Різдвяні історії від єпископів України. Розповідає архієпископ Мечислав Мокшицький

Для дітей у нашій сім’ї Різдво завжди було особливим святом. Ми готувалися до нього щодня, ходячи на Рорати. У моїй родинній парафії цю Месу служили о шостій ранку, тож треба було встати о п’ятій, і то була ціла подія. А після Меси ми відразу йшли до школи. Пам’ятаю, у нашій парафії була така декорація, що символізувала наближення Різдва – сходи й ангелик, який щодня стояв на одну сходинку нижче, ближче до ясел. За участь у цій Месі дітям давали «квиточки», і якщо хтось був на усіх, не пропустив жодного дня, то наприкінці отримував нагороду. Це були якісь пов’язані з Різдвом пам’ятки – скромні, але безцінні в наших дитячих очах.

Коли я був маленький, можливості купити ялинкові прикраси не було: ми жили в часи дефіциту, та й грошей забагато не мали. Тому прикраси ми, діти, робили самі. Це були ланцюжки з кольорового паперу, горішки, загорнуті в позолоту від цукерок; а ще ми так прикрашали овес, який зрізали зеленим і недозрілим, щоб не обсипалися зерна, а тоді їх на стеблах загортали в кольорову фольгу і ставили у вазочки для краси. Також витинали з паперу зірочки та сніжинки. А вже перед Святвечором прикрашали ялинку, і це для нас була неабияка подія: кожен хотів щось із власноручно зроблених прикрас на неї повісити, і то не будь-де, а на видному місці.

Великою радістю для нас був момент, коли тато приносив до хати сніп сіна – символ того, що Ісус народився на сіні. Тоді ми починали колядувати. Пригадую, як почув іще малим оповідки про те, що різдвяна ніч така особлива, що навіть тварини говорять людською мовою, і мені дуже хотілося перевірити, чи це справді так. Коли всі почали збиратися до храму на Месу, я сказав, що не йду, але не хотів зізнаватися чому. Звісно ж, мені не дозволили залишитися вдома, і я так і не почув, як тварини з нашого господарства розмовляють по-людськи.

Мені дуже подобалося, коли приходив вертеп, хоча добре пам’ятаю, як малим хлопчиком бігав ховатися до мами чи сестри, коли входила смерть, бо було трохи лячно, але й весело. І ще ми з нетерпінням чекали миті, коли всі ділилися облаткою. Для нас, дітей, це була велика спокуса – знайти і з’їсти їх раніше, хоча б одненьку вийняти й посмакувати. Але, ясна річ, ніхто нам не дозволяв. Облатки були різних барв: рожеві, зелені, білі. Ті кольорові – то для домашніх тварин із господарства, бо радістю від народження Божого Дитятка треба було поділитися з усім створінням. А ще я дуже любив – і досі люблю – червоний борщ і «вушка» з грибами. Для мене це найсмачніші страви.

Архієпископ Мечислав Мокшицький