Жінка в Церкві. Суперечності та феміністична теологія

Суперечності

Католицька Церква на Другому Ватиканському Соборі привітала як знак часу суспільний внесок жінок і закликала до збільшення ролі жінки в Церкві, не конкретизуючи, щоправда, як саме й наскільки.

Деякі євангельські й англіканські спільноти, стоячи на ґрунті цілковитої рівності жінок і чоловіків – не тільки перед Богом, а й у суспільстві – приймають внесок жінок у Церкві аж до священства та єпископства. В інших протестантських церквах священство жінок залишається наразі питанням дискусійним. З іншого боку, традиціоналісти[1] вважають, що місце жінки передовсім у сім’ї та що потрібно зважати не так на благо жінки, як на благо сім’ї. У суспільстві, отже, завдання жінок мусять орієнтуватися на сім’ю й дітей, а самі вони покликані завжди підлягати чоловікам і бути їм помічницями.

Учительський уряд Католицької Церкви, висловлюючись щодо статусу й місця жінок у Церкві й суспільстві, намагається триматися золотої середини. Він схвально сприймає вклад жінок у суспільне життя, вказуючи також, що необхідно цінувати роль матері в сім’ї й надавати відповідну допомогу та права, щоб цю роль можна було узгоджувати з працею поза домом[2]. Щодо священства, то Церква вважає уряд, пов’язаний зі свяченнями, призначеним тільки для чоловіків. Канонічне право також резервує тільки для чоловіків уряд диякона, субдиякона чи навіть лектора (читця). Жінкам же сьогодні доступні богословська освіта, можливість отримати всі наукові ступені й викладання теології: від шкільної катехитики до лекцій в інститутах, університетах чи духовних семінаріях. Отже, на практиці вклад жінки в життя Церкви пішов у бік повного доступу до навчання й викладання у сфері богослов’я та пов’язаних із ним наук.

Феміністична теологія звертає увагу на те, що все Об’явлення передане через форми культури й мови, типові для патріархального суспільства[3]. Бога названо Отцем, а не Отцем і Матір’ю, хоча відомо, що Бог не має статі. Біблія, особливо в поетичних книгах, показує жінку як залежну від чоловіка, а часто і як спокусу чи небезпеку для віри й моральності. Патріархальна культура, як вважає феміністична теологія, виразилась у перекладанні на жінку провини за первородний гріх. У Новому Завіті знову видно патріархальні прояви: апостол Петро, наприклад, тільки жінкам наказує покривати голову в храмі, мовчати в церкві (тобто не проповідувати), а вдома вчитися від чоловіків і бути їм підлеглими. Але є різниця між приписами, зумовленими культурою тих часів, і суттєвим теологічним переданням. Бог сотворив на свій образ і подобу як чоловіка, так і жінку, а ставлення Христа до жінок значно відрізнялося від заведеного в тодішньому юдаїзмі. Ісус не цілковито піддався впливам патріархальної культури; хоча Він у цій культурі народився, жив і діяв, однак переходив її межі. Є чимало прикладів: розмова Ісуса з самарянкою – на той час це було неймовірне; жінки-учениці Ісуса, які ходили за Ним і слухали Його; після воскресіння Ісус спочатку показався жінкам, і тому жінки були першими свідками та проповідниками Воскресіння Христового. Далі, апостол Павло вітає жінок, які працювали разом із ним, проголошуючи Євангеліє, і називає їх дияконисами. Деякі феміністичні теологи вважають, що апостол Павло говорив навіть про жінок-дияконів у Першому посланні до Тимотея (3, 8-13), але щодо цього нема певності.

У Середньовіччі, як вважає феміністична теологія, розвиток ієрархічної структури й богослов’я рухався в бік дедалі більшого обмеження ролі та свободи жінки в церковній спільноті. Жінки в той час могли нормально навчатися хіба в монастирях, як черниці.

Деякі радикальні феміністичні теологи, які називають себе теологами визволення, вважають, що дискримінація жінок і їхнє підпорядкування чоловікам – це перший наслідок первородного гріха. Проте Церква покликана захищати бідних і дискримінованих, тож варто визнати рівність статей щодо здатності виконувати служіння й отримувати церковні уряди. Багато теологів визволення підтримує священство жінок, але водночас вважає, що Церкві до цього усвідомлення потрібно дозріти. А для цього, на їх думку, треба наново уважно переглянути Святе Письмо, щоб відділити написане під впливом патріархального середовища від самого Божого Об’явлення.

