Католицький Медіа-Центр Конференції римсько-католицьких єпископів в Україні
14:01 Середа 0 113
13-01-2021, 14:01

Жіноча історія античної Церкви

Продовжуємо наше знайомство з місцем жінки у Католицькій Церкві. Цього разу занурюємось у античні часи та послухаємо Отців Церкви. Крім того, отець Петро Балог ОР торкається питання дияконис та однобоких інтерпретацій біблійних текстів про жінку.  
ПЕРША ЧАСТИНА - ЖІНКА В ЦЕРКВІ. СУПЕРЕЧНОСТІ ТА ФЕМІНІСТИЧНА ТЕОЛОГІЯ

Наприкінці ІІ ст. після Р. Х. церковний письменник Тертуліан назвав жінку кімнатою диявола за те, що вона зламала печать дерева в раю і перша відійшла від заповіді Божої, а також спокусила чоловіка, який є образом Божим, і через цей її вчинок сам Син Божий мусив померти на хресті. У ІV ст. Проклос, єпископ Константинополя, писав: «Завдяки Марії всі жінки благословенні, жінка вже не носить на собі прокляття… бо ця стать перевищує хвалою навіть ангелів».

А як виглядала ситуація жінки в юдаїстичному світі? Книга Буття в описі сотворення й падіння людини змальовує Єву рівною Адамові. Пізніше, однак, Старий Завіт показує жінку як другорядну постать, а Закон має інші права для жінки, ніж для чоловіка. Але попри це, в історії Ізраїлю жінки часто зрівнювалися з чоловіками чи й перевищували їх, бо відігравали значну роль матері (Сара, Ревека, Рахиль), пророчиці (Марія, сестра Мойсея, Халда), вождя (Девора), захисниці народу (Юдита, Естер), взірця чесноти (Рут, Сусанна).

Інакше було в часи Ісуса Христа. Роль жінки зводилася до домашньої праці. Жінка народжувала дітей і дбала про господарство, не мала релігійних прав і обов’язку ходити в синагогу чи ритуально молитися. Не було в неї й публічних прав – жінка цілковито залежала від свого чоловіка[1].

Ісус Христос радикально змінює ставлення до жінки. Здається, Він свідомо ламає всі єврейські табу: говорить сам на сам із жінкою, рятує блудницю, яку піймали на гарячому, дозволяє, щоб до нього доторкнулася нечиста жінка, ба більше, наголошує, що блудниці випередять фарисеїв на дорозі до Царства Небесного. Але, на жаль, на ці революційні на той час учинки в перші віки християнства мало хто звертав увагу. Місце жінки в Церкві залишалося другорядне, але її праця для розвитку спільноти була вирішальна, і не раз жінки випереджали самих апостолів. Якщо в Церкві, в офіційних спільнотах, у парафіях роль жінки була обмежена приписами, які сформулював апостол Павло, то в малих, замкнених групах жінки часто відігравали основну роль: були пророчицями, апостолками, керівницями. Іноді такі групи були єретичні, тож із ними доводилося доктринально боротися, а цей факт спонукав ієрархів і теологів ставитися до жіночого проводу в Церкві з підозрою.

Хоча всі вважали, що жінка – слабка істота, уже в ІІ ст. з’явилося багато мучениць. Першими офіційно визнаними мученицями-християнками були Феліцита і Перпетуя, пізніше – Агнеса, Луція, Агата й інші. У давній церкві були також спільноти вдів (про них згадував іще апостол Павло), які провадили аскетичне життя й опікувалися нужденними. Згодом багато жінок сприяло наверненню своїх чоловіків, дітей, братів: наприклад, св. Моніка, мати св. Августина, чи Нонна, мати Григорія Богослова та дружина єпископа Григорія.

