Той об’явив» (Ів. 1, 18); «У Ньому бо враз з людською природою живе вся повнота Божества, і ви причасні в тій Його повноті» (Кол. 2, 9–10).Вірний Слову Божому II Ватиканський Собор вчить: «Але внутрішня істина як про Бога, так і про спасіння людини, сяє нам через Об’явлення у Христі, Який одночасно і Посередник, і Повнота всього Об’явлення» [9] . І далі наголошує: «Отже, Ісус Христос, Воплочене Слово, посланий як «Людина людям» «говорить слова Божі» (Пор. Ів. 3, 34) і звершує діло спасіння, яке Отець дав Йому виконати (Пор. Ів. 5, 36; 17, 4). Тому Він, в Якому кожен бачить Отця (Пор. Ів. 14, 9), всією Своєю присутністю, всім, чим Він являє Себе, словами і ділами, знаменнями і чудесами, особливо ж смертю Своєю і славним Своїм Воскресінням з мертвих; і нарешті, засланням Духа Істини, завершує в усій повноті Об’явлення і підтверджує його Божественним свідченням <...>. Отак християнське доморядництво, як новий і остаточний завіт, ніколи не перейде, і вже не можна очікувати нового загального об’явлення до появи в славі Господа нашого Ісуса Христа (Пор. 1 Тим. 6, 14; Тит 2, 13)»[10] .Енцикліка Redemptoris missio пригадує Церкві службу проповідування Євангелії як повноти Істини: «В остаточному характері Слова Свого Об’явлення, Бог найбільш повно дав нам пізнати Себе: Він відкрив людству істину про Себе, і це Об’явлення Бога – основна причина, через яку Церква за своєю природою є місіонерською. Вона не може не проповідувати Євангелію – повноту Істини, в якій Бог дарував нам дізнатися про Себе Самого» [11] . Тому тільки Об’явлення Ісуса Христа «вносить в нашу історію універсальну і досконалу істину, яка спонукає людський дух ніколи не зупинятися» [12] .6. Вірі Церкви суперечать тези про обмежений, неповний і недосконалий характер Об’явлення Ісуса Христа, яке нібито є лише доповненням до інших релігій. Вважають, що причиною виникнення подібних висновків є твердження, що Істина про Бога не може бути явлена з усією притаманною їй повнотою жодній з відомих історії релігій, а також християнству, і навіть Самим Ісусом Христом.Така позиція рішуче суперечить переліченим постулатам Віри, згідно з якими в Ісусі Христі дароване повне та інтегральне Об’явлення Божого спасенного Таїнства. Тому слова, діла й уся історична подія Ісуса, хоча означені обмеженістю, яка притаманна людській реальності, але вони мають своїм суб’єктом Божественну Особу Утіловленого Слова «правдивого Бога і правдивого чоловіка» [13] . Тому вони у собі мають кінцевість і повноту Об’явлення Божих шляхів спасіння, хоча глибина Божого Таїнства залишається у собі трансцендентною і невичерпною. Істина про Бога, виражена людською мовою, не втрачає своєї суті та не піддається обмеженню. Тому віра вимагає визнання, що Слово, яке Утіловилося, у повноті Свого Таїнства від Утіловлення до Прославлення, партиципуюче, але реальне джерело і повнота усякого Божого спасенного Об’явлення людському родові[14] ; і що Святий Дух, який є Христовим Духом, водитиме апостолів, а через них і всю Церкву «у повноту істини» (Ів. 16, 13).7. Достойною відповіддю на Божественне Об’явлення є «послух вірі» (Рим. 16, 26; Пор. Рим. 1, 5; 2 Кор. 10, 5–6), яким людина вільно віддає себе повністю Богові, виявляючи «повне підпорядкування розуму і волі Богові, що відкриває Себе, і добровільно приймаючи дане Ним Об’явлення» [15] . Віра – дар благодаті: «А щоб могти повірити, нам потрібна Божа милість, яка випереджає і допомагає, та внутрішня допомога Святого Духа, щоб серце зрушити і навернути до Бога, відкриваючи очі душі, і дати всім приємність згоди і віри в істині» [16] .Послух вірі передбачає прийняття істини Об’явлення Христового, яка гарантована Богом, який Сам є Істина[17] : «Віра означає, перш за все, що людина особисто пристає до Бога; одночасно і невіддільно вона є добровільною згодою з усією богооткровенною Істиною»[18] . Тому віра – «дар Божий» і «Ним дарована надприродна чеснота» [19] , що дарує взаємне «приставання»: до Бога, Який відкриває Істину, і до відкриваючої Ним Істини, з переконанням погоджуючись з Тим, Хто її відкриває. Тому «ми не повинні вірити ні в кого іншого, крім Бога Отця, Сина і Святого Духа» [20] .Отже, треба чітко розрізняти віру, як богословську чесноту, і вірування інших релігій. Віра – це прийняття за допомогою благодаті об’явленої істини, яка «дозволяє увійти всередину таїнства і зробити її доступною для розуму» [21] . А вірування в інших релігіях – це увесь досвід і все розуміння, які складають скарбницю людської мудрості та людського релігійного натхнення, які людина у своєму пошуку істини винайшла і здійснила щодо Божественного і Абсолютного [22] .У роздумах наших сучасників цю відмінність не завжди враховують і з богословською вірою, що означає прийняття Істини, відкритої Богом, Єдиним в Трьох Особах, нерідко ототожнюють вірування інших релігій, які представляють духовний досвід, набутий під час пошуку абсолютної істини, однак, позбавлений згоди з Богом, Який Себе об’являє. Це – одна з причин тенденції применшити і практично скасувати відмінності між християнством та іншими релігіями. 8. Треба також розглянути гіпотези про богонатхнення сакральних текстів, які вшановують в інших релігіях. Безумовно, необхідно визнати, що завдяки деяким присутнім у них елементам вони дійсно можуть бути знаряддям, за допомогою якого безліч людей упродовж століть живили і зберігали духовний досвід Божественного. Тому Другий Ватиканський Собор, говорячи про звичаї, обряди та вчення інших релігій, зазначає, що вони, «хоча і значно відрізняються від того, чого Вона (Церква) дотримується і чого навчає, кидають, все ж таки, нерідко, промінь Істини, який просвітлює усіх людей» [23] .
Передання Церкви вважає богонатхненними текстами тільки канонічні книги Старого та Нового Завіту, оскільки вони натхненні Святим Духом [24] . Услід за Переданням Догматична конституція Другого Ватиканського Собору Про Божественне Одкровення стверджує: «Бо всі книги як Старого, так і Нового Завіту, з усіма їхніми частинами, Свята Мати Церква по вірі апостолів вважає священними і канонічними, оскільки, написані під натхненням Святого Духа (Пор. Ів. 20, 31; 2 Тим. 3, 16; 2 Пт. 1, 19–21; 3, 15–16), вони мають за автора Самого Бога і як такі були передані Церкві» [25] . Ці книги «твердо, вірно і безпомилково навчають істині, яку Бог заради нашого спасіння побажав зберегти через Святе Письмо» [26] .