Традиціоналісти (лефевристи) переконані, що Другий Ватиканський Собор пішов дуже далеко щодо надання голосу мирянам і рівноправ’я жінок. На їхню думку, жінка рівна перед Богом у можливості бути святою, але через свою природу мусить бути матір’ю й підвладною в сім’ї. Це природа, а не наслідок первородного гріха робить жінку залежною та відводить їй роль народжувати дітей, виховувати їх і дбати про дім. Традиціоналісти вважають, що внаслідок рівноправності жінка перестане бути жінкою, а сім’я розпадеться[4].

Католицька Церва розглядає спільноту Церкви як люд Божий, який вірує у Христа і в якому вже нема чоловіка і жінки, а всі стали одним у Христі. Цей люд має ієрархічну структуру, в якій єпископи і священики покликані служити всій спільноті вірних. Таку роль, як вважає Папа Йоан Павло ІІ, Ісус Христос доручив тільки чоловікам; вони були апостолами, старшими та єпископами. Тому резервація священства лише для чоловіків – це воля Христа, воля Божа, і не можна цієї служби домагатися на підставі суспільної рівності. Але потрібно також наново осмислити участь жінок у вчительстві й роботі Церкви, більше цінувати їх у житті церковної спільноти. Католицька Церква й надалі наполягає на повазі до цноти, як чоловічої, так і жіночої, і на особливій пошані до ролі матері. Якщо теологія визволення приділяє більшу увагу Марії Магдалині й Марії з Витанії як ученицям Христа, то Католицька Церква в ученні підкреслює роль Марії, Матері Ісуса, Учительки віри. Позицію Церкви можна коротко окреслити як цінування жінки в сім’ї й визнання рівної важливості праці вдома й поза домом, як підтримку права жінки на повний розвиток особистості, на обрання професії та працю за нею, як схвалення жіночої присутності в житті церковної спільноти на тому рівні, який окреслений для мирян, чоловіків і жінок.

Феміністична теологія

Папа Йоан XXIII серед знаків часу для Церкви згадував так зване «жіноче питання»[5]. Другий Ватиканський Собор звернувся до ситуації жінок в основному в Пастирській конституції про Церкву в сучасному світі «Gaudium et spes». Після Собору жінкам дозволили вповні вивчати та (хоча спершу це було суто теоретично) викладати теологію. Були видані документи Церкви, присвячені жінкам[6]. Це доволі вагомі кроки, якщо усвідомити, що дотеперішню теологічну думку, хоч і доволі розмаїту, об’єднує одна риса: це витвір майже самих чоловіків.

Як вважають феміністичні теологи, Церква зазвичай сприймає другорядну позицію жінки як звичайну та природну, теологічно виправдовуючи й доводячи її як прояв волі Божої щодо створіння. Проте належить відрізняти спасительну суть Доброї Новини від патріархальних деформацій християнства.

Феміністична теологія неодмінно хотіла знайти нові інтерпретаційні принципи, щоб очистити Святе Письмо і Традицію від слідів патріархальної культури, у якій вони виникли. Вона ставить питання про можливість чи навіть обов’язок використовувати для опису безконечної Таємниці Бога також жіночі образи й символіку. На думку феміністичних теологів, позиція жінки в Церкві залежить від відповіді на таке запитання: чи гідна жінка бути посередницею в передаванні того, що святе, того, що походить від Бога?

Що таке фемінізм для феміністичних теологів? Це не ненависть до чоловіків і не приписування кожному з них особистої провини за чинний суспільний лад. На відміну від фемінізму «першої хвилі», що панував наприкінці XIX – на початку ХХ ст. і прагнув досягти рівноправ’я, наслідуючи чоловіків, яких вважали ніби «нормою» людини, сучасний фемінізм шукає мети визволення, прагне переоцінки цінностей у суспільстві, де домінують чоловіки, і створення нових цінностей. Сьогодні феміністки хочуть не уподібнюватися до чоловіків, а зберегти відмінність жінок і їхню унікальність; вони домагаються визнання, що ця унікальність не гірша за чоловічу, а взаємодоповнювальна з нею та рівноправна. Отже, феміністична теологія – це реакція на дотеперішню андроцентричну[7] теологію.