Доволі дискусійне питання про участь жінок у літургійній діяльності Церкви. Єпископство і священство були зарезервовані для чоловіків; випадки священиць і проповідниць відомі тільки в замкнених (єретичних) групах. Апостол Павло згадує про дияконис (Рим 16, 1.12; 1 Тим 3, 11), але досі нема певності, чи отримували жінки дияконське свячення, чи це була тільки церковна функція (і в якій сфері). Складно сказати, чи диякониси належали до духовенства, чи ні. Одні ранні тексти це підтверджують, інші заперечують. Термін «диякониса» вперше з’являється 325 р., в 19-му каноні Нікейського Собору. Але згадки про цю функцію в первісній Церкві незрозумілі: дехто навіть вважає, що дияконисами були вдови або діви, які допомагали священикам і єпископам.

Також достеменно не відомо, чим була інституція вдів. Деякі автори говорять, що брали туди навіть незаміжніх дівчат. Однак ці спільноти мали якусь церковну гідність, бо, наприклад, Оріген спочатку говорить про єпископів, далі про священиків, потім про дияконів, а зрештою про вдів[2].

У Східній Церкві дияконисам доручали асистування під час і після хрещення[3], катехизацію жінок і душпастирство серед язичниць. Грецькі «Апостольські конституції» з ІV ст. говорять про те, що дияконис призначає єпископ у присутності священиків і дияконів. Але це не означало, що вони належали до духовенства, бо ті самі «Конституції» вказують: диякониса не може ні благословити, ні виконувати інших священицьких або дияконських дій.

У Східній Церкві диякониси поступово стали майже паралельним урядом із дияконами, тож прості люди могли вважати їх духовними особами. І численні постанови церковного права повторюють, що диякониси не належать до духовенства.

У тому, що ми знаємо про дияконис, є багато лакун, і невідомо, чи вони колись будуть заповнені. Зникає ця функція приблизно в Х ст.
Деякі гностики вважали, що жінка не може спастися, бо не гідна вічного життя. У гностичному «Євангелії від Томи» описано, як Ісус веде жінку, щоб зробити її чоловіком, бо тільки та жінка, яка стане чоловіком, увійде до Царства Божого[4].

Наказ Павла, щоб жінки у храмі покривали голову, коментував, наприклад, Тертуліан. За його словами, дехто вважає, що апостол мав на думці жінок заміжніх, а не дівчат. Але покривати голову треба з огляду на звичай і природу, а не через стан, а природа як у заміжніх, так і в незаміжніх та сама – жіноча. Тому дівчинка, щойно вийде з дитячого віку, мусить покривати голову. Ця вимога стосується навіть тих жінок, які не виходять заміж – приміром, черниць[5].

Климент Олександрійський вважав, що жінка і чоловік мають рівну природу й однаково зобов’язані жити в чеснотах. Було б абсурдом, якби хтось гадав, що тільки чоловік має бути справедливий і стриманий, а жінка не мусить. Жіноча природа відрізняється від чоловічої, але чесноти зобов’язують усіх однаково. Жінкам потрібно надати право філософувати, хоча чоловіки їх у цьому й цілковито перевершують[6].

«Дидаскалія», тобто вчення апостолів, пояснює, як має поводитися жінка. Не потрібно пишно вбиратися, робити якісь особливі зачіски чи носити такі сукні й сандалі, як у жінок легкої поведінки, щоб не спокушати чоловіків і не доводити їх і себе до гріха. Виходячи на вулицю, варто прикривати лице полотном, щоб не показувати іншим своєї краси, а подобатися тільки своєму чоловікові; це також причина, чому не треба фарбуватися. Погляд має бути скерований вниз, а сукня – прикривати ціле тіло[7].

У ІІ ст. структура Церкви була пристосована до структури сім’ї. Єпископ, як говорить у посланнях св. Ігнатій Антіохійський, був учителем і отцем, якому все мало підпорядковуватися. Жінки могли навчати релігії, але тільки так, як у сім’ї: дітей, а не чоловіків. Деякі християнські письменники вважали, що погани висміяли б християн, якби жінки мали в Церкві керівні функції. Зрештою, як іноді зазначають сучасні християнські автори, люди нашого часу, які живуть у демократичному світі, теж, буває, сміються, але вже з того, що жінок не допускають до церковних посад.