Однак, Бог, Який бажає у Христі прикликати до Себе всі народи і відкрити їм повноту Свого Об’явлення і Любові, «у різні способи появляє свою присутність не тільки окремим особам, але і народам через їхні духовні багатства, які найперше виражаються через їхні релігійні вірування, хоча ці вірування і мають у собі прогалини, недоліки й помилки» [27] . Тому сакральні книги інших релігій, які спрямовують і живлять існування своїх адептів, отримують у Христовому Таїнстві насінини добра і благодаті.

9. У сучасній богословській думці Ісуса з Назарeту часто показують як особливу, цільну історичну особистість, Божественного Об’явителя, але не як такого, Який доповнює інших об’явителів і спасителів. Згідно з цим переконанням, безконечне, абсолютне найбільше Таїнство Бога було об’явлене людству в різні способи і в багатьох історичних особистостях, а Ісус з Назарету був би лише одним із них. Тобто Він би для деяких був тільки одним із облич Слова, яке Він набув у часі, щоб об’явити Своє спасіння людству.Для того, щоб, з одного боку, виправдати універсальність християнського спасіння, а з іншого – факт релігійного плюралізму, запропоновано дві ікономії спасіння: ікономія Предвічного Слова, яка має силу також поза Церквою і не співвідноситься з Нею, та ікономія Воплоченого Слова. Перша повинна була б мати більшу універсальність у порівнянні з другою, обмеженою тільки християнами, хоча в ній присутність Бога мала би бути повнішою.10. Ці твердження глибоко суперечать християнському віровченню. Слід твердо вірити у твердження, що Ісус Назарянин, Син Марії, – Єдинородний Син Божий, Слово Отця. Слово, яке «було спочатку у Бога» (Ів. 1, 2), воно ж «стало плоттю» (Ів. 1, 14). В Ісусі Христі, Синові Бога Живого (Пор. Мт. 16, 16) «живе вся повнота Божества» (Кол. 2, 9). Він – «Єдинородний Син, що в лоні Отця» (Ів. 1, 18), Улюблений Син, «в Якому ми маємо відкуплення: Уся повнота перебувала в Ньому і щоб через Нього примирити з собою все чи то земне, а чи небесне, встановивши мир кров’ю Його хреста» (Кол. 1, 13–14; 19–20).Вірний Святому Письму, Перший Нікейський Собор, відкидаючи обмежуючі помилкові тлумачення, урочисто проголосив віру в «Ісуса Христа, Сина Божого Єдинородного, від Отця народженого перед усіма віками, Бога від Бога, Світло від Світла, Бога істинного від Бога істинного, народженого, нествореного, єдиносущного з Отцем, що через Нього все сталося. Він ради нас, людей, і нашого ради спасіння, зійшов з небес, і воплотився від Духа Святого і Марії Діви, і стався Чоловіком; <...> і страждав, воскрес у третій день; вознісся на небо <...> Знову прийде зі славою судити живих і мертвих» [28] . Слідом за вченням Отців Церкви, Халкедонський Собор проголосив «Одного і Того ж Сина, Господа нашого Ісуса Христа, Його ж досконалого в Божественному і досконалого в Людському. Його ж воістину Бога і воістину Чоловіка, єдиносущного Отцю за Божеством, єдиносущного нам за людськістю, родженого від Отця перед усіма віками як Бог і в ці останні дні заради нас і нашого спасіння від Марії Діви, Матері Божої як людина» [29] .Тому Другий Ватиканський Собор наголошує, що Христос «новий Адам», «образ Бога невидимого» (Кол. 1, 15), Він же – і досконала людина, що повернув синам Адама подобу Божу, спотворену первородним гріхом. <...> Агнець невинний, котрий добровільно пролив Свою кров, чим заслужив нам життя, і в Ньому Бог примирив нас із Собою і один з одним і визволив нас від рабства диявола і гріха, так що кожен з нас може сказати разом з апостолом: Син Божий полюбив мене і віддав Себе за мене» (див. Гал. 2, 20)[30] .У зв’язку з цим Іван Павло II виразно заявив: «Суперечить християнській вірі думка, що існує якась розбіжність між Словом і Ісусом Христом: Ісус – Воплочене Слово – єдина і неподільна особистість: Христос – не хто інший як Ісус Назарянин, Він – Слово Боже, що стало людиною заради спасіння всіх. Відкриваючи для себе і цінуючи внесок кожного народу – головним чином, в скарбницю духовності, яку Бог дарував кожному народові, – ми не можемо відокремити ці дари від Ісуса Христа, Який стоїть в центрі Божого плану спасіння» [31] .Католицькій вірі суперечить і спроба внести розділення між спасенною дією Слова як такого і Слова Воплоченого. Через Воплочення всі спасенні діяння Слова Божого завжди творяться в єдності з Його людською природою, яка Ним прийнята в ім'я спасіння людства. Єдиним, хто діє в двох природах, – людській та Божественній, – є та єдина Особа Слова[32] .
Також несумісними з католицьким віровченням є теорії, які вважають, що після Воплочення спасенна дія Слова як така, як і в Його Божественності, виявляється «на додаток до ...» або «крім» людськості Христа. Отже, у такий спосіб ці теорії противляться науці Церкви, яка Слову як такому в Його Божественності, приписує спасенну діяльність, яка би здійснювалась без участі Христової людської природи і без Утіловлення[33] .
11. Треба також твердо вірити у віровчення про єдність ікономії спасіння, яку хотів Бог, в Трійці Єдиний; її джерелом і центром є Воплочене Слово, посередник божественної благодаті у створенні світу і ділі відкуплення (пор. Кол. 1, 15–20). Він у Собі все рекапітулює (пор. Еф. 1, 10), Він «став для нас мудрістю від Бога, і оправданням, і освяченням, і відкупленням» (1 Кор. 1, 30). Дійсно, таємниця Христа має особливу внутрішню єдність, яка простягається від одвічного вибору в Бозі аж до парузії: «Він (Отець) вибрав нас у Ньому перед заснуванням світу, щоб ми були святі та непорочні перед Ним в любові» (Еф. 1, 11); «Бо яких Він передбачив, тих наперед призначив, щоби були подібні до образу Сина Його, щоб Він був первородний між багатьма братами; яких же наперед призначив, тих і покликав, а яких покликав, тих оправдав, яких же оправдав, тих і прославив» (Рим. 8, 29–30).
