Єпископ-номінант Віталій Кривицький відповідає на запитання журналістів (Частина друга)

(Закінчення. Початок тут)
КМЦ: Розкажіть, будь ласка, як рідне місто Одеса вплинуло на Вашу формацію.
Вплив був прямий і безпосередній (усміхається). І я пишаюся цим. Усі знають жарт про те, як ми відповідаємо, коли нас питають про національність: ми одесити.
Мені довелося служити у трьох регіонах України: в Одесі, на Житомирщині й на Львівщині. Кожен має свою специфіку, свої мовні та етнічні особливості. Для Одеси характерно, що коли поруч із тобою сидить представник іншої національної меншини (або й не меншини), то ти не відчуваєш із цього приводу жодного дискомфорту. Усі, напевно, знають одеські дворики, де мешканці – греки, українці, євреї, поляки, росіяни, болгари. Але в центрі дворика – спільний стіл, за яким увечері збираються всі місцеві мешканці. Або якщо хтось пообідав не вдома, а у сусідів-греків, то це вважалося абсолютно нормальною справою.
Тому виїзд до якихось регіонів, де на інших дивляться скоса, мовляв, той не такий, цей не такий, – це як для музиканта дисгармонія, фальшиво взятий акорд. Це, знаєте, як скрегіт пінопластом по склу – дратує, бо спільнота мого міста вчила жити інакше. У мене в класі були представники різних національностей, але на цьому ніхто й ніколи не зосереджував уваги. А на сьогодні в Одесі офіційно проживають представники 133 національностей. І це один з таких важливих моментів.
Крім того, кажуть, що Одеса – це дуже веселе місто. То і я намагаюся не втрачати марки.
КМЦ: А Київ? Ви вже відчуваєте себе киянином?
Ще раз зауважу – середовище не може не вплинути на людину. Але на запитання, чи почуваюся киянином, маю відповісти, що ще ні. Я навіть ще не прописався тут. Протягом усіх попередніх років, навіть служачи в інших місцях, я мав одеську прописку. А тепер вирішив, що маю звідти виписатися й прописатись у Києві. Для мене це дуже важливий крок.
Сам Київ значно галасливіший за Одесу. Хай Одеса й місто-мільйонник, але там відчутна певна кулуарність і родинність. Ти знаєш хто, що, де, звідки, на якому подвір’ї. У Києві трохи інакше – він більш офіціозний, родинність тут ніби прихована.
Також ніколи не думав, що буду жити за кількасот метрів від Майдану Незалежності, цього найнапруженішого місця в усій державі. І вже маю перші враження: отак відчиняєш вікно – а з Майдану відлунням доноситься скандування якесь, а за кілька годин  чутно, як Гімн України співають. Неначе напружений нерв там, за вікном. Для мене це просто як інший світ. Наприклад, одесити дуже часто жаліються, що в Одесі дуже великі затори на дорогах. Я б їм радив приїхати сюди й подивитися, що таке дорожні затори.
Проте Київ – не аж таке нове для мене місто. Коли я служив у Коростишеві, то часто приїздив до столиці у справах парафії. Тобто місто трохи знаю, але мешкати тут мені не доводилося. Тому, сподіваюся, з часом приживуся, призвичаюся.
КМЦ: Чи маєте Ви хобі?
Є такий уже майже класичний вираз, що хобі салезіян – це молодь. Справді, з молоддю проводимо стільки часу, що на хобі вже часу не залишається (усміхається).
Якщо ж серйозно, то я люблю мандрувати. Але наші подорожі часто поєднуються зі служінням для молоді. Люблю фотографувати. Мав навіть певний арсенал фотознаряддя. Та після номінації потихеньку зрозумів, що не матиму більше часу на це заняття. І довелося всі свої інструменти передати в інші руки. Це навіть стало своєрідним випробуванням – довелося відпустити багато чого, що було частиною мого дотеперішнього життя. Ось, наприклад, у день номінації я ходив кімнатою, дивився – і помітив у шафі насос для футбольного м’яча. Дуже хороший насос був. І тут з’явилось усвідомлення: навіщо тобі тепер той насос? Я й досі передивляюся свої речі – що можу, передаю співбратам, в ораторій. Бо бачу, що в інших руках воно все тепер більше добра принесе.
Проте це не означає, що хобі не буде – вони залишаться десь глибоко, можливо, у мріях.
Сайт «Credo»: Чи є у Вас якесь улюблене духовне читання – автор або книжка?
Не можу назвати якоїсь книжки, яку постійно перечитував би. Та часто звертаюся до трудів засновника нашого згромадження Дона Боско. На різних етапах життя я по-різному його відкриваю. Наприклад, півтора року тому мені довелося побувати на реколекціях у місцях праці Дона Боско, і щоразу його постать і салезіянська харизма поставали переді мною по-новому. Тоді я повертався до його творів, до біографії – уже з іншим духовним настроєм.
Важливі для мене твори Йоана від Хреста. А часом звертаюся до «Духовних вправ» Ігнатія Лойоли. Але такої одної книжки певного духовного автора, до якої повсякчас повертаюся, назвати не можу. Навіть зловив себе на думці, що той спосіб життя, який я провадив як салезіянець, сформував у мені вміння читати саме те, що потрібне саме сьогодні.
Упорядкування й підготовка до публікації – Католицький Медіа-Центр
Фото: Diocese of Odessa-Simpheropol

По темі:
Єпископ-номінант отець Віталій Кривицький SDB: «Усе віддаю Богові: або з Богом, або ніяк»
У Києві було представлено офіційний герб єпископа-номінанта Віталія Кривицького
Отець Віталій Кривицький SDB: «Нині можемо користати з їх трудів: жити у Бозі через Святі Таїнства»