Роль жінок у поширенні християнства в перші віки, за свідченнями Отців, була значна. Св. Ігнатій Антіохійський у посланнях до Смирни й до Полікарпа звертався до християнських сімей як із чоловіками, так і з жінками на чолі. Жінки в І-ІІ ст. мусили бути доволі активні, бо в різних текстах їм регулярно нагадували триматися суспільного порядку[8]. У мішаних подружжях найчастіше чоловік був поганином, а жінка – християнкою, тож можна припустити, що жінки перші приймали християнство.

Християнські автори, наприклад, Тертуліан чи св. Кипріян деколи згадують про освічених жінок-християнок. «Акти мучеників» наводять багато прикладів мучеництва жінок, дивуючись, що такі слабі фізично створіння так мужньо віддають життя за Христа.

Джерела з ІІ і ІІІ ст. часто згадують, що дружини високопосадовців імперії були християнками. Щоправда, з цих джерел також відомо, що жінки були більш піддатні на впливи єресі чи гнози, а приєднавшись до якоїсь секти, доволі активно служили їй, зокрема навчаючи та хрестячи. Також варто зазначити, що більша готовність жінок, ніж чоловіків, прийняти християнство пов’язана як із сильнішою схильністю жінок до релігії, так і з тим, що вони не були залучені в політику й суспільні справи.

Теоретично Отці Церкви говорять про рівність чоловіка і жінки й навіть про рівність чоловічої та жіночої природ[9]. Але про рівноправ’я жінок у суспільному чи релігійному житті вони не висловлюються. Там, де щойно йшлося про рівність природи, могла бути підкреслена першість і вищість чоловіка[10]. Християнські автори, як і античні філософи, приписували жінці певні риси характеру, наприклад, релігійну й моральну слабкість (Оріген), які робили її особою залежною та слабшою. Деякі Отці, йдучи за античними філософами, зокрема за Арістотелем, ділять риси характеру на «чоловічі» й «жіночі», підпорядковуючи «жіночі» «чоловічим». Але залишається запитання, наскільки цей теоретичний поділ відповідав фактичній суспільній ситуації й відбивав брак рівноправності жінок.

У первісній Церкві жінок трактували нарівні з чоловіками принаймні в одному вимірі: у сфері отримання дарів Святого Духа, а конкретно – дару пророцтва. Удома жінки незгірш за чоловіків керували молитвою, настановами чи іншою релігійною діяльністю, але, здається, цей звичай утримувався тільки в перших поколіннях християн, до ІІ ст. Свідчення про активну релігійну участь жінок поза власним домом стосуються тільки гностичних спільнот чи окремих християнських сект, але трапляються дуже рідко, якщо йдеться про Католицьку Церкву. Жінкам деколи дозволяли співати на Літургії, але не всім це подобалося: наприклад Євсевій Кесарійський у «Церковній історії» називає це зловживанням[11]. У зв’язку з тим, що багато жінок належало до різних сект, де вони деколи обіймали високі посади, церковна влада не хотіла, щоб жінки, схильні, на її думку, до єресі, мали якусь владу в Церкві. Тому, як пише Євсевій Кесарійський, в середині ІІІ ст. в латинській Церкві жінок уже не допускали ні до яких посад[12].

Але не тільки схильність до єресі чи сектантства була причиною усунення жінок від деяких функцій у Церкві. Ця проблема доволі складна, тому окремо треба дивитися на відсутність жінок в ієрархії Церкви, тобто брак жіночих свячень, інакше оцінювати заборону навчати в Церкві, а ще інакше – існування, а потім занепад уряду дияконис.

Роль жінки в Церкві розглядали філософи й теологи, підходячи до цієї теми чи з негативним, чи з позитивним баченням.