Учительський Уряд Церкви, вірний Божественному Об’явленню, з усією твердістю черговий раз заявляє, що Ісус Христос – Універсальний Посередник і Відкупитель: «Слово Боже, через Яке все сталося, Само стало плоттю, щоб Христос, як Досконала Людина, всіх спас і все очолив Собою. Господь <...> – Той, Кого Отець воскресив з мертвих, підніс і посадив праворуч Себе, поставивши Його Суддею над живими і мертвими» [34] . Це спасительне посередництво включає також унікальність відкупительної жертви Христа, Вічного Первосвященика (пор. Євр. 6, 20; 9, 11; 10, 12–14).
12. Деякі висувають гіпотезу, що характер ікономії спасіння Святого Духа універсальніший, ніж характер ікономії Воплоченого, Розп'ятого і Воскреслого Слова. Цей погляд суперечить католицькій вірі, згідно з якою спасительне Воплочення Слова є тринітарною подією. У Новому Завіті показано, що таїнство Ісуса, Воплоченого Слова – простір присутності Святого Духа, і є началом вилиття Духа на людство, як в епоху Месії (пор. Ді. 2, 32–36; Ів. 7, 39; 20, 22; 1 Кор. 15, 45), так і в часах, які передують Його входженню в історію (1 Кор. 10, 4; 1 Пт. 1, 10–12).
Другий Ватиканський Собор пригадав вірі Церкви цю фундаментальну істину. Роз'яснюючи Задум Отця стосовно спасіння роду людського, Собор вказує на тісну пов'язаність таїнства Христа з таїнством Святого Духа вже від самих початків [35] . Усе діло вибудовування Церкви Її Главою, Ісусом Христом, упродовж століть розглядають як діяння, яке Він чинить у єдності зі Святим Духом [36] .
Також спасенна дія Ісуса Христа, в єдності і за посередництвом Святого Духа, простягається за видимі межі Церкви до всього людства. Говорячи про Пасхальне Таїнство, в якому Христос вже зараз у життєвий спосіб в Дусі з’єднує віруючого зі Собою і дарує йому надію воскресіння, Собор твердить: «Це залишається в силі не тільки для вірних Христові, а й для всіх людей доброї волі, в серцях яких незримо діє благодать. Оскільки Христос помер за всіх, і так як вище покликання людини в дійсності одне, тобто Боже, ми повинні твердо вірити, що Святий Дух дає всім можливість долучитися до цієї пасхальної таємниці у відомий Богові спосіб» [37] .
Виразна, отже, пов’язаність спасительного Таїнства Утіловленого Слова і Духа, Який здійснює спасительний вплив Утіловленого Сина у житті усіх людей, яких Бог покликав до однієї єдиної цілі, без огляду на те, чи вони жили до історичного моменту Утіловлення Слова, чи після Його сходження в історію – в усіх них Дух Отця, Якого Син Чоловічий дає в повноті (див. Ів. 3, 34).
Тому сьогоднішній Учительський Уряд Церкви постійно і чітко підтверджує істину про одну-єдину божественну ікономію спасіння: «Присутність і дія Духа впливає не тільки на окремих людей, але і на суспільство, історію, народи, культури і релігії. <...> Воскреслий Христос «силою Свого Духа вже діє у серцях людей». <...> Цей самий Дух сіє «насінини Слова», які можна знайти в різних обрядах і культурах, вирощуючи їх, щоб вони дозріли у Христі» [38] . Визнаючи роль Духа в історії спасіння у всьому Всесвіті та у всій історії людського роду [39] , Учительський Уряд Церкви наголошує: «Один і Той самий Дух діяв у Воплоченні, людському житті, смерті й воскресінні Ісуса і тепер діє в історії Церкви. Тому Він – не «замінник» Христа і не можна вважати, що Дух заповнює деяку надуману порожнечу між Христом і Словом. У чому б Святий Дух не переконував людські серця, історії народів, культури, релігії, – все це готує їх до Євангелії і не може не стосуватися Христа. Слово воплотилося завдяки дії Святого Духа, «щоб, володіючи досконалою людськістю, Воно змогло спасти людей і вмістити все в Собі»«[40] .
На закінчення треба сказати, що дія Святого Духа відбувається не поза дією Христа і не паралельно до неї. Існує єдина Божа ікономія спасіння Бога, в Трійці Святій Єдиного, яка реалізована у таїнстві Воплочення, смерті та Воскресінні Сина Божого за сприяння Святого Духа, яка у своїй спасенній вартості поширюється на все людство і Всесвіт: «Люди можуть увійти в спілкування з Богом тільки через Христа під дією Святого Духа» [41].

13. Поширеною є також теза, яка заперечує спасительну унікальність і універсальність Таїнства Ісуса Христа. Ця теза не має жодного біблійного підґрунтя. Треба твердо вірити в те, що невід'ємною частиною віри Церкви є істина про Ісуса Христа, Сина Божого, Господа і Єдиного Спасителя, Який Своїм Воплоченням, Смертю і Воскресінням здійснив історію спасіння, яка в Ньому має своє осердя і свою повноту .Це чітко підтверджується свідченням Нового Завіту: Отець послав сина – Спасителя світу» (1 Ів. 4, 14); «Ось Агнець Божий, який бере гріх світу» (Ів. 1, 29). У промові перед синедріоном Петро, підтверджуючи, що зцілення кульгавого від народження чоловіка відбулося в Ім'я Христове (Пор. Ді. 3, 1–8), урочисто заявляє: «Бо й імени немає іншого під небом, що було дане людям, яким ми маємо спастися» (Ді. 4, 12). Святий Павло додає до цього, що Ісус Христос – «Господь усіх», «суддя живих і мертвих» і тому «кожен, хто вірує в Нього, через Його ім’я одержує відпущення гріхів» (Ді. 10, 36; 42; 43).Апостол Павло, звертаючись до спільноти в Коринті, пише: «Бо хоч і є так звані боги, чи то на небі, чи на землі, – їх бо і справді є чимало, отих богів, та чимало тих панів, – для нас, однак, є лиш один Бог, Отець, від якого все і для якого – ми; і один Господь Ісус Христос, через якого – усе, і ми через Нього «(1 Кор. 8, 5–6). Апостол Іван твердить: «Бог бо так полюбив світ, що Сина Свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним. Бо не послав Бог у світ Сина світ засудити, лише Ним – світ спасти» (Ів. 3, 16–17). У Новому Завіті Божа воля, щоб усі люди спаслися, тісно пов'язується тільки з Посередництвом Христа: «Який хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди. Один бо Бог, один також і Посередник між Богом та людьми – Чоловік Ісус Христос, що дав Себе Самого як викуп за всіх: свідоцтво свого часу». (1 Тим. 2, 4–6).