Чому ми поминаємо померлих?

З самого початку існування, визнаючи сопричастя всього містичного Тіла Христа, «Церква мандрівників з великим благоговінням шанувала пам'ять покійних, і, бо свята і благочестива думка молитися за померлих, щоб вони звільнилися від гріха (пор. 2 Мак 12,45), вона підносить за них заупокійні молитви». Насамперед це заупокійна Літургія. Євхаристійну жертву приносять за покійних для того, щоб через сопричастя всіх членів Тіла Христового одні отримували духовну допомогу, а інші – розраду в надії. Християнські літургійні молитви за померлих, що беруть початок із найдавніших часів, свідчать про віру в те, що есхатологічна Євхаристійна трапеза і є істинний християнський 'refrigerium', що можна витлумачити як «місце прохолоди і спочинку».

У різні епохи й відповідно до різної культурної та обрядової сприйнятливості сформувалася традиція специфічних днів, коли особливо проявляється молитовна пам'ять про покійних у Христі. Церква приносить євхаристійну жертву за покійних не тільки з нагоди поховання, а й на третій, сьомий і тридцятий дні, а також у річницю смерті. 2 листопада Церква завжди служить Месу за всіх покійних вірних, за них же підносяться молитви в Літургії годин.

Але і щодня як на Месі, так і на вечірні Церква молиться за спочилих, щоб Господь упокоїв їх у Своєму світлі, мирі та блаженстві. Так, Друга євхаристійна молитва говорить: «Пам’ятай також про наших померлих братів і сестер, що заснули з надією воскресіння, та про всіх, що в Твоїй благодаті відійшли з цього світу. Приведи їх до світла Твого обличчя».

Звідки ж узялися саме третій, сьомий, тридцятий дні і річниця? Ці часи згадані в найдавніших літургійних книгах, наприклад, у Гелазіанському сакраментарії, датованому часом до VIII століття, який містить іще раніші літургійні тексти Римського обряду. У них запропоновано звершувати пам'ять про померлого на третій і сьомий день і в річницю смерті. Помісні Церкви знали й інші встановлені дні для поминання покійних, про що свідчить, наприклад, похвальне слово святого Амвросія, вимовлене на сороковий день після смерті імператора Феодосія. Він каже, що одні дотримуються третього та тридцятого днів дні, а інші – сьомого й сорокового.

За Апостольськими постановами (IV століття), на Сході зазвичай поминали покійного на третій, дев'ятий і сороковий день з моменту смерті. В основу такого хронологічного порядку, який походить від вавилонських астрологічних концепцій, лягло переконання, що душа блукає біля тіла покійного протягом трьох або дев'яти днів після смерті, поступово віддаляючись від нього аж до сорокового дня, коли нарешті відходить до своєї остаточної долі. Такі ідеї проникли в грецькі і римські язичницькі звичаї. Так, римляни приносили похоронні пожертвування на дев'ятий день (новендіале).

У християнському Римі і в християнській Африці традиційними днями поминання стали третій, сьомий і тридцятий. Ця традиція ґрунтувалася на Святому Письмі. Ісус воскрес із гробу на третій день. У Старому Завіті є згадка про певні днями поминання: траур Йосифа за покійним батьком становив сім днів (див. Бут 50). У книзі Сираха теж згадано про звичай плакати над покійним сім днів (Сир 22). Число сім пов'язане з суботнім відпочинком, який символізує також упокоєння тих, що відійшли в інший світ (про це є згадки у святого Августина); Аарона і Мойсея народ оплакував тридцять днів. Саме навколо цих біблійних згадок утворилася літургійна традиція поминання покійних, причому для різних категорій покійних були встановлені різні дні поминання.

Так, за Гелазіанским сакраментарієм, за ченцями служили заупокійну Службу Божу на третій, сьомий, дев'ятий і тридцятий дні, а за іншими джерелами – тільки в день поховання і на третій день; за доброчесного мирянина служили Месу на третій день, а іноді також на дев'ятий і тридцятий, а ось за розкаяного грішника – або на тридцятий, або на сьомий день, причому його рідні мали дотримуватися семиденного посту. У Церкві на Заході збереглась і традиція дев'яти днів поминання, яка стосується скону Римського Папи: заупокійні Меси за померлого Папу служать протягом дев'яти днів.

Особливе значення завжди мало євхаристійне поминання покійних у річницю смерті або поховання. Тоді як інші народи святкували день народження покійного (dies natalis), для християн цим днем – dies natalis – було народження у Христі. Про це говорить Тертуліан: «Oblationes pro defunctis, pro natalicis, annua die facimus». Про те саме свідчить святий Амвросій.

Третій, сьомий, тридцятий дні й річниця як дні євхаристійного спомину покійного засвідчені в інших латинських літургійних документах, наприклад, у додатку до Григоріанського сакраментарію, в Римському месалі 1570 року, в Римському месалі 1962 року. У нинішньому Римському месалі нема вказівки на певні дні поминання покійного, крім річниці. Однак це не заважає літургійним споминам за помісними звичаями, які відбиваються також у літургійних посібниках Єпископських конференцій.

Отже, традиційні дні поминання в Церкві на Заході мають довгу літургійну історію й біблійне підґрунтя. Імовірно, глибше коріння цих традицій і символіки чисел варто шукати в дохристиянських звичаях. У кожному разі, зв'язок поминання покійних у певні дні з будь-якими уявленнями про стан душі після смерті не належить до вчення Католицької Церкви. Катехизм Католицької Церкви нагадує, що душа отримує відплату в мить смерті. Суть цього приватного суду над померлим – «у співвіднесенні його до Христа, або через очищення, або через безпосередній вступ в вічну радість, або через негайне прокляття навіки» (п. 1022). Тож немає підстав вважати, що є якісь певні періоди, протягом яких душа блукає поблизу тіла або ж перебуває після розлучення з тілом у якомусь невизначеному стані.

Джерело – Фейсбук-сторінка парафії святого Вацлава у Житомирі з посиланням на Vatican News.