Часто вважають, що християнство додало до суспільної нерівності жінок ще й релігійну[13], усуваючи їх від церковних функцій, особливо проповідницької та священицької. Отці Церкви нерідко з підозрою ставилися до жінок.

Антифеміністично налаштований античний світ[14] дотримувався погляду, що жінка – це істота слабка: фізично, морально, інтелектуально – й непридатна до того, щоб обіймати відповідальні посади. З цього виростала погорда до жінок. Але треба пам’ятати, що свідчення, збережені в літературних творах, не завжди збігалися з фактичною ситуацією. Християнський антифемінізм виростав, крім греко-римських впливів, із юдейської культури та з вузького тлумачення книги Буття, особливо гріхопадіння Адама і Єви.

У філософії доводили слабкість жінки: чоловік – це розум, жінка – чуттєвість. Цю слабкість і нижчий рівень обґрунтовували також текстами Нового Завіту: Христос покликав чоловіків до апостольства й учнівства і тільки їм довірив у Церкві владу бути священиками, керувати й навчати. Св. Павло забороняв жінкам говорити в церкві й наказував коритися своїм чоловікам. Це показує, наскільки інтерпретація Отців була однобічна й неуважна до контексту. Крім біблійних і психологічних аргументів, були ще історичні, про які вже йшлося: що жінки брали доволі вагому участь у виникненні й поширенні єресей, а це ще раз потверджувало, що жінка, за висловом Тертуліана, це «кімната диявола».

З іншого боку, є думка, що християнство дало натхнення для рівноправ’я статей. Те, що жінкам забороняли навчати на зібраннях, означає, що вони навчали – і доволі інтенсивно, якщо аж треба було встановлювати радикальні обмеження.

Завжди, читаючи Отців Церкви чи інших церковних авторів, зустрічаємося з антиноміями, протиставними текстами. Для одних християнство сприяло поневоленню та приниженню жінки, для інших – повернуло їй гідність і спонукало до розвитку. В Отців Церкви можна знайти все, як позитивне, так і негативне, але часто кожен читає те, що хоче прочитати. Причин таких розбіжностей у творах ранньохристиянських письменників кілька. По-перше, йдеться про людей, у яких були різні виховання й життєві середовища, упередження чи ідеологічні принципи. По-друге, досліджуючи джерела, треба відрізняти тексти історичні від теологічних, античні від сучасних, зважати на автора й дивитися на цілість і на контекст. По-третє, аналіз будь-яких наукових творів вимагає об’єктивності, принципової в кожній науці, та, на жаль, іноді феміністичні теологи підходять до патристичних творів з емоційним запалом.

Античний антифемінізм був доволі сильний, і в творах Отців Церкви через нього буває складно пробитися, проте й позитивне ставлення до жінок у них помітне. Основним біблійним текстом у цій справі знову була книга Буття. Але тепер Єву-грішницю порівнювали з Марією. Через Єву з’явився гріх, через Марію – спасіння; Єва була матір’ю людства, Марія стала матір’ю нового людства. Марію вважали посередницею і взірцем. Не можна зрозуміти християнського погляду на жінку в ранній Церкві, не покликаючись на Матір Божу.

На жаль, навіть великі християнські автори деколи інтерпретували Біблію однобоко. Наприклад, особливу увагу звертали на Перше послання апостола Павла до коринтян, де наказано, щоб жінка в церкві мовчала (1 Кор 14, 33-35), чи на уривки, які говорять про залежність жінки від чоловіка, не зауважуючи іншого фрагменту, в якому Павло виразно вказує на рівність жінки й чоловіка (Гал 3, 27-28).

Пізніше, від ІV ст., а особливо після Ефеського Собору 431 р., виникає нова тема: прославлення Марії. Мати Божа стає прикладом для посвячених Богу дів як Та, Яка відкупила провину жінки; взірцем для черниць, ченців і, врешті, для всіх людей.