На цій свідомості про унікальність і універсальність дару спасіння, яке Бог дав тільки через Ісуса Христа в Святому Дусі (Пор. Еф. 1, 3–14), засноване свідчення перших християн юдеям, доводячи їм, що здійснення спасіння – вище Закону. З тією ж упевненістю вони протистояли поганському світу, який сподівався на спасіння через численних богів – «спасителів». Цю спадщину віри знову сьогодні пропонує Учительський Уряд Церкви: «Церква ж вірує в те, що Христос, який помер і воскрес за всіх (див. 2 Кор. 5, 15), через Духа Свого подає людині світло і силу, щоб вона змогла відповісти на своє верховне покликання. Нема іншого імені під небом, даного людям, що ним би мали вони спастися (див. Ді. 4, 12). Подібно вірує Вона в те, що ключ, осередок і ціль всієї людської історії міститься у Її Господі та Вчителі» [42] .14. Також потрібно твердо вірити в істину Католицької віри, – що універсальний спасительний задум Бога, в Тройці Святій Єдиного, дарований раз і назавжди і здійснений в Таїнстві Воплочення, Смерті та Воскресінні Сина Божого.Пам'ятаючи про цю правду віри, сучасне богослов’я, розмірковуючи про існування інших релігій і про їхню роль в Божому Замислі спасіння, покликане дослідити, як діячі та позитивні елементи інших релігій включені в Божий Задум спасіння. У цьому завданні богословське дослідження має широке поле діяльності під проводом Учительського Уряду Церкви. Другий Ватиканський Собор постановив, що «унікальне посередництво Спасителя не виключає, але провокує створіння до різноманітної співдії, що черпає з одного джерела» [43] . Треба глибше дослідити зміст співдії посередництву Христа, але ці дослідження завжди мусять узгоджуватися з принципом унікальності Христа як єдиного посередника: хоча не виключені різні форми і ступені участі в посередництві, вони набувають значення і цінності тільки з Христового посередництва, тому їх не можна розуміти як паралельні або додаткові до нього» [44] .Отже, припущення про те, що існує спасенна Божа дія поза єдиним посередництвом Христа, суперечить Католицькій вірі та християнству в цілому.
15. Нерідко пропонують, щоб богослів’я уникало використання виразів «унікальність», «універсальність» і «абсолютність», які створюють враження зайвого перебільшення значення і цінності події спасіння в Ісусі Христі щодо інших релігій. Насправді цей термінологічний ряд точно передає зміст Об’явлення, тому що відображає розвиток джерел віри. Від самого початку спільнота віруючих розпізнала в Ісусі таку спасенну силу, яку лише Він, Син Божий, що став людиною, Розп'ятий і Воскреслий, отримав як послання від Отця і у силі Духа Святого явив Об’явлення (Пор. Мт. 11, 27) і Божественне життя (Пор. Ів. 1, 12; 5, 25–26; 17, 2) для всього людства і кожної людини.
У цьому смислі можна і треба сказати, що Ісус Христос має унікальне, видатне, притаманне тільки Йому Одному значення і цінність, виняткове й абсолютне для всього роду людського і його історії. Ісус воістину Слово Боже, що стало людиною заради спасіння всіх людей. Сповідуючи віру в це, Другий Ватиканський Собор вчить: «Слово Боже, через Яке все сталося, Само стало плоттю, щоб Христос, як Досконала Людина, всіх спас і все очолив Собою. Господь – це ціль людської історії, кінцева точка, до якої спрямовуються сподівання історії та цивілізації, осередок роду людського, радість всіх сердець і повнота їхніх бажань. Він – Той, Кого Отець воскресив з мертвих, підніс і посадив праворуч Себе, поставивши Його Суддею над живими і мертвими» [45] .
«Саме ця винятковість Христа дарує Йому досконалу і вселенську значимість, завдяки якій, належачи до людської історії, Він є її центром і сенсом: «Я – Альфа і Омега, початок і кінець, перший і останній» (Одк. 22, 13)» [46] .
16. Господь Ісус, єдиний Спаситель, заснував не просто спільноту учнів, а встановив Церкву як Таїнство спасіння: Він Сам в Церкві та Церква – в Ньому (Пор. Ів. 15, 1; Гал. 3, 28; Еф. 4, 15–16; Ді. 9, 5). Тому повнота Христового Таїнства спасіння також належить Церкві, невіддільній від Її Господа. Ісус Христос постійно присутній в Церкві та продовжує діло спасіння в Ній і через Неї (Пор. Кол. 1, 24–27) [47] , бо Вона – Його Тіло (Пор. 1 Кор. 12, 12–13; 27; Кол. 1, 18) [48] . Подібно до того, як голова і члени живого тіла не схожі, але й невіддільні один від одного, Христос і Церква не можуть бути змішані або розділені, являючи світові у всій своїй повноті єдиного Христа[49] . Те ж саме виражено в Новому Завіті – за допомогою ототожнення Церкви з Нареченою Христовою (Пор. 2 Кор. 11, 2; Еф 5, 25–29; Одк. 21, 29)[50] .Виходячи з унікальності і універсальності спасенного посередництва Ісуса Христа, треба твердо вірити в правду католицької віри про унікальність заснованої Ним Церкви. Оскільки є один Христос, то існує одне Тіло Христове і одна Наречена Господня: «Єдина Католицька і Апостольська Церква» [51] . Окрім цього, обітниця Господа ніколи не залишати Свою Церкву (Пор. Мт. 16, 18; 28, 20) і провадити Її Своїм Духом (Пор. Ів. 16, 13) згідно з Католицькою вірою значить, що унікальність та єдність Церкви, а також всього, що стосується Її цілісності, ніколи не зникне[52] .Католики мусять вірити, що існує історична безперервність, вкорінена в апостольській спадкоємності[53] , Церкви, заснованої Христом, і Католицької Церкви: «Це і є єдина Церква Христова <...>, яку Спаситель наш після Свого Воскресіння доручив пасти Петрові (Пор. Ів. 21, 17) і йому ж, як і іншим апостолам, довірив Її поширення і управління (Пор. Мт. 28, 18) і назавжди поставив її як «стовп і утвердження істини» (1 Тим. 3, 15). Ця Церква, встановлена і влаштована в цім світі як спільнота, перебуває («subsistet in») в Католицькій Церкві, якою керує наступник Петра і єпископи, які перебувають у єдності з ним» [54] . Виразом «subsistet in» («перебуває в») Другий Ватиканський Собор прагнув врівноважити два доктринальних висловлювання: з одного боку, що Церква Христова, незважаючи на розділення, які існують між християнами, перебуває в повноті лише в Католицькій Церкві, з іншого боку – те, що «поза її огорожею також можна зустріти безліч крупинок святості та правди» [55] , тобто в Церквах і церковних спільнотах, які не перебувають у досконалій єдності з Католицькою Церквою[56] . Однак, беручи це до уваги, потрібно стверджувати, що «сила їхня виходить від тієї повноти благодаті та правди, яка довірена Католицькій Церкві» [57] .