Феміністичні теологи борються зі стереотипами. Перший, на їхню думку, полягає в тому, що християнство цілковито визнало гідність жінки й дало їй повну свободу та можливість розвитку. Тексти багатьох Отців Церкви і теологів, написані впродовж двох тисяч років християнства, підштовхують до зовсім протилежних висновків. Навіть Біблія, яку, зрештою, писали самі чоловіки, має виразні сліди патріархального середовища, де виникла. Феміністичні теологи відкрили в Біблії «тексти терору», андроцентричні й ворожі до жінок. Вірячи, що Бог справедливий і хоче спасти всіх людей, деякі з цих теологів вважають, що скрізь, де в Біблії гнітять жінок, не може бути мови про об’явлену та спасительну дію Бога. Вони по-новому дивляться на особу Ісуса Христа, особливо на Його ставлення до жінок як осіб: Він-бо завжди провадив із ними діалог, тоді як для чоловіка тієї культури публічно розмовляти з жінкою як рівний із рівною було неприпустимо, навіть принизливо. На їхню думку, важливі тексти Святого Письма, які стосуються жінок, часто замовчують. Наприклад, усі знають слова Петра: «Ти – Христос, Бога живого син» (Мт 16, 16), – але мало хто пам’ятає, що такі самі слова сказала Марта, сестра Лазаря (Йн 11, 27). Жінки, на відміну від майже всіх чоловіків, до кінця залишилися біля розіп’ятого Христа, а також були першими свідками Воскресіння та вістунками цієї радісної новини. Марію Магдалину, яка перша розмовляла з воскреслим Ісусом Христом, деякі Отці Церкви називали «апостолкою апостолів»[8].

Феміністичні теологи критикують чоловічу мову й символіку, якою послуговуються в Біблії й теологічних творах для вираження таємниці Бога. Адже з теологічної точки зору Бог перебуває поза людською статтю, Він ні чоловік, ані жінка. У Новому Завіті є 170 місць, де Бога називають Отцем, тоді як у Старому Завіті їх лише 11; тому феміністичні теологи вважають Новий Завіт більш маскуліністичним[9]. У християнській символіці образ Бога не просто чоловічий, а навіть патріархальний, з чого виросли певність щодо вищості чоловіків над жінками та жіноче підпорядкування. Тому деякі феміністичні дослідники зосередилися на тому, щоб показати жіночі образи Бога, які є у Святому Письмі. Біблія, наприклад, говорить про Бога, який народжує (Іс 42, 14; Втор 32, 18), годує, як мати (Іс 49, 15, Чис 11, 11-13, Пс 131, 1-2, Ос 11, 4), порівнює Його з господинею (Пс 123, 2, Лк 15, 8-10), з ведмедицею (Ос 13, 8), орлицею (Втор 32, 11), квочкою (Мт 23, 37, Лк 13, 34) й іншими жіночими образами. У феміністичній теології не йдеться про зміну граматичного роду слова «Бог» (як цього вимагають радикальні представники напряму), а про зміну мислення про Нього, адже Бог – це не тільки суворий Отець, а й – і передовсім – сама Любов[10].