Деякі дослідники патристики доволі серйозно трактують пікантні фрагменти про слабкість чи глупоту жінок, вважаючи їх щиро висловленою позицією чи навіть офіційним ставленням Церкви. Проте вони зовсім не зважають на літературні жанри, а відомо, що в описах жінок християнські автори, з яких більшість мала класичну освіту, використовували греко-римські елементи. Варто також пам’ятати, що патристичну літературу, зокрема й місця про жінок, писали чоловіки. Отже, досліджуючи джерела, обов’язково треба проводити історичний, теологічний і літературний аналіз.

Патристична теологія, хоча і підкреслювала підлеглість жінки чоловікові, однак підтверджувала їхню рівність. Уже апостол Павло писав: «Всі бо ви, що у Христа хрестилися, у Христа одягнулися. Нема юдея, ані грека, нема невільника ні вільного, немає ні чоловіка ані жінки, бо всі ви одно у Христі Ісусі» (Гал 3, 27-28). Якщо в юдаїзмі блудниця мала більший гріх, ніж той, що до неї йшов, то Отці Церкви наголошують, що в перелюбі чоловік і жінка однаково відповідальні й винні, кожне з них так само грішить. Рівність була й щодо святості: нема святості чоловічої і жіночої, є одна модель для обох.

Слабкість жінки, писали Отці, може бути й причиною її сили. Св. Кирило Олександрійський, цитуючи фрагмент із Послання апостола Павла до Римлян: «Де збільшився гріх, там перевершила ласка» (Рим 5:20), – стверджує, що саме жінці, служниці смерті, випало проголошувати Євангеліє спасіння[15].

Отож, ситуація жінки в ранньому християнстві не вкрай трагічна – але її можна такою зобразити, підбираючи окремі антифеміністичні тексти. Та злість чи яскраві емоції в тих текстах свідчать тільки про те, що сильна половина людства серйозно була занепокоєна постійною активністю й динамічністю слабких доньок Єви.

Більше текстів знайдете у книзі "Віра шукає розуміння"

Зображення: Pinterest

[1]Для ілюстрації ставлення до жінок на близькосхідних теренах у часи Христа – уривок із молитви з тої епохи: «Благословен Ти, Господи, Який учинив єси, що я не народився язичником, що я не народився підлим, що я не народився жінкою».

[2]Оріген, «Про молитву».

[3]Причина полягала в тому, що кандидати до хрещення, перш ніж увійти у воду, зовсім роздягалися, а потім їх намащували олією. Тож асистувати жінкам єпископи доручали дияконисам.

[4] «Євангеліє від Томи», 114.

[5]Тертуліан, «Про молитву», 21-22.

[6]Климент Олександрійський, «Стромата», ІV, 59.

[7]«Дидаскалія», ІІІ.

[8]Наприклад, Послання до Церкви в Коринті св. Папи Климента І.

[9]Климент Александрійський, «Стромата», ІV, 59, та численні інші Отці, бо рівність природи виникає для них зі створення кожної людини на образ і подобу Божу.

[10]Напр.: Климент Александрійський, «Стромата», ІІ, 143.

[11]«Церковна історія», VІІ, 30, 10.

[12]Там само, VІІ, 43, 11.

[13]Особливо це стосується Послань апостола Павла.

[14]Тобто юдейське та греко-римське суспільства.

[15]Кирило Олександрійський має на увазі Марію Магдалину після Воскресіння Ісуса Христа.
Українська аналітика 17:00 Понеділок 0 172 Символізм і магія датації «Скоро вже Різдво Христове», або «скоро вже День народження». Так ми звикли говорити про ці важливі дати, чи про будь-які дати, які святкуються у якісь визначені дні. Приходить Новий рік – це означає, що скоро мине щось старе, а настане нове. Побажання, надії, очікування, радість. Магія дат вводить нас у світ казки, відриває нас на певен час від турбот сьогодення, від реальності, від щоденної рутини. Принаймні, повинна відірвати. Прагнемо тоді поринути в інший світ, і бажаємо собі чи іншим кращого життя, іншої реальності.