17. Тобто існує одна-єдина Церква Христова, яка перебуває в Католицькій Церкві, якою керує Наступник св. Петра і єпископи, які перебувають у єдності з ним [58] . Церкви, які не перебувають у досконалій єдності з Католицькою Церквою, залишаючись об'єднаними з нею міцними зв'язками – апостольською сукцесією і дійсним Таїнством Євхаристії – є справжніми помісними Церквами [59] . Тому Церква Христова перебуває і діє також і в цих Церквах, навіть якщо їм не вистачає повного сопричастя з Католицькою Церквою, оскільки вони не приймають католицького Вчення про примат, який, з волі Божої, Єпископ Риму об’єктивно має і вершить у всій Церкві[60] .
З іншого боку, церковні спільноти, які не зберегли справжнього Єпископату, а також істинної та досконалої сутності Таїнства Євхаристії [61] , не є Церквами в істинному значенні цього слова, а все ж люди, хрещені в таких спільнотах, є притіловлені Христу через хрещення і перебувають у певному, хоча й недосконалому, спілкуванні з Церквою[62] . Хрещення само собою спрямовує до інтегрального зростання в Христі через повне ісповідування віри, Євхаристію і повну єдність з Церквою[63] .
«Тому християни не можуть собі уявляти, що Церква Христа є ніщо інше, як якийсь збір – розділений, але все-таки в якийсь спосіб єдиний – Церков і церковних спільнот; також у жодному разі не можна вважати, що в наш час Церква Христова правдиво більше ніде не існує, а що Вона є лише ціллю, до якої мусять стриміти усі церкви і спільноти» [64] . Властиво «елементи цієї вже встановленої Церкви існують у повноті в Католицькій Церкві, а фрагментами в інших спільнотах» [65] . «Отже, хоча ми і віримо, що ці Церкви і відокремлені від нас спільноти мають певний брак, проте вони не без значення і ваги в Таїнстві спасіння. Бо Дух Христа не відмовляється користуватися ними як засобами для спасіння, сила яких виходить від тієї повноти благодаті та правди, яка ввірена Католицькій Церкві» [66] .
Брак єдності християн, безумовно, ранить Церкву; не в тому сенсі, що Вона була позбавленою своєї єдності, але «в тому, що поділ перешкоджає досконалій реалізації Її універсальності в історії» [67].

18. Посланням Церкви є, щоб Вона «звіщала і будувала Христове і Боже Царство, його встановила у всіх народах і поставила паросток і початок цього Царства на землі» [68] . З одного боку, Церква є «таїнством або знаком і знаряддям найтіснішого з’єднання з Богом і єдності усього людського роду.[69] Вона, отже, знак і знаряддя Царства і покликана звістити й встановити його. З іншого боку, Церква є «народ, зібраний у єдності Отця і Сина і Святого Духа». [70] Вона є «Христовим Царством, вже присутнім у таїнстві» [71] і є його насінням і початком. Боже Царство, направду, має есхатологічний вимір; воно є реальністю, яка присутня в часі, але його повне здійснення настане щойно після завершення або сповнення історії [72] .Значення словосполучень «Царство Небесне», «Царство Боже» і «Царство Христа» та їхній зв'язок з Церквою в Святому Письмі і в творах Отців Церкви, а також у документах Учительського Уряду Церкви, не завжди однозначне, оскільки Церква – таємниця, і не може бути повністю охоплена людським розумом. Можуть існувати різні богословські тлумачення цих термінів. Однак жодне з можливих пояснень не може заперечувати або якось скасовувати тісний зв'язок між Христом, Царством і Церквою. Направду, «Царство Боже, про яке ми знаємо з Об'явлення, «не може бути відокремлене від Христа або від Церкви… Якщо Царство відокремлене від Ісуса, то воно вже не є Царством Божим, яке Він об’явив. Результат цього – спотворення значення «Царства», яке так є під ризиком бути перетвореним в суто людське або ідеологічне творіння чи спотворення особистості Христа – Господа, Який в такому випадку не є Той, кому все є підпорядковане (1 Кор. 15, 27). Відповідно, не може відокремлюватися Царство від Церкви. Воістину, Церква не є сама собі ціллю, бо служить дорогою до Царства Божого – насінням, знаменням і знаряддям якого Вона є. І якщо Церква й різниться від Христа і Царства, Вона з ними нерозривно пов’язана. [73]19. Стверджувати, що існує нерозривний зв'язок між Христом і Царством – не означає знехтувати тим, що Царство Боже – а також, якщо його розглядати в якомусь історичному аспекті, – не ототожнюється з видимою і соціальною реальністю Церкви. Не можна виключати «дію Христа і Святого Духа поза видимими межами Церкви» [74] . Тому потрібно пам'ятати, що «Царство досягає до усіх: окремих осіб, суспільства і світу. Працювати заради Царства – значить осягати і розвивати божественний динамізм, присутній в людській історії, який її преображує. Словом, Царство Боже – вияв і втілення у всій повноті Божого Плану спасіння людського роду» [75] .Розглядаючи зв'язок між Царством Божим, Царством Христа і Церквою, потрібно уникати односторонніх перенаголошень, таких, як у випадку з «теоріями, в яких роблять особливий акцент на Царство, – тобто, їх можна назвати «зосередженими на Царстві». Вони наголошують на образі Церкви, що піклується не про себе, а зосереджена тільки на свідченні про Царство і служінні на його благо… Це – «Церква для інших», подібно до того, як Христос – «Людина для інших»... Такі погляди, поряд з позитивними аспектами, мають у собі негативні риси. По-перше, в них не йдеться про Христа: Царство, яке вони описують, засноване на «теоцентризмі», згідно з яким нехристияни не можуть пізнати Христа, хоча народи, культури і релігії знаходять щось спільне в єдиній Божественній реальності, як би вона не називалася. З цієї ж причини вони зосереджують чималу увагу на таїнство сотворення, осмислюючи його в різних релігіях і культурних традиціях, але нічого не говорять про таїнство Відкуплення. До того ж, «Царство» у їхньому розумінні зрештою або витісняє Церкву, або применшує її значення на противагу значно розповсюдженої в минулому теорії «екклезіоцентризму», позаяк вони вважають, що Церква є всього лише знаком, а це не позбавлено неоднозначності» [76] . Подібні твердження суперечать католицькій вірі, тому що вони заперечують єдиність зв'язку Христа і Церкви з Царством Божим.