Ця теологія ставить також доволі спірне запитання: чому жінки не можуть бути священиками? На нього по-різному дивляться в окремих Церквах і спільнотах. Католицька Церква, як і Православна, стоїть на позиції недопущення жінок до священицьких свячень. Декларація «Interinsigniores», яку Конгрегацією віровчення видала 1976 р., обґрунтовує це тисячолітньою традицією та необхідністю природної подібності між Христом і особою, яка Його представляє. Феміністичні теологи звертають увагу на те, що в офіційній аргументації чоловічу стать історичного Ісуса поширюють на понадісторичного й одвічного Христа – Сина Божого. З теологічної точки зору істотна, однак, людськість Ісуса, а не Його стать. У Новому Завіті Христос тільки тричі названий чоловіком (ὁἀνήρ), а майже завжди – людиною (ὁ ἄνθρωπος). На Нікейському Соборі 325 р. уклали Символ віри, у якому йдеться про те, що «Бог став людиною» («очоловічився»), а не про те, що він став чоловіком, бо перша правда важливіша. Звертають також увагу на визначення Отців Церкви: «Що не було прийняте, те не було відкуплене». Христос же, ставши людиною, відкупив усіх людей – якби важливіша була Його стать, то Він відкупив би тільки чоловіків. Феміністки запитують: чи недопускання жінок до священства через стать не рівнозначне запереченню їхньої участі у відкупленні?
У християнській антропології феміністичні богослови критикують дотеперішнє традиційне вчення про жінку, яке обґрунтовувало її підлеглість чоловікові. Таке мислення, на думку феміністок, має початок уже в теології апостола Павла. Він говорив про два приводи, чому жінка має бути слухняна чоловікові: Єва була сотворена після Адама, а також перша згрішила. Августин і Тома Аквінський також андроцентрично бачили позицію жінки у світі: вона існує для чоловіка, стоїть на другому місці, більше відповідальна за первородний гріх, хоча також бере участь у Христовому відкупленні.

І ще два запитання, які цей теологічний напрям ставить християнській антропології: чи можна створювати образ жінки, спираючись тільки на взірець Марії? Чи можна створювати образ жінки, спираючись тільки на взірець матері?

Для опису взаємин чоловіка й жінки феміністичні богослови пропонують модель взаємного доповнення: кожна стать має свої характерні риси й потребує іншої, щоб дійти до людської повноти. Але тут є дві небезпеки. Перша полягає в максимальному підкреслюванні відмінностей між чоловіком і жінкою, з якого випливає, що жінка – це тільки діва й мати і за це їй належить пошана й подяка (чоловікам такий образ зазвичай подобається). А друга – в тому, що відмінності жінок в очах чоловіків стають ніби доповненням чоловічих рис. У жінках підкреслюють природність: материнське піклування, ніжність, практичність – і тому біологія стає долею, призначенням жінки, а її роль зводиться до материнства. «Чоловічі» ж риси (раціональність, агресивність, конкурентність) належать до публічного життя, їх сприймають як вищі. Феміністки вважають, що поділ цінностей на чоловічі й жіночі призводить до викривлення як чоловіків, так і жінок, бо такі цінності має кожна людина.

Творячи антропологію, теологи цього напряму за основу беруть не розбіжності, а те, що спільне в обох статей. Вони стараються показати в чоловіків «жіночі» риси, а в жінок – «чоловічі». Цим вони не заперечують полярності, тобто протилежності, між чоловіком і жінкою, а хочуть показати, що така полярність існує вже в кожній окремій особі.

Далі буде... 

Зображення: Jules Breton, Young woman praying in church, 1854.

Більше цікавої інформації можна знайти у книзі "Віра шукає розуміння". 



[1]Консервативний рух, який не визнав постанов Другого Ватиканського Собору й відокремився від Римської Церкви; засновник – французький архієпископ Марсель Лефебр.

[2]У Бельгії, наприклад, у декретну відпустку може як мати, так і батько, а можна її поділити: половину – для матері, половину – для батька; щось схоже є в Португалії, країнах Скандинавії, Польщі та ін.

[3]Від грецького «pater» – «батько, чоловік»; патріархат – соціальна система, де головну роль виконують чоловіки, які в усьому домінують над жінками.

[4]Здається, що багато чоловіків тихо мріє про саме такий, традиційний лад у сім’ї й у світі. Нові партнерські стосунки в сім’ї змусять не тільки жінок, а й чоловіків докладати більших зусиль як на роботі, так і вдома.

[5]Енцикліка «Pacem in terris», 1963.

[6]Декларація Конгрегації віровчення «Interinsigniores», 1976; Апостольський лист Йоана Павла ІІ «Mulierisdignitatem», 1988.

[7]Від грецького «aner» – «чоловік». Андроцентричній («чоловічій») теології протиставляють феміністичну («жіночу») теологія.

[8]Рабан Мавр, «Життя святої Марії Магдалини» ХVІІ; Тома Аквінський, «Об’яснення Євангелії від Івана», с.: ХХ, L.: III, 6.

[9]Від латинського «masculinus» – «чоловічий», на відміну від «femininus» – «жіночий».

[10]Цікаво, що слово «любов» у більшості мов – жіночого роду.