Чотири ночі нашого спасіння: Ніч відкуплення

Ніч, коли воскрес Христос, є найважливішою в історії людства, адже поєднує у собі і виникнення Нової людини, і досвід живої віри та звільнення від рабства гріха. Проте годі шукати про неї згадку на сторінках Святого Писання, натомість там досить добре описана інша ніч, коли Христос наодинці молився у Гетсиманії. Можливо, тому, що на Пасху маємо насправді не три дні, а одну ніч, яка розпочалася у Великий Четвер і закінчилася Світанком Великодньої Неділі? Ніч, коли торжествувало Зло і ми вбили Бога?

Ця ніч починається з молитви і очищення наших думок та хибних уявлень, що учень Христа має досягати успіху, слави, достатку… «Отче, якщо хочеш, віддали від мене цю Чашу, але нехай не моя, але твоя буде воля. Тоді з’явився йому ангел і підкріплював Його» (Мт 22, 42-43). Неправда, що Ісус не боявся, але Він не дозволяв, щоб Його страх смерті керував Його діями, ставав між ним та Його Отцем. Цей страх був, немов отрута, і чим більше ми намагаємося триматися за життя і тікати від нього, тим швидше він нас паралізує… Але втім ця фобія містить у собі протиотруту, варто лише  подивитися своїм страхам у вічі і пролити на них світло Божого Слова. Вони відразу втратять свою силу і стануть лише нашою тінню, яка завжди буде з нами, але пануватиме лише уночі, коли ховатимемося від Христа – Сонця Справедливості.

Не варто забувати, що Гетсиманія – це час особливої присутності Бога, коли вже нічого нас не відволікає від Його любові. Коли ми, немов у Едемському Саду, голі, без титулів, грошей чи афектів, такі, які є: грішні, невірні і боязкі. Тоді ми або тікаємо від себе самих у насолоду, гріхи, залежність, або звертаємося до Бога з благанням нас спасти… Очищення – це процес, коли відпадає мертва плоть нашого життя і залишається та, яку ще можливо вилікувати, частина душі, котра ще болить, а отже, відчуває і може любити.

Ніч – це час дії Бога, але сатана теж не спить, і ми в цей час найбільше відчуваємо тяготи життя, біль та страждання. І тоді диявол пропонує light-варіант існування – життя без хреста, тобто без любові. Диявол говорить, що наша історія немає сенсу, хрест є насмішкою Бога, а наше народження є випадковістю чи навіть помилкою. Тоді легко стати Юдою, котрий іде своє дорогою, або Варравою, який вершить власну справедливість і сам намагається бути для себе месією. Натомість вибір Ісуса Христа – це шлях на Голгофу, прийняття власного хреста та відповідь добра на всю абсурдність зла цього світу. На цій дорозі Він ніколи не буде сам, хоча спочатку видавалося, що Отець Його покинув, сонце зникло і на землю спустилася темрява. Але темрява буває не лише тоді, коли немає світла, а й тоді, коли Його забагато, коли ми відчуваємо себе самотніми, а Бог далеко, але і тоді, коли Він, немов наш коханий закриває очі своїми долонями. Без цього досвіду смерті неможливо зрозуміти воскресіння, адже найтемніша ніч в історії Церкви стала найбільшим днем, що настав, аби вже ніколи не закінчитися. Важко уявити собі стан Апостолів у ніч Воскресіння, коли субота минала,а вони розуміли, що євреї після їхнього Учителя прийдуть і по них. Напевно, вже тоді, на відміну від Гетсиманії, вже ніхто не спав, а з зачиненими дверима, як у вимушеній самоізоляції,учні думали про своє майбутнє, планували втечу чи уявляли власну смерть. Проте Бог завжди приходить тоді, коли вже вмирає надія на себе та свої сили, щоб людина не приписала власну перемогу собі чи збігові обставин. Адже можна стати свідками дій самого Бога, але так і не повірити у Нього. Перешкодою стане, перш за все, власне Я,котре не захоче поступитися місцем Всевишньому і довірити Йому своє життя. І тоді те, що вважаємо найміцнішим у собі, стане перешкодою на шляху до нашого вічного щастя.

Так, це правда, що камінь нашого егоїзму, гріхів і гордині від гробниці ми не здатні самостійно відсунути, а мертве тіло та душу не в змозі повернути до життя. Але те, що неможливо для людини, під силу Богові.

«А дня першого в тижні, рано-вранці, як ще темно було, прийшла Марія Магдалина до гробу, та й бачить, що камінь від гробу відвалений. Тож біжить вона та й прибуває до Симона Петра та до другого учня, що Ісус його любив, та й каже до них: Взяли Господа з гробу, і ми не знаємо, де поклали Його! Тоді вийшов Петро й другий учень, і до гробу пішли. Вони ж бігли обидва укупі, але другий той учень попереду біг, хутчіш від Петра, і перший до гробу прибув. І, нахилившися, бачить лежить плащаниця... Але він не ввійшов. Прибуває і Симон Петро, що слідком за ним біг, і входить до гробу, і плащаницю оглядає, що лежала. І хустка, що була на Його голові, лежить не з плащаницею, але осторонь, згорнена в іншому місці... Тоді ж увійшов й інший учень, що перший до гробу прибув, і побачив, і ввірував» (Йн 20,1-8).

Ці троє учнів Христа мені нагадують три чесноти: надію, віру і любов. Марія Магдалина сподівалася хоча б іще раз ще побачити свого Вчителя, і ця надія спрямувала її до гробниці, а не панікувати разом з іншими апостолами за зачиненими дверима. Саме надія дозволила їй побачити велич Воскреслого Христа і засвідчити те, що не мало ще підтверджень. З Євангелії бачимо, що Петро, котрий був символом віри, і Йоан, образ любові, біжать разом до гробу, але любов до Господа змушує їх прискоритися. Проте Йоан випереджає Петра. Однак віра першою входить у таємницю пустого гробу, і лише тоді любов отримує підтвердження Воскреслого Господа. А св. Йоан, що палко любив, почав вірити. Христос воскрес не завдяки нашій вірі, любові та надії. Попри нашу неміч Він дає нам силу любити, вірити і сподіватися.
 
День вже настав і світло правди засіяло, тільки ти, можливо, ще й досі під владою власних гріхів і не хочеш через зачинені двері свого серця впустити у темряву Живого Господа, щоб разом із Ним вийти звідти назустріч обіймам Милосердного Отця. Але на те і приходить Пасха, щоб показати перемогу Бога, який має змінить життя, а там, де була смерть, знову заквітне нове життя.

Олександр Бучковський

* - примітка редактора. 

Зображення: KarmeliciBosi.pl