20. З усього до тепер сказаного виникають також і певні дороговкази, потрібні для поглиблення богословської оцінки ставлення Церкви і релігій до спасіння.По-найперше, потрібно твердо вірити в те, що «ця подорожуюча Церква потребує спасіння. Єдиний Христос – Посередник і шляхом спасіння, присутній між нами у Своєму Тілі, тобто в Церкві, а Він, виразно наголошуючи потребу віри і хрещення (див. Мт.16, 16; Ів 3, 5), тим потвердив і потребу Церкви, в яку люди входять через Хрищення, як через двері» [77] . Ця правда віри не може протиставлятися волі Бога, Який прагне, щоб усі люди спаслися (див. 1 Тим 2, 4); на це «треба зважати, пов'язуючи дві істини: реальну можливість спасіння у Христі усіх людей і потребу Церкви у цьому спасінні» [78] .Церква – «загальне таїнство спасіння»[79] , тому Вона в таїнственний спосіб постійно з'єднана зі Своїм Главою – Спасителем – Ісусом Христом, і підкоряючись Йому, Вона, згідно Божого провидіння, нерозривно пов'язана з спасінням кожної людини [80] . Для тих, хто не формально і видимо входить в Церкву, «спасіння у Христі можливе завдяки благодаті, яка, будучи таінственно пов'язаною з Церквою, формально не вводить в Церкву, але просвічує згідно з їхнім духовним і дочасним станом. Ця благодать походить від Христа і є результатом Його жертви і повідомляється Святим Духом» [81] ; вона пов'язана з Церквою, яка бере свій початок в посланні Сина і в посланні Святого Духа згідно з волею Бога Отця» [82] .21. З огляду на те те, як спасаюча благодать Божа, яка завжди виливається Христом в Дусі й таїнственно пов'язана з Церквою, може сходити і на нехристиян, Другий Ватиканський Собор обмежився твердженням, що Бог дарує її «відомими Йому шляхами» [83] . Богослови прагнуть глибше розглянути це питання. Їхня праця гідна заохочення, тому що вона, безумовно, корисна для кращого розуміння Божого Плану спасіння людського роду і того, як воно втілюється. Проте зі сказаного про посередництво Ісуса Христа та «виключного зв'язку» [84] Церкви з Царством Божим серед людей, – по суті, Царством Христа, універсального Спасителя, не слід вважати, що Церква – це лише один із шляхів спасіння серед тих, які вказують різні релігії, які нібито доповнюють Церкву або рівнозначні з нею, навіть якщо вважається, що вони схожі з Церквою щодо есхатології Царства Божого. Такий погляд противиться католицькій вірі.
Безумовно, різні релігійні традиції містять і несуть в собі крихти релігійності, які походять від Бога [85] , і є частиною того, що «Святий Дух виливає в людські серця, – історію народів, культури і релігії» [86] . Направду, деякі молитви і обряди, які відомі іншим релігіям, можуть мати роль підготовки до прийняття Благої Звістки, тому що це можливість відкрити людські серця для Божої дії [87] . Однак не можна приписувати їм Божественного походження, спасенної сили і дієвості вже через сам факт їхнього здійснення (ех ореre operato), які належать таїнствам християнської Церкви [88] . Не можна забувати, що обряди, які диктують забобони і помилки (1 Кор 10, 20–21), перешкоджають спасінню» [89] .
22. Бог хотів, щоб з пришестям Ісуса Христа Церква, Яку Він заснував, була знаряддям спасіння всього людства (Ді. 17, 30–31) [90] . Ця істина віри не послаблює щирої поваги Церкви до інших світових релігій, але водночас абсолютно виключає менталітет байдужості, якому «притаманний релігійний релятивізм, що базується на думці – «одна релігія має ту ж вартість, що й інша» [91] . Послідовники інших релігій можуть здобути Божественну благодать, але все ж справедливим є і те, що вони перебувають у незмірного браку становищі порівняно з тими, хто має повноту середників спасіння в Церкві
[92] . Однак «нехай всі члени Церкви пам'ятають про те, що вони не повинні приписувати своє виняткове положення своїм власним заслугам, а особливій Христовій благодаті. Якщо вони не відповідають їй думками, словом і ділом, вони не тільки не спасуться, але й приймуть Божий засуд» [93] . Тому слід усвідомлювати, що виконуючи заповіт Господа (Мт. 28, 19–20) і керуючись любов'ю до всіх людей, Церква «звіщає і зобов'язана невпинно звіщати Христа, Який є «Дорога, Правда і Життя» (Ів. 14, 6), в Якому люди знаходять повноту релігійного життя та в Якому Бог примирив у Собі все» [94] . Місія «ad gentes» (до народів) в міжрелігійному діалозі «нині, як і завжди, зберігає свою потребу і нагальність» [95] . Воістину, Бог «хоче, щоб усі люди спаслися і досягли пізнання істини» (1 Тим. 2, 4); саме Бог бажає спасіння кожному через пізнання істини. Спасіння міститься в істині. Той, хто слухає голосу Духа Істини, вже йде шляхом спасіння. Але Церква, Якій була довірена Істина, повинна йти назустріч їхнім прагненням, щоб принести їм Істину. Церква повинна бути місіонерською, тому що Вона вірить в універсальний Божий План спасіння людського роду» [96] . Діалог, як частина Її евангелізаційної місії – одна з діяльностей Церкви у розвитку місії «ad gentes» [97] . Паритет, що є умовою міжрелігійного діалогу, відноситься до рівної свободи сторін, які ведуть діалог, а не до доктринального контексту і тим паче не до їхнього відношення до Ісуса Христа – Бога, який став Людиною, – порівнюючи Його зі засновниками інших релігій. Безумовно, Церква, керуючись милосердям, поважаючи свободу віросповідання [98] , повинна, насамперед прагнути проповідувати всім Істину, об'явлену Господом, а також проголошувати конечність навернення до Ісуса Христа і приступання Церкви через хрещення та інші таїнства, щоб могти перебувати з Богом Отцем, Сином і Святим Духом. Тому безумовність універсального спасенного Божественного Задуму не скасовує, але навпаки, підкреслює необхідність і нагальність проголошення спасіння і навернення до Господа Ісуса Христа.
23. Мета цієї Декларації – нагадати і прояснити деякі правди віри, наслідуючи приклад апостола Павла, котрий звернувся до вірних коринтян зі словами: «Я передав вам, що й сам прийняв» (1 Кор. 15, 3). Стикаючись з певними спірними і помилковими поглядами, богословська думка покликана зміцнити віру Церкви, а також переконливо і дієво обґрунтувати свою позицію.Розглядаючи питання про правдиву релігію, Отці Другого Ватиканського Собору навчають: «Ми віримо, що ця єдина істинна релігія присутня в Католицькій і Апостольській Церкві, Якій Господь Ісус доручив завдання поширювати її серед всіх людей, кажучи апостолам: «Тож ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів» (Мт. 28, 19–20). Всі ж люди зобов'язані шукати істину, особливо в тому, що стосується Бога і Його Церкви, і пізнавши її, прийняти і зберігати» [99] .Одкровення Христа – «дороговказ» всієї людської історії[100] : «Істина, якою є Христос, своїм універсальним авторитетом проникає всюди» [101] . Християнське таїнство долає будь-які бар'єри часу і простору і здійснює єдність людської родини: «Незважаючи на відмінності в місцях життя і традиції, всі покликані у Христі розділити єдність сім'ї дітей Божих. <...> Ісус творить єдність новим і незвіданим чином, роблячи нас учасниками Свого Таїнства. Ця єдність настільки глибока, що Церква разом зі святим апостолом Павлом може сказати: «Отже, ви більше не чужі й не приходні, а співгромадяни святих і домашні Божі» (Еф. 2, 19) [102] .
Цю Декларацію, затверджену на загальних зборах Конгрегації Віровчення, Папа Іван Павло II на аудієнції, яку він дав кардиналові префекту Конгрегації Віровчення, який підписався нижче, 16 червня 2000 р., своєю Апостольською владою схвалив, затвердив і звелів оприлюднити.

Префект Конгрегації Віровчення
кардинал Йозеф Ратцінгер,
секретар Конгрегації
Архиєпископ Тарчизіо Бертоне.
6 серпня 2000 р. Б.,
на свято Преображення Господнього

«Декларацією Dominus Iesus, – «Господь Ісус», – особливо схваленою мною на вершині Ювілейного Року, я хотів запросити всіх християн до оновлення їхньої вірності Йому в радості віри і до одностайного свідчення, що Син і сьогодні, і завтра – «шлях, істина і життя». Наше визнання Христа як єдиного Сина, через Якого ми самі бачимо обличчя Отця, не є зарозумілою зневагою до інших релігій, але радісною вдячністю за те, що Христос відкрив нам Себе без будь-яких заслуг з нашого боку. Водночас Він зобов'язав нас продовжувати давати те, що ми отримали, і проповідувати іншим те, що дано було нам, оскільки Істина, яка дана, і Любов, якою є Бог, належать усім людям.Разом з апостолом Петром ми визнаємо, що немає спасіння в жодному іншому імені. Декларація Dominus Iesus, услід за Другим Ватиканським Собором, показує нам, що це визнання не заперечує спасіння нехристиян, але вказує на його найвище джерело у Христі, в Якому з'єднані Бог і людина. Бог дає світло кожному в той спосіб, який відповідає його духовним і матеріальним ситуаціям, даруючи спасенну благодать знаними лише Йому шляхами. Документ пояснює істотні християнські елементи, які не перешкоджають діалогу, але показують його основи, тому що діалог без основ приречений на переродження в пусту балаканину.
Те ж саме стосується і екуменічного діалогу. Якщо документ, як і Другий Ватиканський Собор, заявляє, що «єдина Церква Христова присутня в Католицькій Церкві», то цим він не прагне принизити інші Церкви та церковні громади. Католицька Церква страждає, як сказано в документі, від того факту, що правдиві окремі Церкви та церковні громади з дорогоцінними елементами спасіння відокремлені від неї. Я сподіваюся, що ця Декларація, дорога моєму серцю, нарешті зможе після дуже багатьох помилкових тлумачень виконати свою роль у справі досягнення зрозумілості та водночас відкритості».
Іван Павло II,
1 жовтня 2000 року Божого

Український переклад: Львівська Архиєпархія УГКЦ 2012

[1] І Царгородський Собор, Symbolum Constantinopolitanum , D 150.
[2] Див. Іван Павло ІІ, Енцикліка Redemptoris missio , 1: AAS 83 (1991), 249–340.
[3] Див. Другий Ватиканський Собор, Декрет Ad gentes , Декларація Nostra
aetate ; Павло VI, Апостольський лист Evangelii nuntiandi : AAS 68(1975), 5–76: Іван Павло ІІ, Енцикліка Redemptoris missio .
[4] Другий Ватиканський Собор, Декларація Nostra aetate, 2.
[5] Папська Рада з питань міжрелігійного діалогу і Конгрегація у справі євангелізації народів, Інструкція Діалог і Благовістування , 29: AAS 84(1992), 414–446; див. Другий Ватиканський Собор, Душпастирська конституція
Gaudium et spes , 22.
[6] Див. Іван Павло ІІ, Енцикліка Redemptoris missio , 55.
[7] Папська Рада з питань міжрелігійного діалогу і Конгрегація у справі євангелізації народів, Інструкція Діалог і Благовістування , 9.
[8] Див. Іван Павло ІІ, Енцикліка Fides et racio , 5: AAS 91 (1999), 5–88.
[9] Другий Ватиканський Собор, Догматична конституція Dei Verbum , 2.
[10] Там само, 4.
[11] Див. Іван Павло ІІ, Енцикліка Redemptoris missio , 5.
[12] Див. Іван Павло ІІ, Енцикліка Fides et ratio, 14.
[13] Халкедонський Собор; Symbolum Chalcedonense: Denz, 301; пор. св. Атанасій Александрійський, De Incarnatione, 54, 3: SC 199, 458.
[14] Другий Ватиканський Собор, Догматична конституція Dei Verbum , 4.
[15] Другий Ватиканський Собор, Догматична конституція Dei Verbum , 5.
[16] Там само, 5.
[17] Див. Катехизм Католицької Церкви, 144.
[18] Там само, 150.
[19] Там само, 153.
[20] Там само, 178.
[21] Див. Іван Павло ІІ, Енцикліка Fides et racio, 13.
[22] Там само, 31–32.
[23] Другий Ватиканський Собор, Декларація Nostra aetate, 2.
[24] Див. Тридентський Собор, Декларація De libris sacris et de traditionibus recipiendis . DENZ, 1501.
[25] Другий Ватиканський Собор, Догматична конституція Dei Verbum , 11.
[26] Там само, 11.
[27] Іван Павло ІІ, Енцикліка Redemptoris missio , 55.
[28] Перший Нікейський Собор, Symbolum Nicaenum : DENZ, 125.
[29] Халкедонський Собор, Symbolum Chalcedonense : DENZ, 301.
[30] Другий Ватиканський Собор, Догматична конституція Gaudium et spes , 22.
[31] Іван Павло ІІ, Енцикліка Redemptoris missio , 6.
[32] Див. Лев Великий, Totus ad Flavianum: DENZ, 294.
[33] Див. Лев Великий, Promisisse me memini : DENZ, 318.
[34] Другий Ватиканський Собор, Душпастирська конституція Gaudium et spes , 45. Див. також Тридентський Собор, Декларація. De peccato originali , 3: DENZ, 1513.
[35] Див. Другий Ватиканський Собор, Догматична конституція Lumen gentium , 3–4.
[36] Див. Другий Ватиканський Собор, Догматична конституція Lumen gentium , 7.
[37] Див. Другий Ватиканський Собор, Душпастирська конституція Gaudium et
spes , 22.
[38] Іван Павло ІІ, Енцикліка Redemptoris missio , 28. Про «насінини Слова» див. також св. Юстин Філософ, 2 Apologia, 8, 1–2; 10; 13, 3–6.
[39] Див. Іван Павло ІІ, Енцикліка Redemptoris missio , 28–29.
[40] Там само, 29.
[41] Там само, 5.
[42] Другий Ватиканський Собор, Душпастирська Конституція Gaudium et spes , 10.
[43] Другий Ватиканський Собор, Догматична Конституція Lumen gentium , 62.
[44] Іван Павло ІІ, Енцикліка Redemptoris missio , 5.
[45] Другий Ватиканський Собор, Душпастирська Конституція Gaudium et spes , 45.
[46] Іван Павло ІІ, Енцикліка Redemptoris missio , 6.
[47] Другий Ватиканський Собор, Догматична Конституція Lumen gentium , 14.
[48] Там само, 7.
[49] Див. Св.Августин, Enaratio in Psalmos , Ps90, Sermo 2,1: CCL 39, 1266 .
[50] Див. Другий Ватиканський Собор., Догматична Конституція Lumen
gentium , 14.
[51] Symbolum fidei : DENZ 48.
[52] Див. Другий Ватиканський Собор, Декрет Unitatis redintegratio , 4; Енцикліка Ut unum sint, 11: AAS 87 (1995), 921–982.
[53] Див. Другий Ватиканський Собор, Догматична Конституція Lumen gentium , 20; також Св. Іреней Ліонський, Adversus haereses , III, 3, 1–3: SC 211, 20–44.
[54] Другий Ватиканський Собор, Догматична Конституція Lumen gentium , 8.
[55] Другий Ватиканський Собор, Догматична Конституція Lumen gentium , 15, і Декрет Unitatis redintegratio , 3; див. Іван Павло ІІ, Енцикліка Ut unum sint, 13.
[56] Тому противиться правдивому значенню соборового тексту тлумачення, яке з виразу «subsistet in» будує тезу, згідно з якою Христова Церква могла б також існувати у некатолицьких церквах і спільнотах. «Собор обрав вираз «subsistet» властиво для того, щоб пояснити, що існує тільки одне «існування» правдивої Церкви, а поза Її видимим організмом існують всього-на всього тільки «елементи Церкви», які – оскільки це елементи цієї ж Церкви – скеровують і провадять до Католицької Церкви» (Конгрегація у справах віри, Комюніке щодо книги «Церква: харизма і влада» о. Леонарда Боффа: AAS 77(1985), 756–762).
[57] Другий Ватиканський Собор, Декрет Unitatis redintegratio , 3.
[58] Див. Конгрегація у справах віри, заява Mysterium ecclesiae, 1: AAS 65 (1973), 396–408.
[59] Див. Другий Ватиканський Собор, Декрет Unitatis redintegratio , 14 і 15; Конгрегація у справах віри, Лист Communionis notio , 17: AAS 85(1993), 838–850.
[60] Див. Перший Ватиканський Собор, Догматична Конституція Pastor
aeternus : DENZ 3053–3064; Другий Ватиканський Собор., Догматична Конституція Lumen gentium , 22.
[61] Див. Другий Ватиканський Собор, Декрет Unitatis redintegratio , 22.
[62] Там само, 3.
[63] Там само, 22.
[64] Конгрегація у справах віри, Заява Mysterium ecclesiae, 1.
[65] Іван Павло ІІ, Енцикліка Ut unum sint, 14.
[66] Другий Ватиканський Собор, Декрет Unitatis redintegratio , 3.
[67] Конгрегація у справах віри, Лист Communionis notio , 17.
[68] Другий Ватиканський Собор, Догматична конституція Lumen gentium , 5.
[69] Там само, 1.
[70] Там само, 4; Див. св. Кипріян, De Dominica oratione, 23: ССL 3/A, 105.
[71] Другий Ватиканський Собор, Догматична конституція Lumen gentium , 5.
[72] Там само, 9.
[73] Іван Павло ІІ, Енцикліка Redemptoris missio , 18.
[74] Там само.
[75] Там само, 15.
[76] Іван Павло ІІ, Енцикліка Redemptoris missio , 17.
[77] Другий Ватиканський Собор, Догматична конституція Lumen gentium , 14.
[78] Іван Павло ІІ, Енцикліка Redemptoris missio , 9.
[79] Другий Ватиканський Собор, Догматична конституція Lumen gentium , 48.
[80] Див. св. Кипріян, De catholicae ecclesiae unitate , 6: ССL 3, 253–254.
[81] Іван Павло ІІ, Енцикліка Redemptoris missio , 10.
[82] Другий Ватиканський Собор, Декрет Аd gentes , 2.
[83] Другий Ватиканський Собор, Декрет Аd gentes , 3.
[84] Іван Павло ІІ, Енцикліка Redemptoris missio , 18.
[85] Це насінини слова Божого (semina verbi, Λоγοι σπερματικοι, які Церква з повагою і любов’ю визнає (див. Другий Ватиканський Собор, Декрет Аd
gentes , 11, Декларація Nostra aetete , 2).
[86] Іван Павло ІІ, Енцикліка Redemptoris missio ,29.
[87] Іван Павло ІІ, Енцикліка Redemptoris missio ,29; Катехизм Католицької Церкви, 843.
[88] Див. Тридентський Собор, Декларація De sacramentis, кан. 8: DENC, 1608.
[89] Іван Павло ІІ, Енцикліка Redemptoris missio , 55.
[90] Другий Ватиканський Собор, Догматична конституція Lumen gentium , 17.
[91] Іван Павло ІІ, Енцикліка Redemptoris missio , 36.
[92] Див. Пій ХІІ, Енцикліка Mystici corporis: DENC, 3821.
[93] Другий Ватиканський Собор, Догматична конституція Lumen gentium , 14.
[94] Другий Ватиканський Собор, Декларація Nostra aetetе, 2.
[95] Другий Ватиканський Собор, Декрет Аd gentes , 7.
[96] Катехизм Католицької Церкви, 851.
[97] Іван Павло ІІ, Енцикліка Redemptoris missio , 55.
[98] Другий Ватиканський Собор, Декларація Dignitatis humanae, 1.
[99] Там само.
[100] Див. Іван Павло ІІ, Енцикліка Fides et ratio, 15.
[101] Там само, 92.
[102] Там само, 70.

Текст наводиться за джерелом: "Католицький Оглядач"